«Нема і не буде щастя для нації, поки є негуманне ставлення до найслабших...»

Прем’єра відбудеться 7 жовтня в Івано-Франківському театрі ім. І. Франка. Незалежний арт-проект «Оскар і Рожева Пані», поставлений за п’єсою всесвітньовідомого драматурга Еріка-Еммануеля Шмітта. 11 жовтня та 2 грудня виставу покажуть у Києві на сцені Національного театру оперети, а потім постановку планують  зіграти в Одесі, Львові, Харкові та Луцьку.

Головна мета проекту — привернути увагу суспільства до проблеми паліативної допомоги хворим. За сюжетом 10-річний хлопчик Оскар, що перебуває під пильним доглядом лікарів, пише листи до Бога та за 10 днів проживає в своїй уяві все майбутнє, але нездійсненне життя.

Одразу в двох ролях — продюсера та Рожевої Пані — виступає актриса Ірма ВІТОВСЬКА, режисер спектаклю — Ростислав Держипільський, керівник Івано-Франківського театру. Партнерами Ірми Вітовської у цьому спектаклі будуть діти, вихованці театральних студій, зокрема, Оскара (по черзі) гратимуть Влад Балюк та Марк Кирильчук. 

Із Ірмою Вітовською «День» зустрівся, щоб поговорити про новий проект, та загалом український театр, в якому так бракує серйозних вистав про наше сьогодення...

«ЦЕ НЕПРАВИЛЬНО — МАТИ У СУСПІЛЬСТВІ ТАБУ НА ТЕМУ СМЕРТІ»

— Розкажи, як народилася ідея цього арт-проекту?

— Так сталося, 2011 року я познайомилася із чудовими людьми, які вивели мене на цю волонтерську дорогу. Вперше для мене це була соціальна компанія «СТОПбіль», і ми говорили про доступ до знеболення тяжкохворих українців будь-якого віку, я озвучила соціальний ролик для них. А далі все закрутилося, я просто не могла зупинитися. Потім познайомилася із Ларисою Лавренюк, засновницею благодійного фонду допомоги онкохворим дітям «Краб». 2013 року фонд «Краб» організував у галереї мистецтв «Лавра» фотовиставку «Життя, яким воно є», щойно 2015 року з’явилося її продовження «Діти, яких не існує». Чудовий фотограф Руся Асєєва працювала у дитячих лікарнях... І ось ще два роки тому я прийшла на виставку і запитала себе, а скільки людей є шанс залучити? Скільки реально може бути відвідувачів? Суспільство насправді байдуже до таких проблем. І ось тоді у мене народилася ідея зробити театральну виставу, на яку можна запросити ще більше, її всі підтримали. Але почався Майдан, потім війна... Весь час відкладали — нібито було не до спектаклю. Зараз розумію, що відкладати вже немає куди, адже проблема тільки поглиблюється.

— Ти можеш озвучити цю «проблему»?

— Головне завдання нашого арт-проекту «Оскар і Рожева Пані» — створити інформаційний резонанс та привернути увагу суспільства, донорів, меценатів та влади до теми паліативної допомоги дітям. Адже в Україні й досі немає закону, що легалізує дитячі хоспіси, тож дитина апріорі не може отримати статус «паліативного хворого», тобто такого, якому медицина вже, на жаль, не може допомогти, але який потребує спеціального догляду. Зауважу, що тут ідеться не лише про онкохворих. І всі зібрані цим спектаклем кошти, як від продажу квитків, так і благодійні внески, будуть направлені на спеціальні «швидкі допомоги», обладнані для паліативних пацієнтів. На Заході, саме мобільні бригади, а не стаціонари беруть на себе левову частку роботи, адже вони, крім усього, можуть і батькам давати перепочинок, на деякий час перебираючи на себе догляд за дитиною...

Ми досі живемо за старими радянськими «оптимістичними» настановами та вважаємо, що у нас немає невиліковних дітей. Звичайно, хотілося, щоб це було правдою. Однак, за даними моніторингу щороку 70 тисяч дітей потребують статусу паліативного хворого, а 17,5 тисячі помирає (!) так і не дочекавшись цього статусу і відповідної допомоги. Це, як на мене, страшні цифри, адже за кожною — доля маленької людини.

