Українці після Майдану...

Літня школа журналістики-2014 завершилась, але розумне літо триває, і на шпальтах «Дня» з’являються нові матеріали учасників. Уже за традицією в «Прес-клубі» ми публікуємо найцікавіші уривки з конкурсних есеїв студентів ЛШЖ-2014, щоб показати, як реагує молодь із різних куточків України на події останнього часу.

«З’ЯВИЛОСЯ СЛОВО «НЕ МОЖНА», І ТЕПЕР ЙОГО ГОВОРЯТЬ НЕ ЧИНОВНИКИ, А САМ НАРОД»

 Вікторія БОБРОВА, Львівський національний університет імені Iвана Франка:

— Ще рік тому на питання «Що ви знаєте про Україну?» перехожі іноземці відповідали питанням — «А де це?» Півроку тому відповідь змінилася: «Що у вас там відбувається?» Тепер же ніяких питань у відповідь, тільки схвальні посмішки. За цей недовгий період часу змінилася не тільки думка іноземців про Україну, але й думка самих українців про себе. Юрій Шевельов у есеї «Москва, Маросєйка» наголошує, що три найголовніші вороги українського відродження — Москва, український провінціалізм та комплекс кочубеївщини. На момент написання свого есею (1956 рік) Шевельов казав: «Вони живуть і сьогодні». На момент написання мого есею, а це 2014 рік, ці вороги, на жаль, продовжують жити. Москва з її федеральним телебаченням та безсоромною пропагандою запевняє українців, що поруч фашисти, провінціалізм робить нас у наших же очах маленькими та безсилими, а комплекс кочубеївщини з’являється як наслідок страху, що ворог сильніший та хитріший за нас, і бути проти нього — собі гірше. Отже, живучи досі з цими ворогами, ми щосили намагаємося викорінити їх з історичної пам’яті народу. Революція 2014 року не стерла цих ворогів назавжди. Але годі було й сподіватися, ніби те, що заважало нам століттями, може зникнути за декілька місяців. Цілком зрозуміло, що самі українці гальмують знищення цього ворожого триголового змія. Гальмують своєю невпевненістю та сумнівами. Нами керує страх бути обманутими. І люди мусять  вибирати між двома шляхами: сидіти вдома і боятися далі або вийти на вулиці та почати щось змінювати. Ми обрали друге. А вийшло так, що змінюючи країну, ми змінили і саме суспільство.

Якщо до подій на майдані Незалежності бажання українців були дещо розмитими та неясними, то вже взимку кожен міг чітко сформулювати вимоги і аргументовано пояснити, чому стоїть на Майдані, за які ідеї і якого майбутнього хоче для своєї країни. Це, як на мене, можна назвати дорослішанням нації. Коли громада (саме громада разом, а не кожна людина окремо) може ясно і аргументовано висловити свої спільні вимоги, прохання, пропозиції щодо змін. З’явилося таке слово «не можна», і тепер його говорять не чиновники, а сам народ. Не можна давати хабарі, не можна перевищувати швидкість на дорозі, не можна ухилятись від сплати податків, не можна займатися незаконним бізнесом, не можна чинити те, що суперечить законам. Кожен вважає за свій обов’язок слідкувати за порядком, відчуває свою власну відповідальність за країну. І тепер справді можна сказати, що «...джерелом влади в Україні є народ».

Найголовніше, що дав нам Майдан, — віра в себе та довіра до того, хто стоїть з нами пліч-о-пліч. Фраза «моя хата скраю» почала витіснятися з голів українців лозунгом Великої французької революції — «Свобода. Рівність. Братерство». Кожен готовий подати руку допомоги навіть незнайомцю. Одразу згадується праця Андрія Сахарова «Мир через полвека», де він наголошував, що тільки сила людського розуму та людяності у душах мільярдів людей може протистояти будь-якому хаосу. І як би наївно це не звучало, але це дійсно так і є, маємо наочний приклад. Хіба не людяність та взаємодопомога українців стали тією ниткою, на якій трималися всі ми декілька місяців? Ми багато років намагалися побудувати сильну країну. Говорили про мови, історію, політику, економіку. Тепер настав час поспілкуватися про чесність, повагу та, що не менш важливо, самоповагу. Недарма ж зимові події називають Революцією Гідності, адже за її допомоги ми намагалися будувати гідну державу. Щодо того, чи вдалося нам це зробити, будемо говорити через декілька десятків років, а от в чому я точно впевнена — революції вдалося виховати гідне суспільство.

