«У нас нема іншого виходу, крім перемогти»

На столі Юрія Євгеновича стоси списаного паперу: Рибчинський, на відміну від Юлія Цезаря, одночасно робить навіть не три, а п’ять, а то й більше справ. Пише пісні (подекуди — не лише тексти, а й музику), поеми, укладає нові збірки, працює над п’єсами, мюзиклами, рок-операми... А в ювілейний день (зізнався) бажатиме лише одного: щоб усе це було втілене у мирний час і якомога швидше настав мир в Україні!

«День» завітав до Рибчинського в гості — у квартиру на Великій Васильківській, що є водночас і кабінетом, і творчою майстернею поета. Наша розмова почалася з розглядання великих чорно-білих фото, схожих на картини, що одразу впадають в око. «Це мама, — показує Юрій Євгенович, — а ось поруч — я в матросці. Схожі? Є ще один портрет — там тато тримає мене, ще меншого, на руках. Дитячих знімків небагато: у той час похід до фотостудії був великою справою, до якої ретельно готувалися. Треба було вибрати час, записатися, вирішити, що найкраще вдягти... Фотоапарати були лише у фотографів. Коли розказую онукам, думають, — фантастика»...

Нині династія Рибчинських продовжується: син, четверо онуків.

«ЗОВСІМ НЕДАВНО ЛЮДИ ЗА 60 ЗДАВАЛИСЯ МЕНІ СТАРИМИ...»

— Пане Юрію, цифра 70 — тішить чи лякає вас?

— Приголомшує. Не відчуваю себе на такий поважний вік, я й досі молодий! І не тому, що соромлюся свого віку чи хочу здаватися молодшим, ні. Я живу серед молоді, співпрацюю з молодими композиторами, не перебуваю у середовищі самих лише моїх ровесників. Часом дивуюся: 70? Мені? Як же швидко плине час! Зовсім недавно люди за 60 здавалися мені старими, бо я був значно молодший і, дивлячись на них, думав: «Це ж іще спробуй доживи!». А ж ось і сам дожив.

— Ви згадали про молодих композиторів — кого і які проекти мали на увазі?

— Чудову Віку Васалатій (яка написала музику до моєї п’єси і виконує головну роль у виставі «Едіт Піаф. Життя в кредит» у Національному театрі ім. І. Франка), а зараз ми з нею завершуємо мюзикл «Мерилін. Crazy in love». Про зоряний шлях Мерилін Монро. Постановка має бути шикарною, у стилі Бродвею, і лишилося тільки втілити цю ідею на великій сцені. Я вже й і з режисером визначився — це буде Алан Бадоєв, молодий, креативний, нестандартно мислячий. У ролі Мерилін із самого початку я бачив Тіну Кароль, передав їй матеріали, але співачка поки мовчить, тож, можливо, доведеться шукати іншу українську Мерилін Монро шляхом телевізійного конкурсу чи відкритого кастингу з усенародним голосуванням: а раптом відкриємо справжній діамант, який тільки й чекає на цей шанс?

Другий проект — у співпраці з композитором Віталієм Волкомором — рок-опера «Паганіні». Там роботи більше (хоча я раніше почав над нею працювати), але, що головне, Паганіні вже маємо! Я розмовляв із нашим легендарним скрипалем-віртуозом Василем Попадюком, він уже дав згоду виконати цю роль. Знаю, що Василеві — скромній і абсолютно незірковій людині — ніяково, коли його називають «українським Паганіні», але від цього вже нікуди не подітися: не він себе так охрестив, а поціновувачі його таланту. До речі, як зізнається Попадюк, він цікавився біографією видатного маестро і виявив, що в них багато спільного. Текст перекладаємо англійською, щоб і Америка, і Канада, й інші країни змогли зрозуміти й оцінити виставу.

— Чула, що спеціально для вашого проекту в Україну привезуть дві скрипки Страдіварі, на яких і гратиме Василь Попадюк...

— ...так, у Паганіні була ціла колекція скрипок Страдіварі й Аматі, проте найулюбленіший інструмент — роботи Гварнері. Цю скрипку називають «вдовою Паганіні», і в рок-опері це, до речі, головна жіноча роль.

— Скрипка?

— Скрипка, що перетворюється на дівчину. Знайти б таку мініатюрну співачку, яка вміститься в футляр!

«РОСІЙСЬКИХ ГАСТРОЛЕРІВ ПОПЕРЕДИЛИ — ЯКЩО ЇХАТИ В УКРАЇНУ, ТО В ДОНЕЦЬК АБО ЛУГАНСЬК»

— Прихильники вашої творчості розраховували на ювілейний творчий вечір, та й ваш син Євген неодноразово казав, що вже час його організувати...

