Позаду — п’ять днів «Книжкового Арсеналу»

На вихідних, що минули, відбулося чимало заходів із залученням зарубіжних письменників. Таємничий «рідний француз» Тьєрі Есс, інтелектуальна бесіда-обмін думками від дуету Померанцев — Забужко та щирий полілог за участю Януша Леона Вишневського.

Змістовною та по-європейськи відкритою видалася суботня презентація перекладу українською роману «Демон» за участю французького письменника Тьєрі Есса. За словами автора, його знайомство з Україною відбулося задовго до першого візиту. А саме — через листи, документи та розвідки. Праця над романом передбачала глибокий аналіз подій та територій, про які французи знають зовсім мало.

Ідея роману про подорожі в часі та просторі виникла після одного фото у французькій пресі: на ньому були зображені чеченські жінки, вродливі, із гордим обличчям, справжні воїни. Після цього виник і герой — П’єр Ротко, екстремальний журналіст, який, у пошуках правди про історію своєї родини в Ставрополі, працює над глобальним питанням людства — дослідженням природи зла. В певній мірі Тьєрі Есса надихнула на написання роману повість Льва Толстого «Хаджи-Мурат», яка також присвячена чеченському народу.

На запитання, чому письменник обрав для свого роману таку не популярну для французів тему, він відповів: «Обидві чеченські війни не дуже цікаві для французів. Побачивши фото в газеті, я зрозумів наскільки ці люди покинуті. Мій роман — це й є спроба привернути увагу до народу, який для Франції практично не існує». Якщо говорити про назву, то в ній фігурує демон в однині, насправді ж у романі цих демонів з’являється багато. І перший із них — це внутрішній голос головного героя, який підштовхує його потяг до Грозного, такий своєрідний демон Сократа. Хоча на противагу останньому, той не відмовляє його від дій, а навпаки — підштовхує до нових зрушень. Врешті-решт, П’єра так цікавлять катастрофи, бо саме крізь них він досліджує зло. Співставляє лиха людства, які можна пояснити людськими пристрастями. Він має велику мету — зрозуміти природу зла.

«Мене цікавить сама подія — «Книжковий Арсенал». Намагаюся знайти цікаві точки, авторів та літературу. В нашому культурному осередку таких орієнтирів дуже мало, мені їх не вистачає. Подібні зустрічі допомагають побачити людину, яка це написала, її послухати та краще зрозуміти, що вона хоче сказати світу через свої книжки. Дуже цікаву тему зачепив автор — демон як війна. Я так розумію, книжка не лише про Чечню, а й торкається філософських понять», — ділиться враженнями від презентації Ірина, спеціаліст із маркетингу.

* * *

Наступний захід того ж дня — «Обмін речовин» — не можна зарахувати до міжнародної програми «Книжкового Арсеналу». Проект куратора української програми Ірини Славінської створений задля народження нових смислів у обговоренні між сучасними літераторами. Цього разу на дивані Літературного залу зустрілись одна із найбільш відомих за кордоном українських письменниць Оксана Забужко та російсько-український емігрант далеких 1970-х, письменник та ведучий Ігор Померанцев. Останній приїхав на «Книжковий Арсенал» із Лондона. І, зокрема, завдяки цьому втілював ідею проекту — сіяв новими, із туманно-альбіонним нахилом, думками та загалом міжнародним настроєм. Оскільки формат зустрічі залишає письменників сам на сам, без модератора та часових обмежень, то й теми вони обирають на власний розсуд.

Спершу письменники вирішили просто продовжити розмови, які велися у них в інших містах вже багато років поспіль. Одне з питань, які цікавили Оксану Стефанівну, — листування Померанцева з Юрієм Шевельовим. Як ми знаємо, Оксана Забужко опублікувала власне листування з відомим мовознавцем кілька років тому. Ігор Якович згадав, як його дружина, викладач російської мови в лондонській школі, запитала в учнів, які п’ять книжок вони б узяли із собою на безлюдний острів. У відповідь почула від одного хлопчика прізвище Шевельова. Це було справжнє здивування, яке і стало поштовхом до написання листа. Крім того, письменники говорили про глобалізацію як явище, яке не оминути, і про те, що англійцям як народу без комплексів дуже важко зрозуміти українця й навпаки. Адже уродженці Великої Британії можуть приїхати до будь-якої країни світу і зовсім не замислюватися над проблемою мови, а просто говорити.

«Обмін речовин» — дещо анатомічний процес в інтелектуальному просторі й міг би взагалі не закінчитись, адже особистості завжди знайдуть, чим ділитися на життєвому тлі в момент «тут і зараз». Треба сказати, що публіка не хотіла відпускати мовців зі сцени. Один із присутніх на «Обміні» резюмував: «Говоріть! Говоріть далі». Говорили. Наостанок Померанцев дуже просто та оптимістично відповів на одне запитання із залу: «Все в порядку — проблем навалом».

