«Степовий хлопчик» Сергій Прокоф’єв і Україна

Вечір і аукціон організувала Фундація спадщини Терещенків на чолі з онуком видатного українського діяча, підприємця і мецената Мішеля Терещенка. Зібрані кошти від продажу дитячих картин і полотен українських художників і правнучки Михайла Івановича Терещенка, французької мисткині Ізабель Терещенко, буде направлено на допомогу пораненим бійцям, які перебувають на лікуванні в Головному військовому госпіталі; маленьким пацієнтам із вродженими вадами серця лікарні Охмадит, заснованій  1884 р. Ніколою та Пелагеєю Терещенками; а також на розвиток Національної наукової медичної бібліотеки України (колишньої резиденції Олександра Терещенка) та підтримку  освітніх ініціатив Національної музичної академії (колишньої Київської консерваторії, яка стала останнім дарунком родини Терещенків Україні).

•  Однією з головних подій благодійного Вечора став концерт «Майдан. Україна. Європа.» за участю Симфонічного оркестру Академії під орудою Ігоря Палкіна. Поєднуючи професійну якість і притаманну молодим відкритість почуттів, музиканти вразили драматичними образами Сьомої симфонії Бетховена зі знаменитим траурним маршем. У виконанні Студентського оркестру також прозвучала трагічна музика балету «Ромео та Джульєтта» Прокоф’єва, ім?я якого має нині певний символ. Адже Донецький аеропорт, названий на честь Сергія Прокоф’єва, опинився в епіцентрі жорстокої боротьби за українську землю, за незалежність України.

Нагадаємо, нині в Донецьку ім?я видатного композитора мають: Державна музична академія, Концертний зал обласної філармонії, Симфонічний оркестр. До дня його народження відбулися — щорічний фестиваль «Прокоф’євська весна» і Конкурс молодих піаністів; засновано премію і Благодійний фонд імені композитора. Адже Донецька земля є батьківщиною Сергія Прокоф’єва. 

Далекого 1918 року, плануючи свою поїздку до Північної Америки, Сергій Прокоф’єв зазначив: «Може бути, що американці й дивитися не побажають на російських сепаратистів, але ж я уродженець лояльної Украйни..». 

•  Сергій Сергійович називав себе «степовим хлопчиком», який народився «на великих степових просторах» у селі  Сонцовка. «Мені вона доводиться батьківщиною моєю», — писав він у Автобіографії й уточнював: «Маєток Сонцова, поверхнею в 6 тис. із гаком гектарів знаходився в Катерининській губернії Бахмутського повіту» (нині це — село Красне Червоноармійського району Донецької області). У Сонцовці, яку Сергій Прокоф’єв нестямно любив, він провів свої перші 13 років. «Коли я лише на пів-зими виїжджав із Сонцовки, я ледь не плакав, настільки моє дитяче життя було пов?язане з цим куточком», — згадував композитор. Примітно, що назву села Прокоф’єв зберігав в українській орфографії, а у своїх листах часто заміняв російське «и» на українське «і».

•  За існуючими даними, 1785року Катерина ІІ дарувала за  військову службу полковнику Дмитрові Солнцеву землі на степових просторах так званого Дикого поля. Назва ця залишилася в історії краю після воєн Золотої Орди (1391 — 1395 рр.): Тамерлан, який прийшов із Азії, пограбував родючі степи, перетворивши їх у Дике поле. До речі, саме на цих землях розгортаються події у «Слові о полку Ігоревім».

У другій половині XVIII ст., коли почалася розробка вугілля, маєток Дмитра Солнцева перейшов у спадок правнуку полковника — поміщикові Дмитру Дмитровичу Солнцеву (Сонцова, як його тут називали). Господарство маєтку та прилеглі землі занепали, тому третій власник запропонував управляти ними агроному за професією і покликанням, Сергію Олексійовичу Прокоф’єву, батькові майбутнього композитора.