— Я відмовився від цієї думки. Хочу втекти на деякий час: узяти Сашу (дружину) й поїхати в Прагу або Краків. Або в Італію — кудись у стару Європу, і вдвох відсвяткувати. А творчий вечір... Одна справа, коли в країні все гаразд, і зовсім інша — коли війна і ти живеш тим, що навколо відбувається... До того ж, ну який творчий вечір Юрія Рибчинського без Тамари Гвердцителі з «Віват, король, віват!», без Олександра Малініна з «Пілігримами» чи Ігоря Демаріна, який є голосом, обличчям і співтворцем моєї рок-опери «Парфумер»?

— Підтримуєте з ними стосунки?

— Я навіть не знаю, як на це запитання відповісти, щоб їм не зашкодити. Ну, скажу я «так» — і що? Всі ж розуміють, у якій країні ці люди зараз живуть. Я не можу, вірніше, не маю морального права запрошувати когось із російських артистів сюди, бо всі, хто працює в шоу-бізнесі на колишній території СРСР, знають: російських гастролерів попередили — якщо їхати в Україну, то в Донецьк або Луганськ. Або в Крим, котрий для них уже «наш» і котрому, на жаль світить доля віджатої у фінів Карелії чи «врятованого» від Грузії Сухумі... Даси концерт у Києві — емігруй, змінюй професію, що завгодно роби, бо місця на російській естраді, яка тебе годує, більше не буде. Ні ефірів, ні концертів, навіть корпоративів...

Звісно, хотілося б, щоб якомога більше представників російської інтелігенції виступили, взявшись за руки, на підтримку України, бо вони не просто роками — десятиліттями сюди їздили і тут заробляли, багато хто з їхніх естрадників узагалі родом звідси. Бо, зрештою, всі нормальні артисти, які всі нормальні люди, — за мир, а не за війну! А, з другого боку, ну підбурю я цих людей — і що? Це вплине на Путіна? Може, і вплине. Тільки не так, як нам хочеться. Поламають життя артистам у кращому разі, а у гіршому — не дай Бог, відберуть...

«ЗАРАЗ НАСТАВ ЧАС ТАКИХ, ЯК МІЙ СИН»

— Як ви поставилися до того, що син пішов у політику?

— Нормально. Це його вибір, він сам батько вже чотирьох синів, успішна, реалізована людина, яка побачила світ. Євген достатньо молодий, щоб працювати на благо держави, і вже достатньо досвідчений, щоб зрозуміти, у чому те благо. Зараз настав час таких, як мій син. Він не раз доводив, що може втілювати в життя складні цікаві проекти: був і продюсером, і медійником, і видавцем, і письменником, і бізнесменом. Хоч що він брався, у нього все виходило. Якби свого часу віддав перевагу спорту (футболу чи боксу, бо й тим, і тим займався), упевнений, що й там би досягнув вершин, бо якщо він щось робить, то робить по-справжньому. На совість.

Я пишаюся тим, що Євген пройшов до Верховної Ради, і водночас жалію, що не всі такі, як він, туди потрапили. Розумієте, державу — нову, європейського зразка — не здатні побудувати люди, які живуть за радянськими приписами чи за бандитськими поняттями. Перші просто не уявляють іншої державної моделі, крім СРСР, звідки вони вийшли... Та навіть не вийшли, і ніколи не вийдуть. А другі ніяк не збагнуть, що «керувати» — це не тільки «красти». Не можна зняти червону краватку і пов’язати синьо-жовту, й одразу стати патріотом, або сховати золотий ланцюг під вишиванку, і враз почати перейматися долею України.

Я приблизно здогадуюся, про що думав Женя, коли жив у США: «А чому в нас не так? Невже ми настільки гірші, що в нас так бути не може?». Пошук відповідей привів його у політику, і я радий, що він пішов не у комітет, який займається питаннями культури (хоча це було б логічно, бо він тривалий час у шоу-бізнесі працював), а обрав соціальну сферу. Музиканти, актори й режисери, слава Богу, навчилися самі виживати і про себе дбати. А пенсіонери, інваліди, діти, позбавлені батьківського піклування, самі не можуть, їм, як нікому іншому, потрібна увага народних обранців. Узагалі, показник рівня життя в країні — це не кількість і вартість іномарок біля ресторану у центрі міста, а пенсії, виплати непрацездатним, непрацюючим, зарплати працівників, бюджетників... І якщо Євгенові та його однодумцям вдасться хоч щось із місця зрушити, я буду радий. Він знає, для кого будуватиме країну, — по-перше, для своїх дітей. Щоб вони не шукали кращої.

«КИДАЮЧИ ЗЕРНА СЕПАРАТИЗМУ В УКРАЇНСЬКИЙ ЧОРНОЗЕМ, ПУТІН І ЙОГО ПРИБІЧНИКИ СІЮТЬ ЗУБИ ДРАКОНА У СЕБЕ»

— Ви як батько, у якого є син, і дідусь, у якого всі онуки — хлопчики, не можете не перейматися тим, що відбувається на Донеччині й Луганщині...

