Між коханням і творчістю

Зверненням до долі легендарної американської танцівниці Айседори Дункан та знаменитого російського поета Сергія Єсеніна, театр виконує естетичне надзавдання мистецтва: на конкретних історіях робити загальнолюдські узагальнення. У виставі герої стають певними символами шляху до визнання, слави, мук і страждань від творчості.

Із камерної дуетної п’єси Тетяни Іващенко режисер Влад Сорокін, який разом з балетмейстером Сергієм Дмитрієвим виступив й автором музичного оформлення, зробив масштабне дійство, увівши балетний колектив, який стає виразним пластичним ілюстратором того, що відбувається між Айседорою та Єсеніним. Сум’яття їхніх душ, втілене у танцях та віршах, балетна група передає амплітудою переживань, скульптурно завмираючи чи промовисто рухаючись, даючи глядачеві у пластиці вгадувати тогочасні реалії буття.

Який дивний збіг обставин, незбагненні мотиви відчуттів, що кинули в обійми цих двох, кардинально протилежних людей, які навіть спілкуватися не могли однією мовою! Загадка цих стосунків не стає більш відкритою з плином часу. І кружляє навколо Айседори і Сергія балет «виглядом» епохи, що була до них, з ними, та й після... Чорно-біла гама кольорів превалює в костюмах танцівників, лише одна з них наче в образі печального білого П’єро у шаленому вирі тодішньої революційної Москви. А червоне вбрання Айседори стає виразним знаком того часу. Як на оголений нерв глядачів, пекельною іскрою падають слова бунтівного поета про відповідальність влади, що веде країну в прірву...

Єсенін (Іван Гарасимчук) і Айседора (Ірина Осламенко) постають представниками різних світів. Вони сильні й водночас розгублені, збентежені. Подвійність душевних станів і одночасного роз’єднання підтримується й образом сценографії (художник Юлія Гнатенко). Центральна конструкція — майданчик із гвинтовими сходами, якими раз по раз сходять й спускаються, ніби на гойдалці настрою, головні герої, сприймається місцем їхньої можливої спільності, та по обидва боки від нього розташовані окремі сходи, дорога кожного з них. Ці шляхи паралельні і їм не дано з’єднатися в одну путь.

Хоча вистава має назву «Айседора», емоційний акцент уваги перенесено на постать Єсеніна. Актор Іван Гарасимчук грає образ поета внутрішньо й зовнішньо виснаженим від пошуку відповідей на питання: як жити в країні совєтів, де йому знайти натхнення на створення віршів. Айседора-Осламенко не виявляє так динамічно й напружено своїх почуттів, вона ніби здалеку дивиться на ситуацію і переживає її у спогадах. У виконанні актриси вловимі радше материнські нотки, ця Айседора більше матір для непокірного хлопчиська, ніж пристрасна коханка. Піком психологічної близькості стає сцена, де Айседора пестить волосся Єсеніна- Гарасимчука, а він у цю мить згадує дитинство й руки своєї матері...

Жанр вистави режисер В. Сорокін визначив фразою: «За крок до кохання». Так, тут кохання не сталося, і Єсенін, і Айседора прагнули зробити цей вирішальний крок, але просто «зустрілися дві самотності» і багаття їхньої любові не хоче розгорятися...

У трактуванні дрогобицької вистави головною стає думка про те, що геніальні творчі люди приречені на самотність, і вони належать тільки собі. Любов для них — це лише спалах пристрасті у намаганні викресати іскру натхнення. Тому й пронизаний увесь простір вистави відчуттям трагедії, печаллю від розуміння приреченості того, у кого в душі живе Фенікс творення, що постійно потребує оновлення...

Легенди про красиве кохання розгульного поета й зневажання табу існували завжди, але вистава «Айседора» Т. Іващенко Театру ім. Ю. Дрогобича наголосила, що коли за творчість платиш власним життям, не до любові...