«Я не збираюся змінювати українське громадянство»

У п’ятницю вийде глянцевий додаток газети «День» — «Маршрут №1. Опера», одна з шальок якого присвячена «Оперній мапі світу». Це Top-10 оперних країн. У цьому списку немає України! Парадокс: наша країна — «виробник» талантів... Але грандіозний успіх — як запрошені зірки — вони мають на сценах театрів інших країн. Так склалася і творча біографія Ольги Пасічник.

Ця співачка понад два десятиліття живе з сім’єю у Варшаві. Утім, часто Ольга буває там аж... півтора місяця на рік: богемне життя, що складається з репетицій та виступів на найпрестижніших сценах світу (її унікальне сопрано зачаровує публіку), не залишає жодних шансів одомашненню.

Тим сильніше дорожить вона унікальною нагодою побувати в родинному гніздечку, яке тепер перемістилося з Рівного до Острога. Відкрию секрет: її батько — ректор Національного університету «Острозька академія», Герой України Ігор Пасічник, мама — професор математики того ж університету Ядвіга Пасічник. Саме в давньому Острозі з нею зустрілася журналістка ukurier.gov.ua Інна Омелянчук.

— Олю, ви виросли в сім’ї педагогів, але батьківськими шляхами не пішли. Чому?

— Я не маю прямої відповіді на це запитання. У три з половиною року батьки відвели мене до музичної студії музично-педагогічного факультету Рівненського педінституту — так би мовити, для загального розвитку, як і до студії з англійської. Пізніше, звісно, була музична школа. Моє майбутнє вони пов’язували з викладанням, іноземними мовами, але й гадки не мали, що музика стане моїм шматком хліба, врешті, моєю долею.

Утім, в обох родинах — і в маминій, і в татовій — завжди співали. Дідусь Август, мамин тато, мав професійний кларнет і грав у духовому армійському оркестрі. Мама теж дуже хотіла вчитися в музичній школі, але в незаможній сім’ї було четверо дітей: якщо вчитиметься одна — захочуть інші. Тому свою мрію мама здійснила через нас: спочатку музичну школу закінчила я, а потім — молодша сестра Наталя, нині відома піаністка, яка живе в Швеції. А дідусь Август тоді дав нам перший внесок на фортепіано, яке зайняло ледве не половину нашої кімнати в сімейному гуртожитку...

— Тоді все зрозуміло: музикальність — домінуюча спадкова ознака...

— Вочевидь. Ось наш син Назар, якому вісім років, по суті, виріс у театрах і на концертах, він грає на скрипці й фортепіано й, напевно, дістав генетичну музичну свідомість: має добрий слух, відчуття ритму. Він довго не міг зрозуміти, що не всі люди грають на музичних інструментах і співають, питав: «А на чому грає ця дівчина?» Нам із чоловіком, який, до речі, теж має музичну освіту, довелося довго розтлумачувати йому, що музика — стихія далеко не всіх людей. Однак Назар — представник уже третього музичного покоління Пасічників...

Мені свого часу порадила заінвестувати у свій голос викладачка Надія Сафронова — адже я вступила на музично-педагогічний факультет педагогічного інституту в Рівному. Вона мала воістину неправдоподібну пасію до музики й займалася зі мною щодня. Причому, коли я робила спроби хоч якось їй віддячити, вона говорила: «От колись, як заспіваєш на великій сцені, приїду до тебе на концерт...»

— І приїхала?

— Так. Коли я заспівала в Thйвtre des Champs-Еlysйes у Парижі, Надія Сафронова, яка тепер живе в Москві, приїхала на мій спектакль. Але одразу після закінчення запитала: «То коли завтра робимо урок? Треба дещо підправити»...

— Ваша неабияка вимогливість до себе — від наставників?

— Я вчилася в трьох великих педагогів: Надії Сафронової в Рівному, в Євгенії Мірошниченко в НМАУ та Аліни Боляховської у Варшавській консерваторії. Двох із них уже, на жаль, немає серед нас. Із Євгенією Мірошниченко ми підтримували контакти до останніх днів її життя. Вона так мріяла про камерну оперу в Києві! Але, на жаль, відійшла із цією мрією за вічну межу... А Надії Петрівні я залюбки висилаю свої платівки й отримую від неї листи на 10 — 12 сторінок із розбором польотів: вона — мій рентген, якому цілком довіряю.

А ще є Юра, який пам’ятає мій голос зі студентських років, чує всі нюанси й може їх оцінити. Але мої педагоги ніколи не захвалювали мене, вони радше казали: «Як для тебе — непогано». Це виховало високі вимоги до себе й до тих, із ким працюю. Тому сповна вимагаю від музикантів, і за жодних обставин не даю собі пільгового тарифу в житті. Єдиний шлях бути в артистичній формі — весь час вимагати від себе максимально. І не важливо, де ти співаєш: у маленькому містечку чи в Паризькій опері — публіка скрізь має вуха й серця...

— Чи є у вас улюблені сцени й улюблена публіка?

— Так, є — в Парижі, Гельсінкі, Брюсселі. Душею прикипіла до Варшавської опери, де змолоду перемагала в різноманітних конкурсах і де люди мене просто впізнають на вулицях. Надзвичайна публіка в Швейцарії: освічена музично, вона добре знає, як має звучати той чи інший твір, тому виступати тут дуже відповідально. Унікальне місце у світі — Японія...

Так склалося, що в цій країні століття не було професійної класичної музики. Тож тепер тут звели найкращу залу у світі — Санторі Хол (Токіо, Японія) на 4,5 тисячі місць без штучної акустики. І вона завжди заповнена! Публіка після вистав стояла в черзі з нашими із сестрою дисками з проханням дати автографи. На запитання, де ви їх знайшли, люди казали, що придбали через Інтернет.

— Ви вже згадали про те, що сестра Наталя — відома піаністка, яка живе із сім’єю в Швеції...

— Так, саме в головній офіційній залі Стокгольма Наталка отримала нагороду «Кращий піаніст Швеції» — це в них такий національний рейтинг популярності в різних галузях. Так от, вона була першою представницею іншої національності, яка здобула таке визнання... Ми із задоволенням виступаємо удвох. Коли разом працюємо над творами, відчуваємо, як багато в нас спільного.

Звісно, для мене вона не просто сестра — це, повірте, щось значно більше: акомпанемент походить від слова «компане» — дослівно: їсти разом хліб. От ми його й їмо — маємо спільні платівки з усіма творами Моцарта, Шопена, записали концертні арії Моцарта з бароковим оркестром. А нещодавно удвох півтори години поспіль виконували виключно твори українських авторів у Варшавській опері — то були Дні української культури в Польщі.

— Олю, ви, як і Наталка, також маєте українське громадянство?

— Так. І не збираємося його міняти. Хоча нам часто пропонують це зробити — задля елементарних зручностей, принаймні в оформленні документів для виїзду в інші країни. Адже ми щоразу витрачаємо час на посольства, оплачуємо візи. Особисто я змінила вже одинадцять так званих закордонних паспортів. Звісно, це втомлює. Але я щоразу думаю: а може, моє громадянство зробить щось добре для моєї держави? Люди у світі побачать, що громадянка України має поняття про стилістику, естетику музичних стилів, зрештою, знає кілька мов...

— Кілька — це скільки?

— Вільно розмовляю польською, англійською та французькою, співаю ще й італійською та німецькою, але інтерв’ю ними дати поки що не відважилася.

— Олю, а в Україні ви чомусь виступаєте нечасто?

— Це — окрема й дуже трепетна для мене тема. Україні те, що ми робимо, начебто не потрібно: чомусь старовинна класична музика зійшла тут, сказати б, на маргінес. Немає здорового музичного балансу, немає установки на те, щоб суспільство розуміло: саме класика здатна виховати інтелігента на сьогодні й на завтра. Коли людей годувати лише попсою, це неодмінно призведе до душевної й духовної катастрофи. Тому дуже шкодую, що Євгенії Мірошниченко не вдалося відкрити в Києві камерну оперу, де, крім українських авторів, звучали б Моцарт, Гендель, Монтеверді... З другого боку, якщо ще немає меценатства в класику, яка може змінити людей зсередини, як-от японців, то ж і сама нація до цього не готова. Хоча... Як мовиться, крапля камінь точить. Минулого року я мала змогу виступати в Національній філармонії в Києві в концерті, яким диригував Кирило Карабиць. У грудні 2011-го ми з Наталкою виступали в Рівному і, не повірите, хвилювалися, наче перед надскладним іспитом — адже більшість тих, хто тебе слухає, ти знаєш особисто... Тобто все може змінитися: шкода лише, що так повільно...