Михайло Рєзникович: «Сьогодні театр має пом’якшувати серця»

Для країни і театрів, зокрема, цей рік видався непростим. Але, незважаючи на труднощі, репертуар лесинківців поповнився п’ятьма прем’єрами і трьома відновленими виставами. Змінюється час, змінюється глядач, а відповідно і театр не може залишатися тим самим. Все гостріше звучать на кону п’єси про конфлікти і проблеми, що реально існують у нашому суспільстві, й дедалі чіткіше проступає громадянська позиція творців вистав. Про новинки в афіші, плани на наступний сезон та гастролі до Великої Британії — наша розмова з генеральним директором і художнім керівником Театру ім. Лесі Українки Михайлом Рєзниковичем.

ПРО МАЙБУТНІ ПРЕМ’ЄРИ

— Цього сезону наш театр продовжував займатися етичними проблемами суспільства. Намагався відстежувати їх і, в міру своїх сил, висловлювати. Я абсолютно переконаний: справжній психологічний театр має насамперед будити людську совість. А для цього артист передусім має опанувати внутрішню — душевну техніку, — підкреслює М. РЄЗНИКОВИЧ. — Ми намагаємося створювати всі умови для того, щоб наші актори це опанували й могли займатися людськими проблемами. Так у першій прем’єрі сезону — виставі «Потрібен брехун!» порушуються майже глобальні етичні питання. П’єса грецького драматурга Дімітріса Псафаса, яку було написано понад 70 років тому, розкриває дуже гостру проблему: людина схильна розкидатися свідомо помилковими обіцянками, яких не виконує. Це може статися у будь-якій сфері людської діяльності, брешуть усі — від директорів заводів до керівників театрів. Але в цьому випадку драматург вивів героєм депутата парламенту. Під час передвиборчої кампанії він дуже щиро й гаряче обіцяв людям піклуватися про них, але тільки-но потрапив до парламенту, відразу ж забув про всі обіцянки. Здавалося б, ситуація елементарна й вельми поширена, але з неї можна витягнути безліч найрізноманітніших рухів людського серця, людської душі, правду і брехню, схильність людини до мімікрії. Ми змогли розкрити всі ці проблеми тільки завдяки тому, що артисти були до цього готові, що їм вистачило техніки, акторської і душевної.

— У 1960-х ця п’єса Псафаса йшла в Театрі ім. Лесі Українки...

— Так. Але оскільки проблема, пов’язана з депутатом парламенту, в період СРСР не стояла, реакція глядача на цю історію була прохолодною. Я в цей час ставив «Іду на грозу» Данила Граніна, й одна акторка, що репетирувала «Брехуна», сказала мені: «Михайло Юрійович, ви ж розумієте, що годувати театр буде наш «Брехун», а не ваша вистава». Виявилося якраз навпаки! Роман Граніна — дуже гострий за етичними конфліктами — з’явився якраз вчасно, вистава мала великий і досить тривалий успіх...

— А сьогоднішня п’єса, подібна до роману Граніна, могла б переважити комедію за затребуваністю?

— Кожен час приносить свої пісні. Роман Граніна, що описував середовище науковців, розповідав про дуже гострі етичні проблеми, які реально існували в Радянському Союзі. У 1960-х я ставив його п’єсу «Іду на грозу» й досі пам’ятаю дві фрази, що зачепили мене, в мені відгукувалися. Коли герой, якого зіграв у нашій виставі В’ячеслав Езепов, казав: «Чому хороші люди зникають? Чому їм завжди гірше?» Цей рефрен у радянські часи звучав просто революційно. І гумор Граніна був чудовий. Герой говорив: «Раніше, коли я плакав, мати підсовувала цукерочку. Тепер самому собі доводиться підсовувати».

Переконаний, якби з’явилася сьогодні настільки ж гостра п’єса про моральність, про принциповість, про те, як люди, що не приймають позиції опонента, можуть йому, як герої Граніна, руки не подати, це викликало б відгук у глядача. Але, на жаль, у сьогочасному суспільстві я не бачу таких конфліктів — замішаних на людських переконаннях, а не на вигоді та грошах.

— На ваш погляд, які проблеми мають порушуватися сучасними драматургами?

— Гідною дослідження мені видається реально існуюча проблема здорового глузду. Тобто, проблема тієї мало пробивної і «залізобетонної» системи взаємин сучасного міщанства і пристосовництва в будь-яких ситуаціях, в будь-яких системах державних координат, що, постійно змінюючись, викидають на поверхню життя господарів здорового глузду.

Певною мірою комедійні прем’єри цього сезону присвячені саме цій темі. Суть здорового глузду можна сформулювати дуже коротко: обдурити, щоб вижити. Але в здоровому глузді для героїв міститься і філософія, і політика, і мораль. Система здорового глузду в «Потрібен брехун!» Псафаса або в «Ризику» Едуардо де Філіппо і, особливо Даріо Фо торжествує і бере гору над усіма ліричними й безкорисливо душевними мотивами людських відносин. Сьогодні театр має намагатися пом’якшувати серця людей, емоційно налаштовувати глядацький зал на «чувства добрые», на співчуття, в будь-якому жанрі — від комедії до драми. Для нас приємною несподіванкою стала поява вистави «Варшавська мелодія», пронизаної великим людським болем. Ця постановка виросла з самостійної роботи акторів Аліси Тункевич та В’ячеслава Ніколенка.

— П’єсу Зоріна також було написано в 1960-х. Це тенденція? Можливо, сьогодні в театрі з глядачами так не розмовляють?