Останнім часом не рідко можна почути питання «А що ж далі?» Певно, ще жодна людина не відповіла на це питання. Але й чи варто це робити? Зараз кожен українець переживає нелегкий період. Ми навіть не встигли оговтатись після лютневих подій, як тут новий спалах — війна на сході. Люди виснажені фізично, морально, інформаційно. Далі, сподіваймося, буде шлях, який ми мали пройти ще 20 років тому, але забарилися, бо сміття, яке ми назбирали за часи СРСР було занадто багато. Після Майдану маємо все нове: нове суспільство, нові цінності, нових героїв і, як би то смішно не звучало, навіть нову бруківку. Залишилося навести новий лад у країні...

«УСІ МИ СТАЛИ ЧАСТИНОЮ ОДНІЄЇ ВЕЛИКОЇ НАЦІЇ»

 Влада СОЛОВЙОВА, Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»:

— Після бурхливих подій на Майдані кожен українець вже не той, ким був раніше. Зміни відбулися у кожному із нас. У наших думках, душах, серцях. Вийшовши на Майдан у першу ніч, люди прагнули справедливості, правди, свободи. І водночас ніхто не міг передбачити, що саме відбудеться історичної зими-2014.

Усі ми стали частиною однієї великої нації, відчувши все це на собі. Тисячі людей об’єдналися заради спільної мети, щоб побудувати нове, краще, майбутнє. Люди, які раніше не слідкували за політичними новинами в країні, люди, котрі не замислювалися над тим, що саме означає Україна для них,  тепер не можуть уявити себе без цих думок. Вийшовши на Майдан, кожен українець відчув неймовірну силу — силу єдності та розуміння, що він не один такий, що має однодумців, яким не байдужий  оточуючий світ. Самоідентифікація кожного із нас як частини спільного народу, нації, як частини України. Із розумінням того, що відбувається, люди вже не можуть залишити позаду це як минуле. Майдан набув нового, істотного, значення, яке назавжди заполонило серця мільйонів.

А скільки гордості викликала  наша національна пісня! Скільки людей зараз розуміє для себе, що Гімн — це не лише пісня, не лише символ українського народу. Кожен переосмислив для себе всі рядочки, всі слова цієї вишуканої промови, яка закликала народ до єдності, яка супроводжувала його кожен день цієї лютої та болісної зими. За часи незалежності нашої держави багато разів можна було почути несхвальні вигуки щодо депресивності та суму, навіяних цією піснею. Проте зараз жоден не посміє назвати Гімн таким. Співаючи його, народ доводив собі, що розуміє істинне його значення, через десятки років його існування ці слова актуальні як ніколи. Виходячи на народне віче кожної неділі, мільйони людей співали Гімн, і цей спів, цей відголос, що розривався духовним станом кожного окремо, в той же час став спільним для багатьох. Назовні виринула прихована архетипна енергія колективного підсвідомого, яка зуміла надати силу кожному українцеві.

Кілька місяців ми відстоювали себе, власну гідність, не бажали сприймати дії колишньої влади як належне. Ми прагнули змін. І вони відбулися. Скільки мужності та відваги виникло у нинішніх українців! Саме в той час, коли люди гинули на Майдані, в той запеклий бій у лютому кияни йшли пішки, згуртовувались і разом шукали шлях, щоб допомогти. Вони не боялись ані наслідків, ані перешкод... І під час масштабного штурму Майдану, коли люди були оточені зненацька, на поміч прийшла Церква. Дзвони почали лунали на весь Київ, сповіщаючи людей про біду, про штурм. Такого не було з минулих історичних років, коли монголо-татарська навала захоплювала Київ, і саме тоді дзвони били на сполох. Михайлівський собор приймав біженців, студентів і поранених, надаючи їм необхідну допомогу. Негайно було облаштовано невеличкий госпіталь, щоб люди могли прийти до тями. Саме цей духовий центр історичної давнини було реконструйовано на гроші емігрантів із Канади та Америки, які допомогли відбудувати його. Знову українці довели, що єдність — навіть у непомітних на перший погляд речах...

