Вся правда про «Смерічку» — «карпатський The Beatles»

Із всесоюзного радіо- і телеефіру лунала українська пісня у виконанні «Смерічки» (тоді ще самодіяльного колективу районного Будинку культури) — це був час, коли у Великобританії (м. Ліверпуль) постав The Beatles, а в прикарпатському містечку Вижниця — «Смерічка». Заснований Левком Дутківським далекого 1966-го гурт виявився одним із перших вокально-інструментальних ансамблів колишнього СРСР, який уперше використав електроінструменти й поєднав елементи поп-рок-музики і джазу з українським фольклором, тим самим започаткувавши «нову музичну хвилю», яка в подальшому слугувала прикладом для музикантів, композиторів, музичних ансамблів. До святкування Нового року в грудні 1966 р. Л. Дутківський написав свою першу пісню «Сніжинки падають», яка визначила долю біг-біт-гурту на майбутнє, а першим солістом став Олексій Гончарук. У квітні 1970-го ансамбль одержав «Золоту медаль» на Республіканському фестивалі-конкурсі самодіяльного мистецтва. Московська фірма «Мелодия» випустила першу платівку-міньйон «Смерічки». 1972 року в Москві гурт переміг у телеконкурсі «Алло, мы ищем таланты» з піснею Л. Дутківського «Горянка». Ансамбль брав також участь у концерті «Песня’71» iз «Червоною рутою» та в «Пісні’72» з «Водограєм» Володимира Івасюка...

— Нині в Інтернеті можна знайти різну інформацію про «Смерічку». Є багато фантазій. Навіть у солідних публікаціях трапляються перекручення фактів. А мені хотілось би, щоб про ВІА «Смерічку» — «український Бітлз», як наш гурт називали критики, знали правду, — наголошує Левко ДУТКІВСЬКИЙ. — Коли ми почали виступати в тодішньому радянському музичному просторі, існували різноманітні джазові квінтети, тріо, біг-бенди, діяли академічні естрадні колективи та співаки, вокальні жіночі ансамблі, які виконували пісні у стилі міського романсу. А на Заході використання електроінструментів, мікрофонно-підсилювальної апаратури зумовило зміни у стилях музичних напрямків: зміни мелодики, ритміки, гармонії, навіть манери виконання та кількісного складу учасників гуртів. Виник новий музичний стиль біг-біт («біт» з англійської — удар). Ми ж перебували за залізною завісою, лише інколи ловили фрагменти музики з транзисторних радіоприймачів, налаштованих на коротку хвилю...

— Левко Тарасовичу, маючи обмаль інформації з-за кордону і досвіду, як вам вдалося створити такий рок-гурт, який став легендою?

— Мені подобалася музика «Бітлз» і «Роллінѓ Стоунз». І 1966-го я створював «Смерічку» як гурт, який грав у стилі біг-біт. Такий стиль був справді новим для нас, хоч у світі вже досить популярний. Тепер, переглядаючи фільми про історію та розвиток світової рок-музики, бачу аналогію тодішньої «Смерічки», навіть у дечому ми були кращими. За порадою керівника ансамблю «Пісняри» В. Мулявіна 1 квітня 1973 року я вирішив перейти з ансамблем на справжню велику сцену. Ми жили музикою, співом. Репетиції тривали до 3-ї, 4-ї ранку.

— Відомо, що «Смерічка» мала великий вплив на Володимира Івасюка й захопила настільки, що він переглянув своє творче кредо і невдовзі вписався у «смерічковий» музичний напрямок, поповнюючи репертуар вашого колективу своїми піснями. Московському журналу «Кругозор» (1977 р.) Івасюк розповідав: «Своєрідний стиль виконання і трактування фольклору полонили мене, ще коли я вперше почув ансамбль на сцені. До «Смерічки» я приніс свої перші пісні...» Ці пісні — «Мила моя», «Відлуння твоїх кроків», «Червона рута», «Водограй» та інші.

— Володя був талановитим музикантом, співаком, композитором і поетом, а ще доброю та щирою, позбавленою заздрощів людиною, вірним другом. Він з повагою прислухався і до моїх порад, показуючи свої пісні.

