І хоча думки мої, моє ім'я, мої праці будуть належати Росії, але сам я, але тлінний склад мій буде віддалений від неї.
Микола Гоголь (з листування)

Люди і звірі,

або Почни день з пороку
23 лютого, 2001 - 00:00

«Величезні прекрасні очі лемура, який ніжно охопив хвостиком рідкісну пляшку з нахиленою горлянкою («Французьке вино») — ніби дві сирени, що співають про звабливий присмак гріха» — з буклета до виставки. Як пишуть, таки да! Особливо «про звабливий присмак гріха»!

Розпочни свій день з пороку. Сядь на метро, доїдеш до Хрещатика і в колишньому музеї Леніна знайдеш таке! Я, природна річ, поквапився перевірити і на власні побачив цілком безневинних і навіть зворушливих звіряток в усіх позах, ракурсах, виконаних у різних техніках і з різного матеріалу (полотно, дерево тощо). Звірі, як відомо, чистіші й кращі від нас, людей.

Цілком безневинні і навіть зворушливі художники походжають серед своїх звірів, чимось навіть подібні до них. Безневинність, наївність та інші «-инності, —інності» — зараз могутня сила у зв’язку з дефіцитом. А може, й не «зараз»? Пам’ятаю, як молодим мистецтвознавцем мене з музею послали охмуряти знамениту Марію Приймаченко, кудись під самий Чорнобиль, село називалося Болотня. Вона всіх гнала, а ти, кажуть, молодий, може, пролізеш, умовиш що-небудь для музею дати. Стою на порозі, змерз, поки йшов п’ять кілометрів лісом, потім через озеро, поглянули на мене мовчки, наливають склянку каламутного національного напою і... Відчув я себе щонайменше Остапом. Марії Овксентіївні тоді вже було років під вісімдесят, коли всі ці безчинства відбувалися, сиділа вона на своєму місці біля вікна і майже весь час без упину малювала: звірі як рослини, рослини як звірі. Майже неписьменна селянка, роботи якої ще в 30- х роках виставляли в Парижі, Пікассо ходив дивитися, всі згадують його слова: «Який художник!» Він, кажуть, правду сказав: «Яке все г-но, а от вона у вас — художник!» — ну, то таке собі. Французи, у них — культ наїву.

Може, й ми колись доростемо до цього. Леся ось, Пiша, один з експонентів нашої виставки, то вона ж пряма спадкоємиця цієї благородної традиції. І вчилася, і перебувала, і, і, і... А от не хоче, як учили, це ж її «хвостиком, рідкісну пляшку». Лисичку її пам’ятаю, на рідкість зворушливу лисичку — згоріла лисичка. Разом з усім БЖ. Був такий у нас «вулик» художників на Великій Житомирській, 25. У Лесі згоріли всі, абсолютно всі роботи. Почала з нуля, та ще й як! Походиш серед її звіряток, і на душі розпогоджується. Зоотерапія.

А Гриша-Груша Столбченко! «Груша» — невикорінима кликуха. Це як Довлатов, уже в Америці, згадував про себе: «Уявіть собі, — каже, — ходить по Пітеру велика й огрядна людина, вічно п’яна, розповідає якісь безглузді історії». Тільки Груша не історії розповідає, а ріже дерево, вражаючої сили дерево. Про нього б тоді, у 30-ті, поруч із Марією Овксентіївною Пабло Пікассо сказав би: «А от вони два у вас!» Та Груша й наразі contemporary більше ніж досить. Його грамотно виставити б у тому ж Парижі — нові дягiлевські сезони розпочнуться.

Олександр Комісаренко, як дідусь Крилов, полюбляє байки порозповідати про «впертість цапа, підлоту свині та сумирність вівці» — це знову з буклета. Яка пісня, га? Його добре було б виставляти великою чередою картин, як на цій виставці, і ще аби він сам ходив собі бочком, щось там розповідав. Приходьте, поки живий. І почуєте, і побачите: в нього й зір якийсь не наш, а звіриний, такі ракурси.

Об’єднала всіх Олена Голуб, саме її я так нав’язливо цитую, але ж напрочуд добре. Оленка в нас і письменник, і мистецтвознавець, і художник. Дитя вітчизняного андерграунду 70-х, коли сюрреалізм здавався страшенною революцією, подруга безпутного Миколи Трегуба, київського Звєрєва, несамовиті очі якого свердлять вас просто з її портрета. Трегуба давно вже немає, сюри перемісилися з наївом, наїв з наративом, наратив з «людськими проблемами» — це знову з буклета. Олену треба сприймати загалом: з її оповідями, діяннями, картинами, прагненням «протидіяти вимогам арт-ринку» — такі люди залишилися хіба що у Лєскова.

Але ми всі тут начебто онуки цих самих «антиків»?

P.S. Розійшовся, звісно, Париж, сезони — підтримати своїх хочеться, бо ж художник — мов та наречена: готується, хвилюється, а жених, жених якраз може й не прийти. Заходьте, це вам не зоопарк, де звірі — в’язні у клітках. У нас — вільні, красиві й ситі! Виставка «Люди і звірі» в Українському будинку триватиме до 25 лютого.

Олексій ТИТАРЕНКО
Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів