Як «зустрілися» наддніпрянець і галичанин

Неможливо уявити жодної держави, яка поважає себе, без гімну, без цього пісенного символу нації, за яким світ впізнає тебе відразу ж, із першими музичними акордами. Гімн, прапор, державний герб — речі одного поважного ряду, як сакральні знаки, закарбовані в душі кожного громадянина, і виявити неповагу до них означає — образити особисто, смертельно і практично назавжди. Такі речі пробачаються з величезним скрипом, і ставлення до них не обговорюється, як повага до матері, що вигодувала своїх дітей грудьми і присвятила їм усе своє життя.

Однак до 1991 року мало хто з українців знав слова пісні «Ще не вмерла Україна». Хоча на Галичині такими словами часто віталися, щоправда наражаючи себе на небезпеку, навіть у часи хрущовської відлиги… І все ж таки не можна стверджувати, що до цієї патріотичної пісні з повагою почали ставитися лише з 15 січня 1992 року, коли мелодія пісні ухвалою парламенту стала Державним гімном України. Цікаво, що історія виникнення Національного гімну України досліджувалася упродовж багатьох десятиліть, насамперед у період між двома світовими війнами на теренах Західної України та після Другої світової війни емігрантськими музикознавцями та істориками. І особливо в часи, коли наближалося століття створення цього найславетнішого українського символу-пісні.

ВІРШ. ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ

Як стверджує один із найповажніших дослідників діаспори — Володимир Трембицький — віршований текст до майбутньої пісні «Ще не вмерла Україна» Павло Чубинський склав у 1862-му році, в Архангельску, в перший рік свого заслання. Серед засланців у той час було багато поляків і дуже популярним у їхньому середовищі був польський гімновий твір «Єще польська не згінела», відомий також під назвою «Марш Домбровського». Захоплений патріотичним змістом пісні, Павло Чубинський склав свій вірш, перший рядок якого взорований на польському гімні. І це сподобалося польським революціонерам-повстанцям, які в той час схиляли українців до спільних протиросійських повстанчих дій під гаслом «За нашу і вашу свободу».

Народився Павло Платонович Чубинський 27 січня 1839 р. у сім’ї дворянина на хуторі біля Борисполя на Київщині. Закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. Жваво цікавився українською етнографією, і як заступник голови та секретар Київського географічного товариства збирав матеріали про життя та побут українського народу. За українську народницьку пропаганду серед селян Київщини в 1862 — 1869 рр. і відбував заслання в Архангельській губернії. А пізніше за свої науково-дослідницькі праці з етнографії і статистики його нагородили в 1875 р. Золотою медаллю на міжнародній виставці в Парижі. Діапазон зацікавлень Чубинського доволі широкий, він займався науковими дослідженнями в галузі народознавства, працював учителем географії, здійснював культурно-освітню працю, організовуючи на Київщині театральні вистави. Писав поетичні твори, які ввійшли до поетичної збірки «Сопілка». Красномовне свідчення внеску Чубинського в розвиток української культури можна знайти в «Довіднику з історії України», де згадується додаток до сумнозвісного Емського указу. Саме там міститься розпорядження про видворення з України двох небезпечних для режиму діячів українського руху — М. Драгоманова та П. Чубинського. Софія Русова, яка особисто знала Чубинського згадує про нього так: «Високий, чорнявий, із чорними очима, з густими бровами, низьким гучним голосом, із владними рухами, високим чолом, тип організатора, що добре знає, що організує, уміє володіти людьми і провадить свою справу через перешкоди. Ні постійні переслідування уряду, ні заслання до Архангельської губернії не змогли охолодити його відданості Україні. Він так хотів у ті глухі часи виявити всю багату індивідуальність її народу, всю красу її фольклору!» Помер Чубинський в 45 років, від серцевої недуги…

МУЗИКА. МИХАЙЛО ВЕРБИЦЬКИЙ

Щодо автора музики Національного гімну України, то це отець Михайло Вербицький. Завдяки численним галицьким публікаціям, зокрема монографії дослідниці Марії Загайкевич, можемо дістати обширні уявлення про його життя і творчість і пересвідчитися, що автор гімну теж був винятковою людиною. Народився Михайло Вербицький 4 березня 1815 року в селі Явірнику Руськім біля Перемишля в сім’ї священика. В десять років став сиротою, і тоді долею хлопчика опікувався брат батька єпископ Іван Снігурський, який забрав маленького Михайла до Перемишля, де знаходився другий після Львова центр духовного відродження Галичини.