•  «Батьки мої прожили в Сонцовці без року 30 років і 3 роки... Коли навесні 1878 таратайка, запряжена четвіркою, везла батьків у Сонцовку, їх вразила краса квітучого степу. Наприкінці квітня, у травні, сотні гектарів цілини — степи рясніли тисячами польових квітів, а пізніше, влітку, високо піднімалися сиві ковилі». Докладно і з любов’ю Прокоф’єв описує своє село, маєток, сади і величезне господарство з городами, коморами, кузнями, пасіками, стайнями, свинарниками, кошарами, в яких утримувалося до чотирьох тисяч овець. У Сонцовці Сергій склав власну таблицю для визначення назв квітів, що там росли. З дитинства виявлена пристрасть до природи і рослин залишилася на все його життя.

•  «Кольорові килими чергувались із зеленими полями пшениці. Іноді траплялися невисокі кургани, пам’ятники степових кочівників. У них, бувало, знаходилося начиння і старовинні монети», — згадував Прокоф’єв. На скіфських рівнинах височіли залишки курганів-поховань і стояли ідоли кочівників. Яскраві картини степових просторів, що таїли в собі пам’ять найдавнішої культури, закарбувались у музиці композитора. Образи балету «Ала і Лоллій» і створеної на його основі симфонічної «Скіфської сюїти» відроджували язичницькі сюжети скіфської міфології. Після скандально успішної прем’єри «Скіфської сюїти» в Петербурзі, якою диригував сам автор (29 січня 1916 р.), переважна частина публіки була обурена «диким твором», як писав один із критиків. Тим самим рецензент наче уточнив джерело музичних образів Сюїти, навіяних скіфськими просторами Дикого поля.

•  У Сонцовці почалися музичні заняття та композиторський досвід Сергія. Його першим педагогом і наставником стала мати, яка мала музичні здібності й пристрасть до музикування. Виховувалася вона в Шереметьєвському палаці: хрещеним батьком матері Сергія Прокоф’єва був сам Дмитро Шереметьєв. Батько теж дуже любив музику і підтримував творчі починання Сергія. Коли синові виповнилося дев’ять років, у маєтку з?явився чудовий рояль німецької фірми «Шредер». Із п?ятирічного віку Сергій почав імпровізувати свої фортепіанні «пісеньки», яких назбиралося 58. До 12 років він уже став автором трьох опер — «Велетень», «На пустельних островах» і «Бенкет під час чуми», які Сергій та його місцеві друзі ставили власними силами.

•  Влітку 1902 року за порадою професора Московської консерваторії Сергія Танєєва з Києва було запрошено Рейнгольда Гліера, який згодом очолив Київську консерваторію. Ось як запам?ятав Гліер свої перші враження: «Весь 25-кілометровий шлях від станції Гришине (нині — Червоноармійське) я не втомлювався милуватися прекрасними картинами багатої української природи». Як згадував Гліер, Сергій тісно товаришував із сільськими хлопчиками. Вельми важливим є його спостереження про середовище, в якому зростав Прокоф’єв: «Вечорами до нас долинали гармонійні звуки чудових українських пісень, що їх співали селяни, які поверталися з польових робіт. Гадаю, ці ранні дитячі враження повинні були глибоко запасти в душу чутливого до всього прекрасного хлопчика. Безсумнівно, вони сприяли його художньому розвитку, становленню його творчої свідомості. Безсумнівно також, що ці дитячі музичні враження дали майбутньому композитору глибоке й тонке відчуття народної музичної мови, яке так повно і яскраво проявляється в багатьох його творах  упродовж усього творчого шляху. Вже тоді в його фортепіанних «пісеньках» нерідко чулися народнопісенні звороти. Я надавав цьому великого значення і прагнув спрямувати його увагу до народної пісні». В унісон учителю звучать спогади Прокоф’єва: «По суботах вечорами або в неділю я часто чув, як на селі дівчата співали. Можливо, що підсвідомо ці пісні все ж проникли в мене».

•  Любов до рідної землі композитор зберіг на все життя. Як згадувала дружина композитора, М.Мендельсон-Прокоф’єва: «Він багато розповідав про дитинство, про Україну, село Сонцовку, де народився. Особливо часто з хвилюванням згадував Сергій Сергійович Сонцовку в дні Великої Вітчизняної війни, коли бої йшли неподалік від рідних місць. В останні роки він не раз висловлював бажання туди поїхати». Перебуваючи довгі роки за кордоном, Прокоф’єв говорив своїм друзям на Заході, що йому необхідно жити «в рідному ландшафті», який зберігав також степові простори його дитинства. 