В Україні, коли всі етапи лікування пройдені, коли усі методи випробувані — лікарі змушені відмовити хворій дитині у продовженні терапії. І по факту хвороба лишається вже проблемою родини. Дитина повертається додому. А коли починається нестерпний біль — дитину забирають у реанімацію, де діє правило суворої ізоляції, тобто нікого з рідних вона бачити не може. Уявіть собі ці тортури — біль, самотність та ще й ненависні для будь-кого уколи (в усьому цивілізованому світі для дітей використовують сиропи та пластирі). І після цього ми називаємо себе нормальним суспільством? Я навіть інколи думаю, що немає і не буде щастя для нашої нації, поки є таке негуманне ставлення до найслабших, до тих, хто потребує співчуття і підтримки.

Звісно, у нас є багато щирих волонтерів, прекрасних лікарів, є навіть поодинокі дитячі паліативні центри, але глобально це ситуацію не змінює, проблема лишається. Одна з причин, чому «Оскар і Рожева Пані» реалізується на базі Івано-Франківського театру, це те, що Івано-Франківська область є піонером паліативної допомоги в Україні. Це той приклад децентралізації, якої ми всі прагнемо. Ця область благодійними коштами громади відкрила дитячий хоспіс на 15 місць — два поверхи у лікарні для дітей з особливими потребами в Надвірні. Там збережена філософія дитячого хоспісу: домашні умови, немає відчуття лікарні, батьки живуть із дитиною в кімнаті, є іграшки, телевізор, великий парк, гори за вікном... Адже дитина будь-якого віку і з будь-яким діагнозом хоче бавитися, хоче пізнавати світ, у неї є мрії. І ми, як громадянське суспільство, не можемо скасувати хворобу, але мусимо вплинути на рівень життя хворого. Ми маємо здійснювати мрії цих дітей. 

До речі, мене зараз часто запитують: як ти можеш ходити у такі лікарні? Там же страшно, там люди помирають. Але це неправильно — мати у суспільстві табу на тему смерті. Це табу — відгомін нашої попередньої атеїстичної епохи. Але якщо людина не думає про свій відхід, то проживає неповноцінне життя і не цінує кожний день або просто наповнюється страхом майбутнього кінця і взагалі перестає діяти, боротися, вірити. А смерть — це лиш частина задуму, частина життя, її не треба боятися, тим паче цуратися смертельно хворих.

«МИ ВИРІШИЛИ ЗАСЕЛИТИ СЦЕНУ ГЕРОЯМИ, ДРУЗЯМИ ОСКАРА, БАТЬКАМИ І ІНШИМИ ГЕРОЯМИ...»

— Як сформувалася команда арт-проекту, хто тобі допомагає?

— У березні я вже знала остаточно, що буду це робити: шукати команду, однодумців, шукати кошти, шукати можливості реалізувати цей проект. І якось все вдало склалося. Нас підтримали два фонди «Мати Тереза» та міжнародний «Відродження», Київський театр оперети, який також займається благодійними проектами. Із режисером вистави Ростиславом Держипільським ми однокурсники — разом вчилися у Львові у Богдана Козака. Музика до вистави буде від Святослава Вакарчука та гурту «Океану Ельзи», я його також знаю ще зі студентських років. Коли переслухала пісню «Ночі і дні», зрозуміла, що це лейтмотив і  музична тема постановки, адже вона про цих дітей. Святослав, дізнавшись про проект, дозволив використовувати нам потрібні треки... А Ростислав Держипільський запросив у роботу київського хореографа Ольгу Семьошкіну. Художник спектаклю — Андрій Ярмоленко, один із найвідоміших українських графіків, сам мене знайшов. Подивився один  мій спектакль і зізнався, що мріє зробити анімацію з дитячих малюнків до п’єси про хворого хлопчика, якого, здається, звуть Оскар... Я тоді подумала, що  це якась містика, але вже наступного дня ми обговорювали нашу спільну роботу... Так у спектаклі з’явився фантазійний світ Оскара, що протистоїть жорстокій реальності обставин.

І я від початку знала, що буде існувати на сцені дитина для того, щоб люди дивилися і вірили у цю історію, щоб досягти граничної відвертості. Якби ми ставили просто чергову театральну виставу ми, мабуть, не ризикували так, залучаючи дітей, а просто запросили б студентів-акторів. Але заради чого ми робимо цей проект? Щоб через емоцію вплинути на глядача. Адже я сподіваюсь, що цей проект виявить наші душі під товстою ковдрою цинізму та байдужості, сподіваюсь, що почнуться зрушення.

