Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу навесні, бурхливо несеться до моря, так не можна спинити націю, що ламає свої кайдани, прокинувшись до життя.
Микола Міхновський, український політичний та громадський діяч, правник

Люди і звірі,

або Почни день з пороку
23 лютого, 2001 - 00:00

«Величезні прекрасні очі лемура, який ніжно охопив хвостиком рідкісну пляшку з нахиленою горлянкою («Французьке вино») — ніби дві сирени, що співають про звабливий присмак гріха» — з буклета до виставки. Як пишуть, таки да! Особливо «про звабливий присмак гріха»!

Розпочни свій день з пороку. Сядь на метро, доїдеш до Хрещатика і в колишньому музеї Леніна знайдеш таке! Я, природна річ, поквапився перевірити і на власні побачив цілком безневинних і навіть зворушливих звіряток в усіх позах, ракурсах, виконаних у різних техніках і з різного матеріалу (полотно, дерево тощо). Звірі, як відомо, чистіші й кращі від нас, людей.

Цілком безневинні і навіть зворушливі художники походжають серед своїх звірів, чимось навіть подібні до них. Безневинність, наївність та інші «-инності, —інності» — зараз могутня сила у зв’язку з дефіцитом. А може, й не «зараз»? Пам’ятаю, як молодим мистецтвознавцем мене з музею послали охмуряти знамениту Марію Приймаченко, кудись під самий Чорнобиль, село називалося Болотня. Вона всіх гнала, а ти, кажуть, молодий, може, пролізеш, умовиш що-небудь для музею дати. Стою на порозі, змерз, поки йшов п’ять кілометрів лісом, потім через озеро, поглянули на мене мовчки, наливають склянку каламутного національного напою і... Відчув я себе щонайменше Остапом. Марії Овксентіївні тоді вже було років під вісімдесят, коли всі ці безчинства відбувалися, сиділа вона на своєму місці біля вікна і майже весь час без упину малювала: звірі як рослини, рослини як звірі. Майже неписьменна селянка, роботи якої ще в 30- х роках виставляли в Парижі, Пікассо ходив дивитися, всі згадують його слова: «Який художник!» Він, кажуть, правду сказав: «Яке все г-но, а от вона у вас — художник!» — ну, то таке собі. Французи, у них — культ наїву.

Може, й ми колись доростемо до цього. Леся ось, Пiша, один з експонентів нашої виставки, то вона ж пряма спадкоємиця цієї благородної традиції. І вчилася, і перебувала, і, і, і... А от не хоче, як учили, це ж її «хвостиком, рідкісну пляшку». Лисичку її пам’ятаю, на рідкість зворушливу лисичку — згоріла лисичка. Разом з усім БЖ. Був такий у нас «вулик» художників на Великій Житомирській, 25. У Лесі згоріли всі, абсолютно всі роботи. Почала з нуля, та ще й як! Походиш серед її звіряток, і на душі розпогоджується. Зоотерапія.

А Гриша-Груша Столбченко! «Груша» — невикорінима кликуха. Це як Довлатов, уже в Америці, згадував про себе: «Уявіть собі, — каже, — ходить по Пітеру велика й огрядна людина, вічно п’яна, розповідає якісь безглузді історії». Тільки Груша не історії розповідає, а ріже дерево, вражаючої сили дерево. Про нього б тоді, у 30-ті, поруч із Марією Овксентіївною Пабло Пікассо сказав би: «А от вони два у вас!» Та Груша й наразі contemporary більше ніж досить. Його грамотно виставити б у тому ж Парижі — нові дягiлевські сезони розпочнуться.

Олександр Комісаренко, як дідусь Крилов, полюбляє байки порозповідати про «впертість цапа, підлоту свині та сумирність вівці» — це знову з буклета. Яка пісня, га? Його добре було б виставляти великою чередою картин, як на цій виставці, і ще аби він сам ходив собі бочком, щось там розповідав. Приходьте, поки живий. І почуєте, і побачите: в нього й зір якийсь не наш, а звіриний, такі ракурси.

Об’єднала всіх Олена Голуб, саме її я так нав’язливо цитую, але ж напрочуд добре. Оленка в нас і письменник, і мистецтвознавець, і художник. Дитя вітчизняного андерграунду 70-х, коли сюрреалізм здавався страшенною революцією, подруга безпутного Миколи Трегуба, київського Звєрєва, несамовиті очі якого свердлять вас просто з її портрета. Трегуба давно вже немає, сюри перемісилися з наївом, наїв з наративом, наратив з «людськими проблемами» — це знову з буклета. Олену треба сприймати загалом: з її оповідями, діяннями, картинами, прагненням «протидіяти вимогам арт-ринку» — такі люди залишилися хіба що у Лєскова.

Але ми всі тут начебто онуки цих самих «антиків»?

P.S. Розійшовся, звісно, Париж, сезони — підтримати своїх хочеться, бо ж художник — мов та наречена: готується, хвилюється, а жених, жених якраз може й не прийти. Заходьте, це вам не зоопарк, де звірі — в’язні у клітках. У нас — вільні, красиві й ситі! Виставка «Люди і звірі» в Українському будинку триватиме до 25 лютого.

Олексій ТИТАРЕНКО
Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів