Народна «баба»

Серед корифеїв українського театру постать Ганни Іванівни — самобутня і яскрава. Великі таланти, її вчителі і колеги, вийшовши на кін, створили український театр, започаткували і втілили в життя певні сценічні традиції. Не просто було завойовувати місце там, де беззаперечну владу мали Заньковецька, Садовський, Кропивницький. Славна плеяда цих майстрів давала добру школу своїм послідовникам, але водночас, може, своєю недосяжністю не давала молодим акторам вийти зі стадії учнівства, стати самостійними майстрами. Навіть талановиті актори мимоволі йшли за своїми вчителями, копіюючи хороші зразки, але все ж таки копіюючи. Всі драматичні актори грали «під Садовського», коміки — «під Саксаганського», для драматичних актрис взірцем була Марія Заньковецька. У ролях бабів та молодиць неперевершеною була Ганна Затиркевич-Карпінська. Як багато потрібно було мати таланту і сил, щоб протистояти такому могутньому впливові, і як мало було таких, хто свій талант і силу розвинув і вийшов на власний шлях, став самобутньою особистістю. Безперечно, Ганна Борисоглібська серед них.

Народилася Ганна Іванівна Борисоглібська (справжнє прізвище Сидоренко-Свидерська) у 1868 році. Вона рано ступила на самостійний трудовий шлях. У 1886 році Ганна Іванівна склала іспит на звання народної вчительки при Харківському університеті і поїхала вчителювати в село Новоселівці, що на Харківщині. Там Борисоглібська, окрім своєї основної роботи, бере участь у театральному гуртку місцевої інтелігенції. Гурток цей показував аматорські вистави на селі. І всупереч звичайній долі таких аматорських спроб, ці вистави стають постійними. Про цей гурток і про участь в ньому Борисоглібської стало відомо Марку Лукичу Кропивницькому, і у 1889 році він приймає актрису в свою трупу. Того часу в житті «батька нового українського театру» розпочався новий етап. За рік до того Кропивницький відійшов від своїх товаришів і почав організовувати у Єлисаветграді нову трупу з молоді. Нелегкими були перші часи існування цього колективу, до нього увійшли здебільшого люди, які не мали серйозного театрального досвіду, в основному це були аматори. Кропивницькому доводилося багато працювати з акторами. Але наслідки зусиль були відчутні. Через зовсім короткий час глядачі стали відзначати нових акторів Кропивницького — Ліницьку, Борисоглібську, Левицького, Зарницьку.

Ганна Борисоглібська не спокусилася лаврами героїні, яких завжди прагнули молоді актриси. Вперше вона виступила в трупі Кропивницького в ролі Одарки у виставі «Сватання на Гончарівці». І цьому характерному амплуа — немолодої жінки, а далі комічної або драматичної старої, Ганна Іванівна лишилася вірною все своє сценічне життя. Це амплуа звичайної сільської баби більше, ніж інші, в старій українській драмі виправдовувало визначення «побутового», найхарактернішого для тих п’єс. Ганна Іванівна добре могла придивитися до життя сільської жінки в той час, коли вчителювала на селі. Знання важкої буденної праці не дозволяло їй малювати в образах своїх жінок життя в рожевих фарбах. Тому сценічні образи Борисоглібської завжди відзначалися рідкісною правдоподібністю, життєвістю, простотою і надзвичайною безпосередністю. Природа щедро нагородила актрису — талантом, щирістю, гумором. Ганна Іванівна не грала, а жила на сцені, в кожному образі подаючи своєрідне творіння визначної художньої індивідуальності. Різкі, соковиті деталі, щільно припасовані одна до одної, життєві спостереження, об’єднані єдиним творчим задумом, і в результаті — художня цілісність всього образу. Вона була з тих актрис, згадували очевидці, «що самі подають зразки й творять закони сценічної гри».

Серед великої кількості яскравих образів літніх жінок, комічних старих, перекупок, завзятих господинь і міщанок найкращими ролями Ганни Борисоглібської у дореволюційному репертуарі стали: Риндичка, Шкандибиха («Лимерівна»), Секлета («За двома зайцями»), Ганна («Безталанна»), Настя («Дві сім’і»), мати Лукаша («Лісова пісня»), Тетяна («Суєта»). Багато цікавих ролей зіграла Борисоглібська в російському класичному і західно-европейському репертуарі. Серед них — Пошльопкіна в «Ревізорі», Сваха в «Одруженні», Кнортьє в «Загибелі «Надії». Цікавими були образи, створені пізніше, в радянському репертуарі — матір у «Платоні Кречеті», Рижова в «Правді», Варвара в «Богдані Хмельницькому» тощо.

