Чи буде ТБ боротися за розумного глядача?

Українську журналістку Ілону Довгань глядачі пам’ятають здебільшого як ведучу новин та за її гострими телевізійними інтерв’ю з політиками. У її досвіді роботи — канали «1+1», «Київ», НТН і ТВі. На рік телеведуча зникла з екранів, та вже з липня минулого року увійшла у нову телевізійну команду — суспільного. Тепер глядачі «Першого» дізнаються від Ілони Довгань про найголовніші підсумки дня в однойменній програмі, а політики змушені чесно відповідати під градом точних питань журналістки. З її ж подачі на українському ТБ виникло дві програми про досвід реформ в ЄС — «Перезавантаження по-європейськи» на ICTV і «Зроблено в Європі» на Першому національному. «Просвітницьких програм має бути більше», — говорить Ілона Довгань у інтерв’ю «Дню». Ми поговорили з журналісткою про довгий шлях перетворення «Першого національного» на суспільний мовник, персоніфікацію певних людей на політичних ток-шоу, давні історичні зв’язки України з Європою і три чинники досягнення реформ.

— Ви уже майже рік працюєте на Першому національному, який зараз уже суспільний. Які зміни зсередини ви помітили?

— Ці зміни почалися ще влітку, раніше, ніж змінився логотип каналу. Одразу помітно інші підходи до роботи, інші стандарти, які відмітили і зарубіжні експерти та моніторингові організації. Змінилася сітка мовлення і деякі програми. Ще рік-півтора тому складно було собі уявити, що на державному каналі можуть бути такі програми, як «Слідство.Інфо» чи «Схеми». І ми бачимо реакцію влади. Під час підпису закону про створення Суспільного, Петро Порошенко у прямому ефірі сказав, що йому не все подобається — новини, мовляв, у нас не зовсім об’єктивні. Ми навіть здогадуємося, чому. Ми багато критикуємо і мало даємо новин про Президента. Це вже не державний канал, який відстежував кожен крок президента.

— Президент, підписавши закон про суспільне телебачення та радіомовлення, сказав Зурабу Аласанії, що тепер він повинен пройти шлях від Першого національного до ВВС. Ще десять років тому головний редактор «Дня» Лариса Івшина на зустрічі зі студентами Києво-Могилянської академії зауважила: «Перш ніж створити Бі-Бі-Сі, треба створити Британію»...

— Абсолютно правильна думка, я цілком погоджуюсь. Але ми всі зараз у такій ситуації, що в нас немає виходу, окрім як паралельно це робити. Якщо взяти принцип спочатку збудувати класну Україну, а потім думати про суспільне, то є ризик, що ми до моєї пенсії цього не зробимо. В тій же Литві, наприклад, де вже демократія та проведені реформи, суспільному працювати сьогодні нескладно. Бо там інша еліта та інші політики. Вони не намагаються вплинути на канал. Ми, в силу різних обставин, маємо намагатися і Британію і ВВС будувати одночасно. Принаймні, прагнути до цього.

«СУСПІЛЬНЕ — ЦЕ ПРОСТО ЯКІСНЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ»

— Яким ви бачите майбутній контент суспільного телебачення? Перший національний уже потроху «дрейфує» до Суспільного...

— Хотілося б, що б цей процес проводився швидше, щоб була більша критична маса людей, які будуть це рухати на каналі. Система дуже неповоротка. За умов державного каналу важко було зробити реорганізацію. Щоб зробити щось справді цікаве, потрібна інша матеріальна ситуація. Наскільки я розумію, на каналі гроші є, але державний мовник не може сам ними розпоряджатися — все проходить через держказначейство. Коли буде інша форма, реорганізацію можна буде провести швидше.

Щодо контенту. Півтора місяці тому я була на суспільному телебаченні у Вільнюсі, знімаючи програму «Зроблено в Європі». Ми розпитували у них, як виглядає їхнє суспільне, скільки там політики, публіцистики, культури, чи має канал настільки широку аудиторію, як комерційний, яка ситуація з рейтингами і рекламою... Одного дня нам сказали — у нас сьогодні в ефір виходить нове шоу. Ми думали про політику чи аналітику, а виявилося що це програма «Зірки з дельфінами». Такий проект як наш «Голос» теж виходить у них на суспільному. Литовці вважають, що суспільне — це просто якісне телебачення з дотриманням стандартів. Явно не колишнє «УТ-1».

— У інтерв’ю «Дню» керівник литовського громадського мовця Аудрюс Сярусевічюс говорив, що, хоч формально це ЗМІ і було державним до 1996, фактично не мало ніяких обмежень уже з кінця 80-тих. В Україні ситуація набагато складніша. Як змінити всю цю структуру?