* * *

Наприкінці вихідних, у неділю ввечері, всі охочі прийшли до спеціального гостя фестивалю — Януша Леона Вишневського. Автор новодруку «На Face з сином» розпочав із тонкого жарту: «Можете запитувати мене про що завгодно: хімію, фізику, інформатику... та, звичайно, літературу». Вишневський тримався справжнім джентльменом і виступав перед повною залою жінок стоячи. Із професорською стриманістю та доречним гумором.

Чималий інтерес у публіки викликали розповіді письменника про нову сюрреалістичну книжку, яка нещодавно вийшла в українському перекладі. На обкладинці вказано ще одного автора — таємничу Ірину Вишневську. Виявилося, що це ім’я матері письменника, яка пішла з життя. За словами Януша, вона була «дуже грішною людиною, і, скоріше за все, потрапила до пекла». Саме з останнього топосу ведеться діалог: мати із пекла пише синові через Facebook, розповідаючи про усіх яскравих і цікавих особистостей, які там теж опинилися. Вишневський вважає, що саме в пеклі — найцікавіші люди, а на небесах — там все більш спокійно та... нудно.

На запитання, чому він, науковець, поринув у літературу, відповів: «Я почав писати книжки через одну жінку, яка завдала мені прикрощів. Після цього був вибір: іти до психоаналітика чи пити алкоголь. Писати книжки було найдешевшим заняттям... Якби не було нещасливого кохання, не було б і літератури».

* * *

Відомий дисидент, психіатр і публіцист представив книжку спогадів «Рисунки по памяти, или Воспоминания отсидента». Зустріч відбувалася в режимі запитань — відповідей, і стосувалися вони переважно політики та дисидентського минулого.

— Я насправді зовсім не був героєм, — зізнається Семен ГЛУЗМАН. — Не був я і справжнім «антисоветчиком» — мені хотілося свободи, свободи говорити, читати, писати... Божевільна радянська система з таких, як я, сама робила собі ворогів, саджаючи нас, тиснучи... Багато років потому спитав у одного колишнього офіцера КДБ: навіщо це робилося? Це ж було нерозумно! Він відповів, що «такий був наказ Федорчука (тодішній голова КДБ УРСР. — О.К.)», їх ніхто не інформував про суть цієї боротьби з інакодумством, їм лише давали завдання, які треба було виконувати. Це — ще одне свідчення нерозумності системи.

На зустрічі Семен Глузман пояснив своє входження до Гуманітарної ради при президентові бажанням мати можливість зайвий раз нагадати про необхідність серйозних реформ у медицині. «Повірте, участь у цій раді зовсім не впливає на мої політичні погляди, — уточнив він, — тим паче, рада вже давно не збиралася, здається, навіть виходити немає з чого».

Щодо сьогоднішньої ситуації в Україні колишній дисидент налаштований оптимістично: «Попри весь бруд, серед якого ми зараз живемо, я оптиміст! Гадаю, ми пройшли точку неповернення і таки станемо європейцями, хоча й не так швидко, як хотілося б. По-перше, в українцях, на відміну від багатьох інших народів колишнього СРСР, є фермент спротиву. Невипадково в тюрмах і таборах українці були етнічною групою номер один. Управління КДБ були не тільки в Україні, а й в інших республіках, у Білорусі, в Киргизстані, але дисидентів у них практично не було. Другий важливий факт — «помаранчеві» події 2004 року. Унікальні події з унікальною атмосферою, людяністю, піднесенням (після якого зовсім не дивує настання апатії).

Висловився Глузман і про ідеї люстрації: «Люди, які працювали, наприклад, у КДБ чи були членами партії — це теж наші громадяни, тож про яку люстрацію ми говоримо? Та й, якщо чесно, меншість населення не може люструвати більшість!»

* * *

А Чеський центр провів у одному із залів Арсеналу віртуальну екскурсію «чеським Києвом». Якщо точніше, це була не зовсім екскурсія, а радше лекція з показом різноманітних фотоматеріалів із колекцій києвознавців: Михайла Кальницького, Василя Галайби, Олександра Возницького, присвячених чеським місцям, подіям і особам у Києві.

Провів захід Валерій Лисенко. Він розповів чимало цікавих і маловідомих фактів. Наприклад, про льодяники від кашлю «Кетібос», назва яких була насправді написаним навспак прізвищем автора ідеї — київського чеха Собітека. Або про чеську пивну «У чеської корони» біля Опери, де полюбляв «засідати» Ярослав Гашек. Її відкрив «некоронований король чехів Російської імперії» Їндржих Їндржишек, він же відкрив першу фабрику грамплатівок (у революційні часи вона навіть випускала платівки з політичними промовами). Чехи так само мали відношення до створення нинішніх заводів АТЕК і «Більшовик», зробили великий внесок у розвиток Політехнічного інституту, а неподалік цього закладу створили першу футбольну команду.

Ішлося, звичайно ж, і про формування в Києві чеських військових частин під час Першої світової, про полонених у Дарниці та про знамените рішення чехів вже під час громадянської війни пробиватися на батьківщину через... Сибір. Що характерно, при цьому вони відбили у більшовиків бронепоїзд, з якого ті обстрілювали житлові квартали й церкви української столиці у січні 1918 року...