•  Садибу, де понад 30 років мешкала родина Прокоф’євих, було зруйновано під час революції 1917-го. Про існування будинку нагадує встановлений на його місці пам’ятний камінь. У школі, збудованій на гроші батьків композитора, розмістився музей, біля якого споруджено пам’ятник Прокоф’єву. Було відновлено також церкву святих Петра і Павла, де 23 червня 1891 р. хрестили маленького Сергійка. Біля церкви схоронені останки його бабусі, Ганни Василівни Житкової і старших сестер, померлих в дитинстві, — Любові та Марії. З 1990-го з дзвіниці Петропавлівської церкви лунали дзвони: на кожному з них зображено лик композитора і цитати з його творів.

•  Із Україною Прокоф’єва пов’язує не тільки його рідна Сонцовка. Окрім її околиць, бував він  у Києві, Харкові, Одесі, Нікополі. У Києві відбулися його перші концерти, організовані  1916 р. Гліером. Зустріч із Києвом надихнула Сергія Сергійовича на поетичний експромт:

«Не утомившися в вояже

Вступил на почву града Кия.

Как здесь светло! Лучи какие!

И облаков немного даже!»

Саме в Києві Прокоф’єв здобув перше в Україні визнання як композитор і виконавець, але й зіткнувся з нерозумінням і неприйняттям своєї музики. Більшість сприймала його як «музичного варвара і руйнівника традиційних устоїв». «Рідкісний нахаба, завзятий футурист», — такими епітетами нагородили молодого композитора в музичних колах Києва. У ті дні Прокоф’єв грав також для студентів Київської консерваторії. Приїзд композитора виявився значною подією в житті міста, а навколо його музики велися гарячі суперечки, що утворили два протилежні табори. Один із найавторитетніших музикантів Києва, професор Київської консерваторії Володимир Пухальський, сприйняв Прокоф’єва як «глибоко своєрідного композитора, з дуже яскравою і самобутньою індивідуальністю» і пророкував йому велике майбутнє. На його думку, «композитор зробив стрибок з XVIII в XX сторіччя, та його коріння треба шукати у Гайдна і Моцарта».

•  1927 року, під час тріумфальних гастролей Сергія Прокоф’єва після восьми років перебування за кордоном, концерти його симфонічної та камерної музики проходили з величезним успіхом також у Києві, Одесі та Харкові. 1934 року гастрольний маршрут музиканта теж включав Одесу та Київ. Тоді ж, у Києві, Прокоф’єв передав свою фотографію з дарчим написом: «Бібліотеці Академії Наук у Києві. СПРКФ.1934» (саме так підписувався композитор). До свого подарунку він додав рукопис фрагмента з Першого квартету.

•  Спогади про землю, де народився Прокоф’єв, і музику, яку він чув, луною відгукнулися також у балеті «На Дніпрі», який було поставлено в Парижі в театрі Гранд-опера (16 грудня 1932 р.) видатним хореографом, українцем за походженням, Сержем Лифарем. Примітно, що в паризькій постановці Дніпро було перейменовано на свою давню назву — Борисфен. 1939-го Прокоф’єв створив оперу «Семен Котко», музика якої теж зігріта теплом спогадів про степові простори та їхні дзвінкі народні пісні. Композитор пише музику й до кінофільму Ігоря Савченка «Партизани в степах України» (1942 р.), де використовує тексти українською мовою, а мелодика перейнята інтонаціями українського фольклору. На жаль, фільм, виробництва Київської кіностудії на екран не вийшов. Тоді ж Сергій Прокоф’єв створив музику до кінострічки «Котовський» — «про героя боротьби з німецької окупації на Україну в 1918 році» (коментар самого композитора). Провідна музична тема цієї стрічки заснована на мелодії української пісні «Ой ти, Галю».

І насамкінець: один із своїх романсів Прокоф’єв присвятив землі, де народився, й там є такі слова:

«Золотая Украина — край мой

 хлебородный.

За тебя немало крови пролито

 народной!»