«Ми з тобою біженці»

Театральний перформанс «Глибинні мрії» американської режисерки Вірляни Ткач, створений разом із донецьким Фондом «ІЗОЛЯЦІЯ», Сергієм Жаданом, Національним центром театрального мистецтва Леся Курбаса та у співпраці з Yara Arts Group (США), — це продовження історії, яку було записано  минулого року в Донецьку за допомогою інтерв’ювання звичайних донеччан. Однак ці вистави мають різні контексти, різні обставини. Сьогоднішні «Глибинні мрії» — це спроба режисера з Нью-Йорка переосмислити досвід війни, вимушеної міграції (у виставі наголошують на слові «біженці»), втрат...

Американська версія назви — Underground dreams — може наштовхнути на паралелі з фільмами Еміра Кустуріци Underground та Arizona dreams, через які проходить карнавал, сюрреалізм і «вічне свято циганської душі», однак вистава Вірляни Ткач стримана й по-українськи патріотична.

Перформанс починається з того, що глядачі проходять пункт контролю (вас і ваші речі сканують). Повз глядачів ідуть дівчата з валізами, в плащах і шарфах. Згодом ви потрапляєте в приміщення, де чути вислови донеччан:

«У норму входить те, що поруч з тобою ходить людина зі зброєю».

«Чомусь людина, яка взяла в руки автомат, стала відчувати за собою силу і вирішує, що за ним стоїть правда. Абсурд!».

«Наше головне завдання сьогодні — вижити...»

«На жаль, минуле не повернути. Немає майбутнього, принаймні такого, яке б могло бути».

«Це не місто погане. Просто зараз тут панують погані люди...»

Ці голоси виявляються знайомими, їхні історії — подібними на ті, які ти вже колись  чув і переживав. Знайомі й обличчя дівчат, які сидять на зібраних валізах і готуються зібрати перші-ліпші речі, щоб покинути місто. Вони так само пережили  вибір: або залишатись у Донецьку, або їхати. Обрали — друге. Дівчата-донеччанки з’являються майже в усіх сценах. І супроводжують глядачів, мов Харон, що перевозить душі в інше життя, не маючи ходу назад.

Історія міграції у виставі представлена першою. Щоправда, та історія, яку розповідає Руслана Руснак (грає роль переселенки), зовсім не схожа на ту, з якої доводилося стикатись у реальному житті. Героїня переживає той момент, коли доводиться робити вибір, вона занадто прив’язана до своєї землі, квартири, постійно перебираючи в руках ключі. Насправді, ті донеччани, які вирішили поїхати, зробили вибір більш рішуче, не розмірковуючи над тим, які ключі підходять до квартири чи під’їзду. Ті, хто залишився у Донецьку, зробили це не тільки з причини любові до своїх будинків: хтось працює, хтось не може лишити батьків, хтось — дітей, хтось — як протест, хтось справді тому, що немає куди бігти.

Пані Лариса розповідає свою історію серед розкиданих речей і листівок. Листівки частково підписані, частково — порожні. Останні ніби натякають на тих, хто залишився в місті, захопленому терористами; а також про тих, хто пішов воювати за звільнення України.

Друга історія — про воїна (актор — Артем Мануйлов, до речі так само зі сходу, народився в Луганську, багато років прожив у Донецьку), який став добровольцем на сході і звільнює міста. У його словах багато правди і болю:

«Буде розмазане сонце за плацкартним вікном.

Буде холерна яма, залита вапном.

Буде криваве взуття на жіночих ногах...»

Ще одна героїня-переселенка (біженка), роль якої грає Тетяна Гаврилюк (Dakh Daughters), співає пісні на вірші С.Жадана.

Герой наступної історії — заробітчанин (цю роль виконує Микола Шкарабан) розповідає про те, як він будував готелі, ресторації, сауни, а зараз вони всі в дірах від обстрілів. Герой, від імені якого розповідає Шкарабан, справді існує. Таких у Донбасі багато.

Кожні історії проходять крізь історичні періоди: Донецьк, Сталіно, Юзівка, дикий степ, все більше занурюючись в історичні глибини. Їх у виставі підкреслено уривками з фільму «Симфонія Донбасу» та сюжет про євшан-зілля з «Повісті врем’яних літ». У виставі використано уривки з віршів Томаса Макграта та Мері Олівер, а також народну пісню з Житомирщини «Сєрие гуси»...

Зрештою, проаналізувавши минувшину, глядач знову повертається в теперішні часи. Перед ним постають портрети людей, чиї документальні історії-мрії були записані ще минулого року. Актори театру, а також донецькі дівчата, що весь час супроводжували акторів і глядачів  (у білому),  повернулися додому.

«Мені подобається місто. У ньому є щось джазове, коли повертаєшся увечері додому і бачиш світло ліхтарів. Люблю вночі посидіти на дахах будинків — зверху Донецьк красивий. Люблю повітря із запахом пилу. Попри те, що в нас воно не чисте, в ньому щось таки є», — завершує історію голос донеччанки.

Мрії — те, як ми хочемо все бачити,  резюмує актор Шкарабан.

Частина людей, яка поїхала з Донецька, вже туди не повернеться, а інша — приїде працювати,  переживши досвід вимушеного мігранта. Ті, хто лишився, матимуть досвід життя в блокадному місті, вулицями якого ходять озброєні бойовики.

«Глибинні мрії» — експериментальна постановка, яка досліджує злиття мрії з ідентичністю людини, особливо у зв’язку з нещодавніми подіями та з огляду на історію регіону, а також здатність мрії впливати на майбутнє людей.