Нині над виставою працює дев’ятеро (!) маленьких акторів і дев’ять акторів Івано-Франківського театру — це, здається, рекорд для України мати виконавський склад із 50% дітей. Ми вирішили заселити сцену героями, друзями Оскара, батьками і іншими героями... Уявіть — дитина працює 10 годин поспіль, працює у мікрофоні, одночасно запам’ятовує світлову пляму, мізансцену, траєкторію свого руху, щоб не потрапити у відео-проекцію... До речі, не всі дипломовані актори здатні існувати у такому напруженому ритмі репетицій. Зрозуміло, що ми максимально намагалися полегшити всі завдання дітям, до того ж максимально допомогти засобами виразності в театрі — візуальним рядом, музикою, пластикою. Щоб увесь тягар цього спектаклю не лягав на драматичну гру і на плечі маленьких акторів. На щастя, у нас чудова команда фахівців! І скажу відверто, кожного разу, коли ми розлучаємося з «нашими» дітьми, ми одразу всі починаємо сумувати.

«Я ПРОЧИТАЛА П’ЄСУ АР’Є, І ЗРОЗУМІЛА, ЩО РОЛЬ БАБИ НЕ ВІДДАМ УЖЕ НІКОМУ!»

— А цей арт-проект не завадить тобі грати бабу Прісю у спектаклі «Сталкери» на сцені Молодого театру? Зараз така кількість охочих потрапити на неї, що доводиться думати про перенесення вистави на велику сцену?

— Не завадить! Тим паче «Сталкери» для мене особлива вистава. Про першу реакцію на пропозицію зіграти 86-річну стареньку розповідати не буду... Але я направду була шокована. У Молодому театрі у виставі Андрія Білоуса у той час почала репетиції у «Підступності і коханні», у мене роль матері головної героїні. До цього я хоч морально була готова, бо сама жартувала, після декретної відпустки, звичайно, вже грати не дівчинок, а мам...  Але Ростислав Держипільський передав мені п’єсу Павла Ар’є, бо режисер Станіслав Жирков, з яким я вже, до речі, була знайома, сам не наважувався мене запросити на роль Баби. Я прочитала п’єсу Ар’є, і зрозуміла що роль Баби не віддам вже нікому! По-перше, хотіла довести всім, що можу грати українську драматургію і такий національний типаж — бо ще з інституту мені ніколи не пропонували український матеріал, завжди грала в європейській, сучасній драматургії. По-друге, в цій ролі я точно знаю про що я говорю і про що я граю. Я добре знаю історію країни (колись хотіла бути археологом), тож можу говорити і про причинно-наслідковий зв’язок наших сучасних проблем. А саме у цій п’єсі є все, і розмова про минуле і майбутнє, метафізика національна, невід’ємна від спроби зрозуміти національну душу. Натомість немає категоричності, текст Павла дуже об’ємний, він вміщує усі сьогоднішні й відвічні суперечності, наші сумніви, наші біль і страхи.

Звичайно, я трохи хвилююся, як вистава перенесеться на велику сцену, адже у камерному просторі  працюєш по-іншому і у глядача є змога спостерігати за дрібними нюансами, окремими деталями на кшталт покручених ревматизмом пальців чи нервовими смиканнями кінцівок, що є невід’ємними від старіння. І є речі, які на рівні ДНК у тобі закладені попередніми поколіннями, тож я граю багато чого від своїх двох бабусь, навіть за сценічний костюм мені правлять кофтини та спідниці моєї рідної бабусі Іванки.

— А чого, на твою думку, найбільше не вистачає сучасному українському театру?

— Еволюцію рухає конкуренція. Мені здається, українському театрові не вистачає саме цієї складової, що свідчить про здорову галузь. Хтось зробив баян? То зроби електробаян! А хтось винайде Yamaha... І так далі. Це єдиний шлях до розвитку, адже хтось для тебе є стимулом, не зупинятися, а ти своєю чергою також є стимулом для іншого. Конкуренція — це взагалі взаємовигідний процес, стимул для розвитку таланту та нових ідей. У нас поки що, на жаль, багато заздрощів, багато егоїстичних претензій — цього треба терміново позбавлятися і просто працювати. В роботі, знаєте, якось у голову погані думки не лізуть, адже думаєш лише про те, чим займаєшся сам і як свою справу зробити найкраще.