— ...як громадянин і як українець — у першу чергу. Ви уявляєте, що відбувається? Ми вже звикли до того, що раніше в новинах сприймалося, як щось жахливе! Ледь не кожного дня — «вбито стільки-то, поранено стільки-то». Як «добрий день». Чи як «у Києві дощ, температура стільки-то градусів»... Вікна моєї квартири виходять на велику крамницю іграшок. Я зі свого балкону спостерігаю цілі вистави: одні діти чимдуж біжать у ту крамницю, а батьки їх наздоганяють, інші тягнуть тата чи маму за руку і ридма ридають, ще буває, коли вмовляють, застосовуючи «ну будь ласочка», «я тільки подивлюся»... А потім заходжу в кімнату, вмикаю телевізор, а там репортаж: підірвалися на фугасі солдати, наймолодшому 18... Це теж чиїсь діти, і не так давно вони тягли тата-маму за руку. По іграшки...

— Кажуть, поет — це пророк. Як ви гадаєте, цей жах війни на Сході скоро закінчиться?

— Не беруся прогнозувати. Але ми переможемо, і це не пафос — це логіка. Почитайте історію: Росія не виграла жодної війни, де брала участь як загарбник! Коли нападали на неї — Гітлер чи Наполеон — так, але ж вона не сама воювала! Хоча ніхто з росіян не любить згадувати: якби не оборона Києва, німці ще до морозів були б у Москві. Скільки російської території було окуповано — сім чи десять відсотків? А Україна — повністю. У нас нема іншого виходу, крім перемогти, і в нас, попри всі проблеми, більше шансів: одна річ — воювати на чужій землі, і зовсім інша — на своїй і за свою...

Не маю на меті когось ображати чи дратувати, але факт є факт — українці завжди воювали краще, ніж росіяни. Чого вартий самий феномен Запорозької Січі: кримський хан ішов на Польщу — кого кликав у союзники? Козаків. Польща давала відсіч тому ж ханові — із ким домовлялася? З козаками. Кращі воїни-найманці середньовічної Європи хто? Шотландці, швейцарці та українці. Це вже потім, як Січі не стало, росіяни почали потроху вигадувати байки про хохлів-салоїдів і, зрештою, самі в тенета цих байок потрапили. Вони не знали народу і його історії, вони знали лише стереотипи. А в народу виявилися героїчні гени, причому проявилися не тільки в тих, хто взяв до рук зброю і пішов із нею захищати Батьківщину, а й у тих, хто їм допомагає, адже армія нині — стовідсотково народна, бо народ її годує, одягає, взуває... Де така єдність в Росії? Потрапили військові в полон — від них Кремль відмовляється!

Був час, коли росіянам у паспорти хотіли повернути п’яту графу — національність. Чому не повернули, знаєте? 70 % тих, хто живе на Уралі, хотіли б, щоб там написали «уралець», а 80 % жителів Сибіру — «сибіряк». Тому, кидаючи зерна сепаратизму й розрізненості в український чорнозем, Путін і його прибічники сіють зуби дракона у себе. І врожай, повірте, буде щедрий...

ПРЯМА МОВА

«БАТЬКО ДЛЯ МЕНЕ — ЦЕ КОРІНЬ БАТЬКІВЩИНИ...»

 Євген РИБЧИНСЬКИЙ, український бізнесмен, медіа-менеджер, поет, композитор, продюсер, нині народний депутат Верховної Ради України:

 — Для мене батько — це Батько! — сказав Євген Рибчинський. — Це не поет, а Поет, і навіть більше — ПОЕТ! Вчитель, наставник і взірець. Кожен рік його життя — це сотні віршів, десятки пісень, одна-дві п’єси і безліч зустрічей із молодими перспективними артистами... Один Ю. Є. Рибчинський робить для країни більше за все Мінкультури і сотні претензійних творчих спілок. Робить безкорисливо, професійно, безперервно. Жодної подачки від влади! Жодної квартири чи машини від держави, гордістю якої він є. Жодних пільг. Юрій Рибчинський — це частина народу, навіть більше, його серце!

Господь обдаровує вдячних дітей довголіттям. Шанувати батьків — єдиний заповіт, за який Всевишній обіцяє людині блага ще на Землі. Тому бути завше поруч із батьками — не просто бажання чи примха, це найприємніший з усіх існуючих обов’язків. А подарунок до дня народження батька — завжди знак і символ стосунків на весь наступний рік. Батько дуже сильно прив’язаний до Києва, до України, до місця, де працює. Тому я подарую йому красиві коштовні mest (сап’янові черевики) ручної роботи. Хай збирається у мандри, хай на восьмому десятку побачить світ! Дай йому Бог здоров’я!