На жаль, нас сколихнула велика хвиля горя. Трагедія Небесної Сотні й досі не полишає, зворушує серця. Барикади Майдану не бачили такої кількості квітів і свічок, які з’явилися за лічені дні. Меморіальні дошки, фото — все було зроблено для вшанування пам’яті загиблих. І кожен із нас віддав честь полеглим воїнам, бійцям, котрі мужньо боролися за правду і свободу. Молоді люди мали прожити довге та щасливе життя, а натомість віддали його заради ідеї. Кожен має пам’ятати, що вони загинули не даремно, що всі ми маємо переступити через страх і створити нове майбутнє нашої держави. Адже тільки ми керуємо власною долею, і лише ми здатні рухатися назустріч змінам.

Жоден не залишився байдужим до Майдану. Згуртувавшись разом, люди почали відчувати в собі нову силу — бути українцем. Пригадуючи складне історичне минуле українців, можна сказати, що свобода ніколи не давалася легко, і зараз кожен із нас боровся за її повернення. Зміни відбулися істотні. Адже саме цей порив до чесності та справедливості допоміг виокремити кожному із нас нові цінності. Допомагаючи одне одному, рятуючи життя й роблячи суттєві кроки на шляху до змін країни, люди перестали бути «поколінням байдужих». Навпаки, всі ми довели, що наші серця віддані нашій Батьківщині. Ми зрозуміли, що саме означає Батьківщина. Ми визначили себе як частину власної держави.

«ТРЕБА СЛУХАТИ ОДНЕ ОДНОГО, ПОПРИ ВЛАСНУ НАПІВГЛУХОТУ»

 Катерина ГЛУЩЕНКО, Донецький національний університет:

— Та різношерста, а від того — ще більш потужна сила, що виникла  наприкінці листопада як реакція на нерозважливі й певною мірою наївні політичні виверти президента Віктора Януковича, є водночас і наслідком краху його політичного режиму (за Ханною Арендт, кожна революція — саме наслідок провалу попередньої влади) та причиною суттєвих формальних і вагомих «змістових» змін.

Серед останніх — те, що зараз здається чи не найбільш масштабним зрушенням у націєтворенні нашої, вже нібито повнолітньої, держави — поява рефлексії. Точніше, її вихід за межі науково-культурних інтелектуальних кіл і поширення на всіх рівнях суспільної свідомості: від центру до околиць, від бізнесменів і професорів —  до люмпен-пролетаріату. Маси почали фіксувати приналежність до простору, в якому перебувають. Культурного і політичного, фізичного і метафізичного.

Перші пташки, що летіли з Майдану  по «Вкраїні милій», у нових співах несли як благу вість українську — нарешті! — весну. За першими починають спів другі, за другими — треті. Зараз співають усі. Синдром отари чи підступи ворогів, проте кожен — свою пісню. Українська весна начебто переросла у «весну народів»... Зворотний          бік щойно набутої рефлексії: всі говорять, бо мають що сказати, і з кожним днем — голосніше, тому що хочуть бути почутими.

Раніше ці звуки можна було порівняти, хай не з професійним оркестром (занадто гармонійно і досконало для нашої травмованої  історією пам’яті), то хоча б із лісними симфоніями. Тепер голосний гомін уже ріже вухо і більше нагадує сумнозвісні балачки біля Вавилонської вежі після Божої кари, де з мовою втрачено можливість порозумітись, об’єднатись і добудувати те, що робили «як краще», а вийшло «як завжди»...

Істота, засліплена заздрістю, образами, жадобою до влади, може підкорити силою все навкруги без суттєвих зусиль. Але без суттєвих зусиль можна й оволодіти цією осліплою істотою. Тим паче, наш час не страждає на брак методів маніпулювання свідомістю... Панові Путіну приписують нинішнє становище в Україні як чи не першу поразку. Безперечно, довгоочікуване звільнення влади від російського впливу ніяк по-іншому не назвеш. Проте коли прислухаємось до Донбасу-масового (читай: керованого міфами), то побачимо явну перемогу Росії в боротьбі за симпатії сходу. І забезпечує її не що інше, як недбала націєтворча політика української влади від часів проголошення незалежності до інавгурації пана Порошенка.

І тут не спрацює ліниве скидання проблеми чи то на історичну обумовленість проросійських настроїв, чи то на непомірну агітаційну активність сусіда. Національною ідеєю на Донбасі ніхто не займався. За понад двадцять років незалежності колективна свідомість сходу виявляла себе як стійка споруда, що здійснює рух, керуючись традиціями, упередженнями, пам’яттю — чим завгодно, але не фактами, сучасними реаліями, аналізом.

