Його сценічна привабливість зачаровувала
Учора в Театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра попрощалися з Віталієм Лінецьким
До останнього дня В. Лінецький працював у нашому театрі, віддавши йому 19 років свого життя. Саме на цій сцені він прославився і став провідним актором трупи, зігравши 19 ролей.
Як про яскравого актора, про Віталія Лінецького заговорили ще на початку 1990-х — за часів студентства і дипломних вистав у Київському театральному інституті. Проте свій театр він знайшов не відразу: два роки опісля закінчення інституту, 1995 року, Лінецький поступив у трупу Театру драми та комедії, до цього встигнувши попрацювати в драматичному театрі рідного йому міста Івано-Франківська, потім зіграти декілька помітних ролей у Київському ТЮГу. Але саме сцена лівобережців стала його театральним домом назавжди! Дебютував В.Лінецький у казці «Непереможний меч Гаян» за «Містом майстрів» Т.Габбе в постановці початкуючого режисера С. Горова. А першою великою роллю став Лігуріо у виставі «Комедія про красу гріха» за «Мандрагорою» Н.Макіавеллі в постановці Юрія Одинокого. З першої ж ролі було зрозуміло, що природа обдарувала Віталія винятковим акторським талантом. Він легко і природно відшукував та освоював (а точніше, навіть, присвоював) найгостріші, ексцентричні чи гротескові фарби для своїх персонажів.
Приймаючи умови гри задані режисером, використовуючи весь арсенал відпущених йому талантом акторських засобів вираження, навіть у найбільш бурлескних моментах вистав, В. Лінецький умів створити безперервну лінію ролі і цілісність сценічного образу. Але при цьому Віталій завжди начебто перебував над своїми героями, зберігаючи ту саму дистанцію, яка дозволяла йому в кожну мить існувати на сцені абсолютно усвідомлено, не захлинаючись власними емоціями. Свідомо прокладаючи курс, він майстерно вів гру сам, створюючи те магічне енергетичне поле театрального дійства, яке й захоплювало публіку.
Після перших ролей було декілька введень до спектаклів режисера Д.Богомазова, які вже йшли, і які теж стали помітними авторськими роботами В. Лінецького — Блазень Фестєв «Що бажаєте, або 12-та ніч» В.Шекспіра і Дем’ян у «Чарівниці» І.Карпенка-Карого. А потім 1996 року етапна для Віталія роль — Синьйора Меїса у «Трохи вина, або 70 обертів...», яку він грав 18 років, за яку отримав свою першу театральну премію — «Київську пектораль». У цій виставі основну режисерську ставку було зроблена на акторську гру. І завдяки віртуозній роботі В. Лінецького та його партнерам зі сцени складні філософські сентенції текстів Л.Піранделло звучали та сприймалися легко, як молоде вино. Неймовірна сценічна принадливість актора зачаровувала. Контраст і моментальна зміна емоційних станів, «шарнірна» пластика та завершеність жесту, майже фізично відчутний смак слова і точність інтонації, м’який гумор та особлива ніжність смутку. І тонка іронія, за якою захована ранимість та глибина душевних переживань його героїв.
До речі, в житті, Віталій також відрізнявся іронічністю, якою прикривав власну незахищеність. Після цієї вистави стало очевидним, що Лінецький більше, ніж просто відкритий, оригінальний комедійний актор, а можливо він і є той самий «розумний арлекін», про якого мріяв великий Лесь Курбас. І підтвердженням цього стали його наступні роботи у виставах Ю.Одинокого — Павлуша Володін у «Дрібному бісі» Ф.Сологуба та шекспірівський Яго. Це ролі, в яких Лінецький, мабуть, уперше мав можливість показати діапазон своїх акторських можливостей у всьому жанровому спектрі амплуа — від фарсу до трагедії.
І наступні роки — репетиції, прем’єри, нові ролі. Робота різними режисерами, інколи на інших майданчиках. У виставах Е.Митницького глядачі закохувалися в його Джефа — романтичного та палкого хлопця з «Так закінчилося літо...», страждали разом за Нохау, який загубився в лабіринті пристрастей з «Море... Ніч... Свічки». А потім, трагічний образ талановитої, благородної, але «зайвої» людини — чеховского Єгора Войницького з «26 кімнат» у постановці Е.Митницького, за якого артист отримав свою другу премію «Київська пектораль». Дивовижно тонкий і точний у психологічному малюнку В. Лінецький грав той крайній ступінь душевної спустошеності і безвиході, коли єдиним виходом може стати лише відхід із життя.
Над двома своїми останніми ролями В.Лінецький працював із режисером Дмитром Богомазовим. Їх творчий союз дуже міцним, хоча не можна сказати, що постійним. Взагалі, Віталій був улюбленим актором Богомазова. З тридцяти своїх театральних ролей — десять Лінецький зіграв у виставах цього режисера. Останніми стали бюхнерівський Войцек у «Карнавалі плоті» та роль Автора у «Радості сердечній, або Кепці з карасями» за сільськими оповіданнями Ю.Коваля. «Якийсь похмурий Автор у Лінецького вийшов», — говорив багато хто після прем’єри. Ні, він не був похмурий! Він був гранично зосереджений, як із тоненького павутиння створюючи на наших очах невагомість і прозорість акварельної літератури Ю.Коваля. Саме в цій ролі Віталій Лінецький вийшов востаннє наприкінці минулого театрального сезону на сцену нашого театру. Він любив цю роль, цю добру, світлу і життєствердну виставу. Це було видно з того, на якому піднесенні виходив увечері із службового входу театру і якою радістю світилися його примружені очі. І коли прощалися до осені, перебивши мою вдячність і похвали, він тоді просто й тихо видихнув: «Так... добре!» Доля розпорядилася так, що прощалися назавжди.
Коли до театру прийшла страшна звістка про те, що Лінецького не стало, художній керівник Театру драми і комедії Едуард Митницький сказав: «Це надзвичайна втрата. Актор дуже оригінального таланту. Є такі актори як Жан Габен. Він зачаровує і зосереджує на собі всю увагу, нічого при цьому особливо не роблячи. Такої обдарованості був Віталій Лінецький»...
Віталія пам’ятатимуть усі — глядачі, партнери, колеги, численні шанувальники, друзі; його ролі, його виразні очі, ламану пластику його довгих пальців, його колючу іронію і обеззброюючу посмішку... і ту магію театру, яку він дарував нам своїм талантом. Вічна пам’ять!