— Думаю, ви маєте рацію. Етичні проблеми, що порушувалися в драматургії 1960-х, виявилися майже вічними. Це стосується не лише «Варшавської мелодії» і «Потрібен брехун!», але й, скажімо, головних п’єс Міллера. Зараз вони дзвенять просто вбивчо сучасно. Я не знаю сучасної п’єси такого рівня. На жаль, драматургію сьогоднішню відрізняють дрібнотем’я і миттєвість, помножені на зумисний еротизм. Еротика в мистецтві, очевидно, природна, але вона не може бути самодостатньою. Ось чому відбирати п’єси сьогодні дуже складно.

— І все-таки, що відібрали на майбутній сезон?

— Я планував ставити «Тіні» Салтикова-Щедріна, дуже серйозно займався цією річчю, але потім зрозумів, що така грандіозна, нескінченно сучасна, песимістична п’єса, що розповідає про жах бюрократичної системи, не призведе до катарсису — очищення стражданням. Салтиков-Щедрін писав: «Якщо я засну, а прокинуся через сто років, і в мене запитають, що зараз відбувається в Росії, я відповім: п’ють і крадуть». Загалом, ми вирішили роботу над «Тінями» відкласти.

Ірина Барковська репетирує — і, по-моєму, дуже успішно — одну з кращих п’єс Генріка Ібсена «Нора». Це буде вистава про грандіозну душевну щедрість жінки, про бунт проти філістерства, проти побутового устрою життя. Сподіваюся, випустимо виставу «В цьому милому старому будинку» Олексія Арбузова. Ця історія — поза людським зрадництвом і жалем, поза безгрошів’ям, поза гострими соціальними конфліктами. Вона вимагає нескінченного душевного підйому, душевних запасів і величезного рівня професіоналізму.

Ми взяли до репертуару п’єсу Ноела Кауарда «Гола зі скрипкою», також написану в 1960-х роках. Вже тоді драматург помітив жах того, що коїлося в живописі ХХ століття і розцвітає махровим цвітом сьогодні — дилетантизм, що видається за сучасне мистецтво.

Кирило Григорович Кашликов приступив до репетицій п’єси Артура Міллера «Вид з мосту». Здається, це одна з трьох кращих його п’єс. З одного боку, вона дуже соціальна, проблемна, з іншого — відверто-еротична. Переклад російською, опублікований в ті роки в журналі «Театр» було дуже скорочено цензурою. Але зараз, коли всі заборони знято, ми змогли взяти оригінальний — повний текст Міллера. Він жорсткіший, нещадніший. Цей варіант не стільки соціально викриває виразки капіталістичного світу, скільки говорить про людські проблеми, про пристрасті, про те, наскільки всі ми у своїх пристрастях непередбачувані й нещадні.

«В ЛОНДОНІ МИ ПОКАЖЕМО «КАМІННОГО ГОСПОДАРЯ»...

— Як ви вважаєте, театр має відгукуватися на все те, що відбувається в країні?

— Ми активно допомагаємо учасникам АТО: підтримуємо фінансово, збираємо гуманітарку, запрошуємо бійців на наші вистави, приїжджаємо з виставами до шпиталю... Але щодо віддзеркалення поточних подій на театральній сцені, то не слід забувати, що, скажімо, роман «Війна і мир» було написано Львом Толстим через 50 років після війни 1812 року. Все, що відбувається зараз на Донбасі, має «дозріти», перш ніж знайти відображення у драматургії. Адже театр — не газета. Отже, потрібно потерпіти, і п’єси обов’язково з’являться.

— А та драматургія, яку Театр ім. Лесі Українки пропонує глядачеві, знаходить у ньому відгук?

— Знаєте, хлопці з АТО, переглянувши наші вистави, дякують — і письмово, і усно. Вони знаходять тут щось, що їх нескінченно по-людському хвилює.

— Міністерство культури ініціювало створення нового Проекту реформ театральної справи. Це на часі зараз?

— Існує два проекти Театральної реформи — проект Кабміну та проект депутатів. Проект Кабміну значно виваженіший, серйозніший, професійніший, і, дай Боже, щоб його було ухвалено ВР. Нещодавно на розширеній колегії Мінкульту виступав міністр В’ячеслав Кириленко. Я повністю поділяю всі п’ять головних тез, які було ним озвучено, але хочу особливо виділити дві основні. Мені здається, дуже правильно, що всі виші, пов’язані з мистецтвом, мають бути виведені з підпорядкування Міністерства освіти й перепідпорядковані лише Міністерству культури. Друга дуже важлива річ: рух української культури до Європи та світу. Це те, в чому я намагався переконати дуже багатьох міністрів культури.

Коли St. James Theatre запросив нас із 8 до 20 вересня до Лондона на гастролі, ми насамперед почали планувати це як міжнародний культурний проект «Культура України сьогодні». Ми покажемо британському глядачеві кращі українські фільми, представимо постійно діючу фотовиставку. Але головне — ми веземо до Лондона виставу «Камінний господар» Лесі Українки. Ми хочемо, щоб британський глядач взнав, що окрім версій легенди про Дон Жуана, написаних Мольєром, Пушкіним і багатьма іншими класиками, є й наша — українська версія. Що вона не менш цікава, не менш оригінальна й не менш талановита.

Крім того ми веземо «Нахлібника» Тургенєва та дві вистави за Чеховим — «Глузливе моє щастя» за листами Антона Павловича, що йде у нас мало не 50 років, і «Дрібниці життя» за його розповідями.

— Як фінансуються такі поїздки?

— Гастролі проходитимуть за схемою, відпрацьованою нами під час багатолітньої співпраці з мюнхенським Residence Theatre: ми оплачуємо все до приїзду до Лондона, а приймаюча сторона бере на себе всі витрати, пов’язані з перебуванням трупи там. Приємно, що Міністерство культури, в рамках своїх бюджетних коштів, намагається допомогти нам економічно в реалізації проекту «Культура України сьогодні».