Іван Снігурський — перемишльський владика, наставник Вербицького, на щастя, був харизматичною особистістю, заснував у Перемишлі українську друкарню, сприяв публікації фольклорних збірок та посібників із української мови. А в 1818 р. навіть зініціював у Перемишлі дяковчительський інститут, іще через 10 років — кафедральний хор і музичну школу.

Тобто для юного Вербицького приїзд до Перемишля став подарунком долі, він одразу ж потрапив у коло учасників школи та хору, зіткнувся з високим мистецтвом. У 1833-му переїжджає до Львова і навчається у духовній семінарії. У 1946-му повертається до Перемишля і довершує свою музичну та композиторську освіту, зокрема завдяки чеському композиторові Францішкові Лоренцові, який відкриває Вербицькому таїнства та красу західноєвропейської музики.

Вербицького вважають одним із перших українських композиторів-професіоналів у Галичині. Він писав хорові, вокальні (соло), інструментальні твори, музику до театральних п’єс із репертуару Перемишльського театру: «Верховинці», «Козак і охотник», «Проциха», «Жовнір-чарівник». Склав збірник п’єс до гітари. Дехто стверджує, що є підстави вважати, що популярні до сьогоднішнього дня пісні «Верховино, світку ти наш!» та «Гей, браття-опрішки» не є народними, а мають авторство, на яке може претендувати саме Вербицький. Музику і спів о. Михайло вважав молитвою і навпаки молитву — музикою. І взагалі він був надзвичайно оригінальним чоловіком. У 1850 році закінчує Перемишльську семінарію та висвячується на священика. Спочатку працює парохом у кількох селах, а потім остаточно залишається у с. Млини біля Яворова (тепер це — територія Польщі), де виконує священицькі обов’язки до кінця життя. Встигав він і брати активну участь у діяльності Львівського театру «Руська бесіда». Створена ним побутова п’єса «Підгіряни» стала популярною не лише на галицькій сцені, її виконували польські, чеські, російські театри того часу, вистава увійшла також до репертуару трупи корифея української сцени Марка Кропивницького.

Із села Млини о. Вербицький часто ходив пішки до монастиря сестер Василіанок в Яворові, де навчав здібних монахинь гри на гітарі; переписав їм свою «Школу гри на гітарі», багато пісень для навчання монахинями українських дівчат.

Восени цього року у Львові в Центрі творчості дітей та юнацтва Галичини вже вдруге відбудеться фестиваль хорового співу, присвячений Михайлові Вербицькому. Це данина пам’яті людини, яка у своїй творчості приділяла значну увагу церковній хоровій музиці, зокрема в 1847 році написала масштабну літургію. Фахівці стверджують, що Вербицький із майстерністю переніс на нову церковну музику традиції великого Д. Бортнянського та є найбільшим після нього духовним хоровим композитором.

Марія Загайкевич пише у своїй книзі, що саме Вербицький першим звернувся до музичної оправи поетичних творів Шевченка, спираючись на публікації його творів у часописі «Мета» за 1863 рік.

ПІСНЯ. ОДНА НА ДВІ ІМПЕРІЇ

Однак щодо появи головної хорової пісні — сучасного національного гімну «Ще не вмерла Україна», то тут дослідники розбігаються в думках. Володимир Трембицький вважає, що «складаючи музику цієї пісні, М. Вербицький не знав справжнього автора тексту і, зовсім ймовірно, гадав, подібно, як це стверджувалося в часописі «Мета», що цей вірш належить Тарасові Шевченку».