Збереглися спогади, датовані 1927 роком: «Давно те діялося, більш як три десятки років поминуло з часу того, як одного дня чернігівці довідалися, що до Чернігова має приїхати з своєю трупою Кропивницький, і на досить довгий час. Нетерпляче дожидали чернігівці, а надто молодь, того свята великого. І от нарешті діждалися. Кропивницький приїхав, і чернігівці плавом попливли до вбогого чернігівського театру. І тоді вперше вони побачили молоду ще артистку Ганну Борисоглібську, побачили — і зачарувала вона всіх своєю високохудожньою грою. Ми, сім’я Грінченків, були знайомі з Кропивницьким ще з часів перебування у Харкові й через те, приїхавши до Чернігова, він завітав до нашої господи, спершу сам, а потім почали приходити втрьох: він, Борисоглібська і її чоловік, теж артист. Приходили досить часто, здебільшого перед виставою, а від нас усі гуртом йшли ми до театру. Розмовляли переважно про справи театральні: про тяжкий стан українського театру, про репертуар, про виконання тієї чи іншої ролі. Розмови були часом гарячі, артисти палко сперечалися, іноді Кропивницький тут же починав показувати Ганні Іванівні, як грати те чи інше місце у п’єсі. Він казав, що вона великий талант має і через те він так суворо і навіть причепливо ставиться до її виконання. Кропивницький казав їй: «Кому багато дано, з того й вимагається багато, через те я й причепливий такий до тебе, через те й часу свого так багато віддав тоді і ніколи не зрікався допомогти тобі». І він розповідав, як взяв Борисоглібську до себе в трупу, як грали у Харкові. Всі артисти жили в одному готелі і навіть в одному коридорі. Після вистави поп’ють було чаю з неминучою набридлою ковбасою і порозходяться по своїх закутках. І от бувало іноді, що Марко Лукич уже ляже, аж тут хтось стукає в двері, й чути несміливий голос: «Ви ще не спите, Марко Лукичу?» Йому часом таки й сердито стає, бо вже знає, що то значить, Ганна Іванівна роль учить і щось у неї не виходить і вона прийшла поради прохати. Але встає й починає терпляче читати з нею роль. «Я не міг їй відмовити, бо бачив, що вона справді любить сцену і працює щиро і серйозно».

Згодом Ганна Борисоглібська перейшла працювати до трупи Панаса Саксаганського, а невдовзі — до театру Миколи Садовського. Останній, скориставшись подіями суспільного життя 1905—1907 років, вирішив заснувати у Києві перший стаціонарний Український театр, він прагнув розвивати далі прогресивні, демократичні традиції реалістичного мистецтва. Усвідомлюючи всю складність обстановки, в якій йому доводилося організовувати театр, Садовський з великою відповідальністю ставився до набору артистів.

— Набрати трупу — невеликого треба було заходу, але актори, яких малося по всій Україні вдосталь, не відповідали, на мою думку, до моїх намірів, бо були «викривлені» і з ними праця була б важка і непродуктивна, — писав Садовський. — Тому я надумав набрати трупу з молодого і якомога інтелігентного «матеріалу».

З акторів старшого покоління було запрошено лише кілька осіб, відомих своєю відданістю справі українського театру. Це були Заньковецька, Борисоглібська, Полянська, Загорський, Мар’яненко. Трупа українських артистів під орудою Миколи Садовського (так називав себе цей театр) почала творче життя в Полтаві 15 вересня 1906 року виставою «Мартин Боруля». Потім були показані вистави «Суєта», «Безталанна», «Хазяїн», «Наймичка», «Наталка-Полтавка». Спочатку Садовський гастролював з трупою по різних містах і лише навесні 1907 року виступив у Києві. Гастролі пройшли успішно, театр витримав іспит. Садовський підписав контракт та орендував приміщення Троїцького народного дому для постійної праці у Києві.

— В артистці Борисоглібській український народний театр має останнього могікана на її амплуа. Другої такої артистки на українській сцені зараз нема та й не передчабається і в майбутнім. Це артистка цілинного ґрунту народного з глибоким розумінням психології і побуту українського народу, — писав Садовський.

З його трупи Ганна Борисоглібська згодом переходить до Державного національного театру, що тоді взяв виразний курс на «європейський репертуар». Потім доля склалася так, що актриса опинилася на Галичині, там грала у товаристві під орудою Орла-Степняка, в театрі Товариства «Руська Бесіда». У 1925 році Ганна Іванівна отримує запрошення до Театру ім. І. Франка, з радістю погоджується переїхати до Києва і працювати на уславленій сцені...

Є в музеї франківців унікальна річ — буклет, виданий на честь сорокалітньої праці Ганни Борисоглібської. В ньому — кілька статей про життєвий і творчий шлях артистки. Рецензії, згадки про кращі ролі. В одній з них написано: «Належала вона до тієї надзвичайної генерації українських акторів, що вміли своєю інтуїцією швидко й бездоганно схоплювати сценічний образ і знаходити для нього найвиразніші риси». У тому ж буклеті — програма ювілейної вистави «Суєта» Карпенка-Карого. Одна з улюблених ролей Ганни Іванівни — Тетяна, жінка Макара Барильченка. На тій виставі з нею на сцені були Микола Садовський, Гнат Юра, Терентій Юра...

Йдуть роки, покоління приходять на зміну одне одному, минає життя, і все у ньому є — і важливе, і суєта. Найголовніше, щоб у цій житейській суєті не загубити честі, пам’ятати власне коріння, події історії, долі людей, які своїм життям творили цю історію.