— Потрібно брати нових людей і шукати професіоналів у тих, хто вже працює і готовий змінюватися. Там, де вже система заскорузла десятиліттями, де сам устрій і структура, як бухгалтерія у «Службовому романі» зміни проходять дуже повільно, м’яко кажучи. У тому ж Вільнюсі суспільне робили на базі державного, але у них цей процес почався одразу після незалежності, а ми всі зміни в країні намагаємося робити в чергове — десять років тому були потуги, тепер ми намагаємося робити суспільне на двадцятому році незалежності... Але якщо буде «зелене світло» на всі ці реформи, буде критична маса, яка хоче змін, будуть фінанси — тоді ми впораємося.

— За вашим внутрішнім відчуттям — ви працюєте зараз на Першому національному чи на Суспільному?

— Я одразу позиціонувала для себе, що я працюю на Суспільному. Саме туди і задля цього йшла. Хотілося б, щоб було більше людей з досвідом, які б робили креативні проекти — таких іще не достатньо. Натомість є багато молоді, якій іще треба вчитися. Є звісно фінансовий бік питання. У мене зараз зарплата така ж, як тоді, коли я ще у Київ приїхала, а зусиль тут потрібно вкладати втричі більше. Зараз про канал кажуть «бідненькі, але чистенькі», маючи на увазі відсутність «джинси». Хотілося б, щоб було уже менше цього бідненького, адже це заважає тобі робити якісні професійні речі. Телебачення — це перш за все картинка. якщо ти говориш щось розумне, це прекрасно, але це — кольорове радіо.

— Що потрібно, для створення якісного контенту і швидкої реорганізації?

— Гроші, професіонали, технічні ресурси, інші підходи, інший менталітет тих, хто працює, бажання і т.д. Щоб були можливості робити реформи. Головне — умови, юридичні можливості робити зміни.

«ГЛЯДАЧІВ ГОДУВАЛИ ТЕЛЕФАСТФУДОМ»

— Про реформи в країні і про реформи на ТБ. Телеглядачів роками годували різноманітними політичними ток-шоу, де насправді відбувалася підміна понять або просто заговорювалися важливі теми. Чи здатен телевізор показати необхідний хід реформ у країні?

— Так, годували теле-фастфудом. Замість того, щоб спонукати суспільство до конкретних вчинків, обговорювати у студіях важливі теми і проблеми, як це змінювати — конкретику, дію, а це була здебільшого персоніфікація конкретних людей, їхній піар, а також — нам просто показували «собачі поєдинки». У глядачів формувалося розуміння, що політика, — це виключно брудна справа, бо всі депутати займаються лише вирішенням своїх питань. Численні шоу викликали відчуття політичної апатії. Телевізор убивав у людей надію на те, що щось може змінитися і самі люди можуть на це впливати.

Натомість треба було людей «підтягувати», мотивувати. Чому мені хотілося робити програми про досвід інших країн, яким вдалося реалізувати реформи? Бо вони були у такому ж стані, як і Україна — з економічними та соціальними кризами, дехто — з війнами. Але вони за 7—10 років змогли зробити прорив, а чому ми — ні? Ми показуємо, що також можемо. Наприклад, у Литві нам говорили, що Україна має всі передумови до якісного перезавантаження — люди, історія, культура, ресурси... Так, можливо вони не до кінця розуміють значення неадекватного сусіда, його пропаганди, міфів та політичних впливів на нашу країну... Однак, якщо люди будуть бачити на ТБ, що Україна реально може бути успішною і яким шляхом це дається — ми швидше інтегруватимемося. Сучасне покоління українців вже не змусиш жити так, як це було при совку.

— Щодо політичних впливів. Наскільки російські політтехнологи та журналісти долучилися до створення міфів у нашій країні про ЄС, НАТО?

— Звичайно, російські політтехнологи не просто були задіяні, а активно впливали на інформаційну картинку в Україні. Лобіювали певні політичні сили, пояснювали, чому нам не потрібно в ЄС, а потрібно в інші союзи... Долучали до цього «експертів». Словом, була спеціально продумана інформаційна політика. Створювали міфи й запускали в медіа простір.

— А як би ви охарактеризували ситуацію, яка зараз відбувається довкола українського телепростору: генпрокурор має допитати Льовочкіна, Фірташа і Хорошковського щодо «Інтера»; «112. Україна» довший час пов’язували з «сім’ю» Януковича і ми й досі не знаємо власників каналу; ТВі фактично помер...