— Гурт мав шалену популярність. Як її переживала «Смерічка»?

— Національний колорит ансамблю, його український дух лякали тодішніх ідеологів. І вони шукали зручної нагоди, аби розправитися... Інколи це робилося через ЗМІ. В тодішніх газетах і журналах готувалися публікації, в яких музикантам і співакам гурту приписували відсутність професіоналізму, чіпляли ярлик «аматорства». Однак, на щастя, в Україні знаходилися люди, які знали справжню ціну «Смерічки» і підтримували нас.

Пригадую статтю відомого співака й композитора Сергія Козака, в якій він назвав наш ансамбль «духовним надбанням українського народу, речником і носієм його музичної культури», розвінчав недолугі спроби недоброзичливців. Добре відгукувався про «Смерічку» й відомий російський поет, редактор журналу «Юность», шанувальник творчості Володимира Івасюка Сергій Дементьєв... Коли перед ансамблем відкрилися гастрольні дороги, ніхто уже відверто не втручався в репертуарну політику. (Учасники ансамблю розумно скористалися цим сприятливим моментом і подарували світові яскраві взірці національної естради. То був ренесанс української пісні, апогей «Смерічки» Левка Дутківського, творчий злет юного Назарія Яремчука. — М. В.)

— Ви завжди залишалися в тіні слави...

— Нагороди і регалії мене ніколи не цікавили. Звання заслуженого артиста я одержав пізніше від своїх учнів — Василя Зінкевича і Назарія Яремчука. І «народним» став набагато пізніше за них. А те, що я був завжди в тіні, сприймаю по-філософськи. Я щиро радів успіхам своїх друзів. Найбільшим задоволенням було для мене — спостерігати, як поставлену мною музичну та режисерську концертну програму «Смерічки» захоплено, зі сльозами на очах сприймали глядачі.

— Але згодом ваші дороги із Зінкевичем та Яремчуком розійшлися...

— Завдяки «друзям» наші дороги розійшлися. 1982-го я покинув свій колектив назавжди. «Смерічкою», вступивши до лав КПРС, почав керувати Назарій Яремчук. Якби нас не розбили поодинці: мене, Назара, Василя — ми зробили би набагато більше! Василь з Назарієм у дуеті були незамінні, доповнювали один одного! Знаєте, після загибелі Івасюка Яремчук був серед чотирьох товаришів, які, незважаючи на заборони влади, поїхали на похорон до Львова. Тоді це могло коштувати всього: кар’єри, спокою, навіть репутації. Траурна колона розпочиналася з великого вінка із білих квітів, що його ніс Назарій разом зі мною... Володимир був нашим другом, і ми мали провести його в останню путь, а що нам могло бути за це, нас у ту страшну годину не цікавило.

— «Смерічанський період» закінчився і чим ви стали займатися?

— Проводжу лекторії та концерти, на яких популяризую творчість Володимира Івасюка, Михайла Ткача, Степана Сабадаша, Василя Михайлюка та інших митців Буковини. До мене звертаються за порадами молоді виконавці. Ділюся з ними досвідом.

Сьогодні Левко Дутківський — лауреат Всеукраїнських фестивалів як композитор (1988, 1997—1998, 2001), переможець фестивалю «Шлягери ХХ століття» за народне визнання пісні «Якщо любиш — кохай» на вірші Михайла Ткача (2000) у Києві, володар Гран-прі за вірші й музику величальної рок-кантати «Діва Марія» (1997). Як засновник ВІА «Смерічка» за встановлення рекорду України в номінації за дві перемоги поспіль на Всесоюзному конкурсі «Песня года» («Червона рута», 1971 і «Водограй», 1972) Левко Дутківський отримав диплом Національного проекту «Книга рекордів України».

Як режисер та сценарист заснував і провів Всеукраїнський фестиваль естрадної пісні імені Назарія Яремчука у Вижниці (1996). Брав участь у підготовці низки заходів із нагоди 60-річчя від дня народження Назарія Яремчука в Чернівцях (2011).