Другий сучасник, дослідник гімнової генези доцент кафедри теорії музики Львівської державної музичної академії Олександр Зелінський говорить:

— Точної дати створення гімну історики та музикознавці не встановили. Але 26 червня 1863 року Омелян Менцинський — син відомого співака Модеста Менцинського — завершив формування збірки хорових творів різних авторів. Серед 30 творів під номером 24 вміщено пісню «Ще не вмерла Україна». Цікаво, що Чубинський і Вербицький ніколи не зустрічалися. Але в 1874 році в Чубинського гостювала група галичан, і вони співали йому «Ще не вмерла…» на музику Вербицького.

Очевидно, пісню виконували спочатку в помешканнях галицької інтелігенції, в духовних семінаріях… Щодо привселюдного виконання, то є кілька версій. Як відомо, в березні 1864 року у Львові почав діяти перший український театр — театр «Руської бесіди». 8 листопада 1864 року на сцені Народного дому відбулася прем’єра вистави «Запорожці». Сценарій написано за віршованою повістю польського й українського письменника Кароля Гейнча «Повернення козаків із Трапезонди». Публіка не сприйняла цієї занудної вистави. Після деякої доробки сценарію на цій же сцені відбулася ще одна вистава — 20 грудня. І знову — негативна рецензія. Але було одне схвальне місце. Воно стосувалося пісні Михайла Вербицького «Ще не згибло Запороже», яку ввели до вистави задля пожвавлення. Цю пісню довелося виконувати «на біс». Але у Вербицького не було такої пісні, й дослідники зробили цілком вірогідне припущення, що у виставі зі зміненою першою строфою вперше прозвучала зі сцени патріотична пісня «Ще не вмерла Україна».

Але зі «Споминів» Анатолія Вахнянина можемо дізнатися про те, що ще в 1863-му Михайло Вербицький особисто співав цю свою нову пісню в Перемишлі в музейному залі духовної академії на сходах студентської громадської організації «Громада».

А нове уже по-справжньому велелюдне виконання хорової композиції відбулося також у Перемишлі, в залі «Під провидінням» у день св. Івана Хрестителя на початку 1864 р. у присутності старенького єпископа Томи Полянського, який був дуже зворушений виконанням, поблагословив цю пісню, її композитора, а також наддніпрянського поета. Чітке ж документальне свідчення виконання пісні для широкої громади датується 10 березня. Під керівництвом Вахнянина в тому ж Перемишлі як завершальний номер першого на західноукраїнських землях Шевченківського концерту 26 лютого (10 березня) 1865 р. виконали «Ще не вмерла Україна». З того часу починається тріумфальна хода цієї пісні, й то насамперед під час щорічних шевченківських торжеств.

…Михайла Вербицького поховали на цвинтарі села Млини й на могилі спочатку поставили дубовий хрест. У 1934 р. до 70-ліття створення гімну стараннями товариства «Боян» та його диригента професора Іларіона Гриневицького поставили мурований пам’ятник із написом «Композиторові Українського Національного Гімну — Михайлові Вербицькому». А в 1938-му товариство «Боян» та музичне товариство ім. М. В. Лисенка встановило кам’яний пам’ятник у вигляді ліри.

Не можна говорити, що наші сучасники ставляться до автора гімну без пошани. У 1995-му на гроші громадськості Львівщини була проведена реставрація пам’ятника та впорядковано територію біля нього. У 1997 в місті Яворові відкрито перший в Україні пам’ятник творцю безсмертної мелодії. А до 140-річчя першого публічного озвучення урочистої пісні та 190-річчя від дня народження композитора постала в селі Млини каплиця. Понад 100 організацій, підприємств, установ Львівщини підтримали коштами цю благородну акцію. Цього року до Перемишля їде численна делегація із Львівщини, щоб проспівати на могилі Вербицького «Ще не вмерла...» — гімн, у якому злилася воєдино творчість вченого-етнографа, поета-наддніпрянця Павла Чубинського та священика, композитора- галичанина Михайла Вербицького. Тоді вони жили та творили у двох різних імперіях — Російській та Австро- Угорській. Сьогодні цей гімн співає стоячи єдина Україна, яка йде до свого процвітання та благополуччя.