— ТВі — це взагалі окрема історія. Ми про це говорили ще два роки тому, коли звільнялися з каналу. Все до цього йшло. Канал збанкрутували, а тепер мають повернути тому власнику, у якого його ж і забрали. Але це вже «випотрошений» канал. І нікому нічого за це не буде. Де відповідальність? Щодо каналу «112. Україна», то, звісно, глядачі мають право знати, хто його власник. Але ж головне — контент, який вони пропонують. А люди самі оберуть позицію: дивитися чи не дивитися. Треба пильнувати, щоб своїм контентом канал не впливав на підігрівання певних настроїв. Те, що вони роблять — на совісті власників та редакційного колективу. Сьогодні багато хто негативно висловлюється у «Фейсбуці» щодо програми Шустера, але самі ж її регулярно дивляться. «Стокгольмський синдром», певно. Коли ти відчуваєш по відношенню до себе маніпуляції, не дивися.

Щодо «Інтера», то, думаю, що ініціатива допитати власників у прокуратурі не повинна впливати на редакційну політику. Це відображення тих процесів, що відбуваються в країні. От як ми говорили про Британію та ВВС. Оскільки у нас медіа-власники мають інший бізнес, то вони пов’язані в багатьох схемах та структурах. А те, що пов’язано з політичною позицією чи бізнесом власника каналу, — відображається в ефірі в певному контексті. А не повинно було б. Я думаю, що якщо Льовочкіну та Фірташу немає чого боятися, нехай прийдуть в прокуратуру і все розкажуть.

— Як ви сприймаєте інформаційні війни, що відбуваються між українськими каналами в той час, коли в країні йде справжня війна?

— Дуже неприємно. Всі ми думали, що таких речей після Революції Гідності більше не буде. Найбільше ми боялися влади, яка цензурувала, було засилля джинси... Сьогодні ми всі швидко забули про Януковича. А так довго з ним боролися. Лише рік його немає, і деякі канали зосереджуються на роздорах між собою, точніше власниках. Особливо чітко цей контраст я відчула в середині квітня минулого року. Пройшов Майдан, дали «зелене світло» багатьом демократичним процесам, почали пропагувати інші цінності. В цей час я запропонувала проект «Перезавантаження по-європейськи» каналу ICTV. Отож, ми їдемо за кордон, у нас було шість країн і більше місяця прожили поза Україною. І от повертаюсь в Київ, вмикаю «Інтер» і дивлюсь на плазмі велику карикатуру на Коломойського. І все це в новинах. Перше відчуття — шок. На «Плюсах» цього якось менше було, зокрема в новинах. Я тоді подумала, можливо, це тимчасово? Неприємно... Хочеться, щоб кругом зберігались стандарти. Люди, які виходили на Майдан, висловлювали протест проти цього також.

ТРИ ЧИННИКИ ДОСЯГНЕНЯ РЕФОРМ

— У «Підсумках дня» ви часто говорите в студії з урядовцями і політиками. Наші нові політики готові говорили про завтра, а не про вчора?

— Зараз від цього потроху відходять. Адже за це дуже «шпиняли» попередню владу, за те, що вони постійно робили акцент на «папєрєдніках». Якщо це повторювати, тоді чим ви відрізнятиметесь від них? Людям набридло чекати і набридли обіцянки. Вони хочуть конкретних речей. Навіть якщо зроблено ще небагато, вони хочуть знати хоча б про те, чи закладена основа і коли дедлайни. На жаль, бачимо, що система повільно піддається. Грузини кажуть, що для реформ потрібна політична воля керівництва держави, підтримка громадянського суспільства (у нас це є). Але є ще середня ланка чиновників, яка має над цим працювати. Тут — найважче. Адже система думає над тим, як пристосуватися, перечекати. Потрібно, щоб люди були зацікавлені зробити щось для своєї країни, щось змінювати. І не лише за гроші.

— Нещодавно була річниця з початку АТО. Чим, на ваш погляд, цей рік став для української журналістики?

— Дивно, що йдеться про рік, адже нам говорили, що все мало закінчитися раніше. Цікаво, що Президент у своїх виступах тепер називає це «вітчизняною війною». Ці події змінили контент каналів. Раніше ми ламали голову над тим, що показувати в новинах. Тепер ця проблема не стоїть. З’явилося дуже багато програм на воєнну тематику. Звичайно, журналісти були до цього не готові. За винятком дуже вузького кола з кількох спеціалістів на великих каналах. Навіть в навчанні у вишах акцент на цьому особливо не робився, адже це здавалося непотрібним. Сьогодні постає питання, як тобі працювати над цим матеріалом — як журналісту чи як громадянину. Часто ми просто не вміємо працювати з цим — як висвітлювати, щоб не зашкодити, не спотворити інформацію, але бути журналістом. Перед нами зараз стоїть дуже багато знаків запитань і викликів.