Дорога свічки
Ідея «Свічки у вікні» виникла у Джеймса Мейса не раптом і не випадково. Уважний читач, мабуть, помітив, як часто і з яким обуренням писав Джеймс про масові дійства — паради, демонстрації, марші, практиковані в Совдепії, зафарбовуючи ними й олюднюючи потворне лице режиму. Повертаючись з церемоній щодо вшанування жертв Голодомору, які хоч не часто, та все ж відбувалися, він бідкався, що в незалежній Україні відсутні людяні ритуали, на яких головними дійовими особами були б не промовці з мікрофонами, а самі люди. Це його хвилювало, бо казенщина при вшануванні жертв такої трагедії вбивала і живе слово і дух подібних заходів. Ми часто про це розмовляли. Якось, коли я читала йому Шевченка, про що він часто просив, Джеймс, гортаючи офорти Кобзаря побачив відомий автопортрет зі свічкою. Тоді ми проговорили до ранку... Потім він хапався за телефон, розмовляв, переконував. Марно. Його ніхто з колег не зрозумів. Марні фантазії, сказали і мої друзі.
• Далі була тяжка хвороба, а коли він вийшов з лікарні і ще увесь у бинтах, майже не тримаючись на ногах усе ж поїхав у Верховну Раду, щоб виступити там з короткою промовою про важливість відновлення історичної пам’яті. Саме тоді озвучив ідею про вшанування полеглих в роки Голодомору свічкою у вікні, об’єднавчим вогником для всіх поколінь, «живих і мертвих і ненарожденних». Хто плескав у долоні, комуністи, як зазвичай, проявилися зі своєю кричалкою «Янкі геть з України». Опісля його було запрошено в офіс В.А. Ющенка, де знову повторив свою ідею про свічку, яку українці мали би запалити у вікнах своїх осель у день скорботи. Він висловив її уже не вперше, не надто сподіваючись на розуміння, але того дня над присутніми, мабуть, пролетів якийсь світлий ангел. Віктор Андрійович буквально вихопив її з лету й одразу розвинув у масштабний проект. Одночасно підхопила цю ідею газета «День», це була довготривала масштабна акція, яка супроводжувалася глибоким бурінням історичних пластів із залученням найкращих науковців, українських мислителів. Підтримала акцію лише газета «Слово Просвіти». Численні звернення «Дня» до своїх побратимів по перу потонули в глухому морі мовчання. І все ж газета практично самотужки змогла-таки пробудити свідомість багатьох українців, незважаючи на потік наклепницьких матеріалів, які рікою хлинули в медійний простір України, і на шалений спротив значної частини парламентарів і політиків. Сьогодні треба сказати чесно — більшої її частини. Так чи інакше, уже в листопаді 2003-го Ющенко провів на Михайлівській площі перше масове вшанування жертв Голодомору 1933-го. І запалали свічки у вікнах киян. Це збурило громадськість, але не пресу, крім, звичайно ж, газети «День», яка пильно стежила за усіма подіями. Всього кілька світлин у прокучмівських виданнях, короткі репортажі на телебаченні. Влада не ігнорувала цю тему, проте й не загострювала. Факт загибелі мільйонів українців від спланованого штучного голоду мав залишитися нехай подразнюючим, та все ж просто фактом нарівні з іншими трагедіями, яких так рясно на нашій історичній ниві. Бо що там виокремлювати — знищення Батурина і Запорозької Січі, чи загибель студентів під Крутами, депортацію кримських татар, розстріл українського відродження чи кривавий колапс Другої світової. З’ясувалося, що про ці і багато інших подій можна говорити ось так, через кому. В цьому переліку між комами намагалися затиснути голодомор. Головне, які акценти розставляти в преамбулі й у висновках.
• А Джеймс після операції, тяжко хворий, у незмінному корсеті цього року, мабуть, обернувся навколо земної кулі. Італія, Франція, США, безперервні його звернення, безперервні виступи, конференції, інтерв’ю. А ночами — колонки для «Дня». Головне — добитися визнання Голодомору в Україні актом геноциду. Він усвідомлював з якою силою мав справу. За всіма міжнародними подіями, приуроченими до 80-х роковин українського Голодомору пильно стежила Москва і всюди, де з’являвся Мейс, з’являлися і її емісари. Так було в італійському Вінченцо, де наукова спільнота світу, найкращі уми з питань геноцидознавства прийняли спільну заяву про те, що Голодомор був штучним, спланованим, що він був геноцидом. Підтримала Рада Європи, не підписав лише Посол України в Італії. Так було у Вашингтоні, коли після виступу Джеймса в ООН було скасовано більшість запланованих заходів. Українська влада задкувала, з Москви лунали грізні заяви. На самого Джеймса російські т.з. науковці навішували щораз чорніші ярлики. Так було у Нью-Йорку і Парижі, коли щоразу з’являвся якийсь обвішаний регаліями науковець і просторікував про недоведеність, відсутність фактів. Джеймс повернувся в Україну окрилений і водночас пригнічений. Бо одна справа боротися з давнім і добре відомим йому супротивником — російською історичною псевдонаукою, інша — із самими українцями та їхньою владою. При тому спираючись лише на одне видання. Інші були заклопотані виконанням вказівок з пресловутих «темників». Наче заціпило.
