Перша українська «революціонерка»

Одна з останніх вистав минулого сезону Національного театру ім. М. Заньковецької «Ярославна — королева Франції» викликала резонанс у глядачів і критиків.

Постановку здійснила відомий режисер Алла Бабенко. Їй не байдужі долі жінок, подібної до долі Анни Ярославни, забутої нині Францією та Україною, як і, зрештою, не байдужої до долі рідної Батьківщини. 

...Із глядацького залу виходить дівчина у вишиванці, з вінком із польових квітів на голові. Вона пропонує поглянути глядачам на теперішню мапу Франції, однієї з найбільших за площею держав Європи, яка зараз — одна з наймогутніших європейських країн, з якою рахуються у світі. Так починається вистава, і звучить сумна розповідь дівчини, яка збирається бути нам гідом. Це — розповідь по книжці Валерія Соколовського «Анна, Анрі та Рауль», що побачила світ російською мовою 2006 року. За цією книжкою режисер Алла Бабенко поставила виставу.

Із цієї історії в драматичну колізію можна виокремити окремі фрагменти біографії Анни, у вигляді цікавих окремих постановок. Режисер демонструє рідко використовуваний у нас тип літературного театру, який дозволяє включати великі проміжки часу, в який можна помістити розповідь про прожите людське життя, що неможливо зробити в класичному театрі. У ньому умовність доведено майже до краю, що вимагає від глядача певної культури сприйняття.

Глядач бачить і чує, з якої країни з високим ступенем освіченості й цивілізації потрапляє Ярославна. У ньому збуджується гордість за своїх предків, а водночас на вустах відчувається та гіркота, яка властива українцеві, коли він порівнює своє колишнє становище у світі з теперішнім. Ця гіркота підсилюється, коли він усвідомлює, що одержали ми взамін тому, що колись в Європу принесли наші предки.

Патріотичність вистави беззаперечна. Виховний момент — також. Режисеру довелося виявити чималу винахідливість, щоб фрески цього тексту пов’язати в одне ціле. Перед А. Бабенко  лежав один єдиний можливий шлях для досягнення успіху: йти за текстом, який поклав в основу хронологію життя Анни: від її приїзду до Франції, ознайомлення зі звичаями цієї країни (в королівському дворі їдять руками, не миються, королі не читають книжок, жінки є для задоволення тілесних утіх чоловіків), одруження з Анрі, його смерть, залицяння Рауля і одруження з ним... П’єсу розкладено на дві дії. Хронологічно. Проте Алла Бабенко вирішує, що в такому разі губиться інтрига оповіді, й вона робить другу дію п’єси першою, а першу — другою. Тепер уся оповідь іде у вигляді спогаду, що спочатку дезорієнтує глядача, але сильніше втягує його в дію. Такою була найперша прем’єрна вистава. Опісля все стало на свої місця: перша дія була першою, а друга — другою, і не навпаки.

Уже перша поява Анни у виставі супроводжується чудовими церковними співами, що підносять душу людини до свого Творця і свідчать про високу духовність і культуру тої країни, звідкіль вона прибула. Музика завжди відіграє у виставах Алли Бабенко не останню роль. Згадати хіба що могутні церковні співи у «Сватанні» Миколи Гоголя, на тлі яких уся сутність дії того сватання прочитується нічим іншим, як суєтою суєт і ловленням вітру. У виставі про Анну цей же церковний спів відіграє вже іншу роль. Він нагадує Анні про Батьківщину, яку вона покинула. Чим ближче до фіналу, тим потужнішим стає цей спів, ніби підсвідомо наштовхує героїню повернутися туди, додому, в Київ, де все інакше, ніж тут.

Так ніхто достеменно не знає, чи повернулася, хоча нібито й знайшли її могилу в Санлі...

Два світи живуть і борються в Анні: світ, де вона королева, і світ її батьківщини. Останній у виставі знайшов втілення в образі привиду ченця, який колись любив Анну та який з’являється в критичні для Анни часи й розповідає про рідний край. У фіналі вистави він скидає свій клобук, яким весь час було прикрито його обличчя, знімає корону з її голови і надіває на голову Анни вінок із польових квіток, котрі вона колись дівчиною пускала на Івана-Купала у воду. Цей вінок — нагорода її Батьківщини за все, що вона зробила для Франції. Цю зворушливу роль ченця виконують артисти Григорій Руденко-Краєвський та Олесь Федорченко.

У фіналі вистави Анна з вінком на голові, який їй поклав посланець України, стоїть із гордо піднятою головою перед нами, нащадками, на тлі її скульптури в Санлі.

...І виходить з глядацького залу дівчина-гід, і довершує розповідь про сумну долю Анни, про яку забули ми... Режисер вистави ніби навмисне доручає у виставі роль Анни двом надзвичайно цікавим артисткам театру: Альбіні Сотниковій та Олександрі Лютій. Першу можна вважати чи не найяскравішою представницею заньківчанської школи, яка віддавна здобула визнання в театральному світі і гра якої характеризується заглибленням в образ і злиття з ним. Цей тип артиста формувався у зв’язку з вимогами тодішнього театру, який здебільшого звемо класичним. Друга — представниця цієї школи, яку відомий театральний критик Валентина Заболотна, рецензуючи її роль дружини Івана Франка у виставі «Божевільна», скаже, що «так зараз грають у Європі».

Те, що Алла Бабенко вміє збуджувати в артистів їхні приспані й часто не використані можливості, свідчить роль Анрі, яку виконує Ярослав Кіргач. Як на мене, саме у виставах Алли Бабенко він зумів розкрити повністю свій артистичний талант. У кожному виході артиста на сцену потрібно чути себе в епізодичній ролі, щоб із цих рваних епізодів створити одноцільний образ короля в червоній мантії і червоних чоботях, що часом в радості веде себе, як звичайний хлопчак і лицар.

Звабника жінок (роль Рауля) виконує у виставі артист Олександр Норчук. На великій і камерній сцені він грає не вперше, і для цього в нього є всі зовнішні та фізичні дані. У французькому дворі такі, як він, — герої! Вони не терплять супротиву з боку жінки. Але тут його активність і настирливість натрапляють на жінку іншого світу й іншого покрою, а тому досить цікаво спостерігати за грою артиста, який вміє дуже природно передати цей стан свого душевного збентеження, хоч і намагається прикрити його зовнішнім зухвальством.

Цілком можливо, що в почету Анни, яка прибула у Францію, була й якась українська дівчина. Автор назвав її Стехою, й у виставі її роль виконує артистка Валентина Мацялко. Це — другорядна роль, і можна було б обійтись без неї, але скільки пластики в цьому образі! Скільки розуму й гідності в цій простій дівчині! Не дуже багато реплік дано їй для ролі. Але й ті настільки переконливо й доцільно вимовлені, що стають важливими у виставі. Глядач робить висновок, наскільки були розумними і пересічні українки, звичайні, прості, словом, — прислуга, але як вони розуміли ситуацію й вміли підтримати важливі справи...

Нині небагато залишилося слідів по Анні Ярославівні, небагато й точних фактів її біографії. Уся ця розповідь заснована на науково доказаних фактах і легендах із великою домішкою письменницької фантазії, що й лягла в основу п’єси В. Соколовського, а отже, й постановки її А.Бабенко.

Тож із далеких часів, покритих порохом забуття, до нас промовила велика Жінка, що першою понесла у світ славу України, про долю якої мав можливість замислитися кожен, хто побував на цій виставі...