Як наслідок, те осмислено-українське, що можна зустріти у східному регіоні, легко формується у три категорії: інтелектуали, буржуазія та емігранти. Тобто люди, які або історично (з дитинства) зрощені з українством, або самостійно — ключове слово! — зафіксували власну приналежність і відтак — відповідальність за свою країну. Решта — і це більшість — самостійності не прагнуть. Їм потрібна сильна рука вождя — ні менеджера, ні талановитого політика, ні вправного економіста. Саме вождя («хазяїна», «батька»), який керував би всіма й усім, який «по справедливості» слухняним давав би пряника, а неслухняним — батога.

Таким чином, маємо несумісну зі спільним життям — і, до речі, штучно створену — поляризацію масової думки. Там, де після останньої зими у більшості «українства за паспортом» білі плями самоідентифікації зафарбувались — нехай і кумачово-кривавим — кольором усвідомлення себе як «українства за національністю» (звільнено-вільного, цілеспрямовано-завзятого і спроможного працювати вже не на себе, а на НАС), у жителів Донбасу начебто з’явились чорні плями ідентифікації через заперечення: «Ми — не вони: не Європа, не Україна, не Майдан!»

Я не скажу нічого нового, коли нагадаю, що нам треба слухати одне одного. Слухати — попри зовнішній шум та власну напівглухоту. І намагатися зрозуміти іншого.

«ІЗ ДНА БАРИКАД ПРОРОСЛИ ПАТРІОТИЧНІ ПОЧУТТЯ»

 Леся СУХОМЛИН, Бердянський педагогічний університет:

— Чоловіки з татуюванням державного герба на нозі, жінки у вишиванках, діти з квітами маків, вплетеними у волосся, — ми щодня спостерігаємо посилення патріотизму. «Промивання мізків», — скажуть скептики, «показуха», — висловить ще хтось свою думку. А «блакитно-жовті люди» усміхнуться у відповідь і гучно скажуть з гордістю: «Слава Україні!».

Ще декілька місяців тому Україна жила спокійним життям, а зерна патріотизму ховалися десь далеко в нашій свідомості. Українські атрибути висіли лише в державних закладах, а про любов до країни ніхто й не вважав за потрібне говорити (а навіщо? Ось вона — твоя держава. Нікуди вона не дінеться, ніхто її не забере). Проте криваві події на Майдані стрімко змінили мислення українців. Не буду вкотре розповідати всім відомі речі про те, як через нерозуміння влади, через її жорстокість та цинізм загинули сотні мирних громадян. Скажу лише, що після цього зерна патріотичних почуттів проросли в серцях українців. Не було б щастя, як то кажуть...

Що ж до самоідентифікації... У списку поданої літератури — безліч фактів і роздумів минулих років. Проте, вважаю, не варто заглиблюватись у те, що було, навіть якщо там є відгомони сьогодення. Слід розібратися з тим скопом фактів, фоторепортажів, відеороликів, які надходять до нас щохвилинно і нерідко суперечать одне одному. Наприклад, жителі міста Сніжне Донецької області й досі не можуть зрозуміти, хто проти кого воює. Одні гадають, що російські солдати обстрілюють українських, інші — навпаки. Хто винен у тому, що був обстріляний літак у Луганську, і через що? Аргументи й відповіді можуть бути дуже суперечливими.

З упевненістю можу сказати, що всі ці смерті солдатів і мирних громадян, усі скалічені люди й душі були недаремні. З кожною кулею, яка зупинила чиєсь серце, з кожною сльозиною, кожною гримасою болю та страху наша країна стає більш мужньою, сильнішою. Ось так із дна барикад проросли патріотичні почуття. Це не показуха, як думають деякі. Адже спокійно реагувати на моторошні факти, які щоденно оновлюються, неможливо. Люди «в тилу» всіляко намагаються підтримувати дух держави. Так і почали одягати вишиванки, вінки, синьо-жовті стрічки... Відбуваються автомайдани, велопробіги, з’явилися хоч і нецензурні, але патріотичні лозунги футбольних фанів. Люди більше розуміють, що ми — єдиний народ, хоч би як пафосно це звучало.

Тепер майже кожен українець усвідомлює, наскільки важливо любити той край, де народився й виріс, допомагати одне одному і не цуратися свого коріння. Тепер у багатьох із нас є синьо-жовті стрічки, безліч українських віршів на сторінках у соціальних мережах, а наші телефони відгукуються веселими патріотичними піснями. Так відбулася зміна мислення, зародилася любов і повага... Бо в таких дрібницях ми можемо бути непоказово щирими й відвертими.