• І все ж він вважав свої поїздки успішними, у західному науковому світі почало потроху розвиднятися, він бачив усі ознаки того, що західна, зокрема й американська, славістика починає позбуватися впливів проімперської русистики. З’явилося потужне коло його однодумців, і цей факт міг вплинути на перебіг подальших процесів. Він з порогу почав надиктовувати свій план подальших дій. Куди звернутися. Як діяти. Він вважав, що питання визнання світом української трагедії, одне з фундаментальних принципових питань, яке стоїть перед українськими гуманітаріями. Бо Голодомор — центральний пункт української історії, але це гіркий докір і усьому світу. Загинули мільйони, світ бачив це і промовчав. Замовчування цієї трагедії поставить хрест на державницьких амбіціях України, як держави і на самоусвідомленні українців, як нації, бо це момент зламу її духовних і ментальних опор. Звідти галузяться більшість її проблем. І подолати їх можна лише достукавшись до серця і розуму кожного українця, які звикли вважати, що рідна історія — це щось надто небезпечне, за яке саджають, катують, вбивають. Його теорію постгеноцидного суспільства досі чимало навіть серйозних науковців сприймають з насторогою, мовляв, цей химерний американець хоче насадити комплекс вічного болю і вічної травми. Ба ні, біль, симптом того, що організм живий і ще не все втрачено. Постгеноцидний синдром — це коли не болить, бо пішло омертвіння всього організму, насамперед душі...
• Коли мене запитують, чому Джеймс Мейс приїхав в Україну в лихі 90-ті і тут микав біду, я у своїх відповідях одразу переходжу на його статті, на ті проблеми, які він перед собою ставив, які намагався розв’язати. І, звісно ж, переходжу до головної теми його досліджень Голодомору. Я добре знаю, чого від мене очікують, та намагаюся усе ж якось пояснити, що і суспільне, і побутове життя його було зав’язане на єдиному — роботі. На вулиці, вдома, вдень, уночі ми обговорювали його наступну статтю або чергову українську проблему, інше його не цікавило. Ані те, що їсть, у що одягається, коли він спить, навіть власне здоров’я, навіть життя не мало жодного значення, якщо йшлося про якусь статтю, про студентів, якими опікувався, конференцію на якій має виступити, листа, якого він має написати. Це був ритм граничного прискорення, в кінці його життя я відчувала в цьому щось лиховісне, та Джеймс був надто владною, надто непоступливою людиною, коли йшлося про роботу. Зупинити його було неможливо. Його роботою була Україна. Він відчував свій прямий обов’язок попередити, пояснити, навчити, адже він володів науковим інструментарієм, ні тоді, ні зараз недосяжним іще нашим науковцям, політикам. Сьогодні ми маємо буквально каменепад інформації з архівів, першоджерел, фактографічна база наростає, проте загублено універсальний ключ, який дав би нам можливість піднятися над інформаційним полем і осмислити, що трапилося з Україною і чому? Не лише у тридцятих роках минулого століття, а сьогодні. Тут. Тепер. І ми будемо знову і знову повертатися до його праць.
• Події 2004-го, коли його не стало, так врізалися в пам’ять, що іноді я просто переживаю їх, переосмислюю, хвилина за хвилиною, чую його голос, запах вічної кави, чую його голос. Я не зауважила, яка тоді була погода, чи вже настала весна, чи ні. Мабуть, і по боках не роззиралася. Тоді ще не було навіть помаранчевої революції. Вона вибухне десь аж за півроку. Не було тоді навіть поляризації суспільства на синьо-білих і помаранчевих, Джеймсу замість помаранчевого соку в магазині простягали томатний. Не було навіть Північно-Донецька, де виступила політична сила чітко спрямована на розкол країни. Не було нового Майдану і Небесної Сотні. Тоді ще не було війни. А проте її наближення я гостро відчувала у своїй квартирі, безпорадно спостерігаючи за моїм чоловіком, який метався від комп’ютера до свого письмового стола і все проговорював і проговорював зі мною, що можна зробити в даній ситуації. Він відчував усю небезпеку приходу до влади команди Віктора Януковича і чітко усвідомлював, що на Україну насувається кримінал у всій його силі і нахабності. Що ця сила спробує привести Україну під руку Москви, і це буде національною катастрофою. «Буде кров, знову кров...» — повторював Джеймс. Чомусь він був упевнений, що українці не допустять до влади явно проросійської, до того ж настільки криміналізованої сили. Я ж спостерігаючи за сонним царством політикуму думала навпаки. Була майже певна, що українці ніколи не піднімуться на прямий спротив корупції. Кримінальна психологія уже пронизала всю структуру суспільства і навіть ті, хто не вчинив жодного правопорушення, були готові при першій-ліпшій нагоді переступити всі норми Закону і моралі. Це витало в повітрі. Хабарництво, обман — з цим Джеймс стикався на кожному кроці, адже він був американцем, тож зачувши його акцент у магазинах, державних органах, лікарнях, крізь пекло яких пройшов мій чоловік, у всіх в очах включався лічильник. Грошей у нього навіть не просили, а брутально вимагали, бо ж що він таке, навіщо він тут в Україні, як не обдаровувати, не сіяти доляри? Все це бачив і Джеймс. Але бачив і інше. Бачив своїх студентів, аспірантів, слухав розмови в трамваях, тролейбусах. Він бачив-таки нову Україну, безмежно вірив у здорові сили народу, у його майбутнє. Відчував, що щось назріває, але бідкався, що національна свідома українська демократія ще не готова очолити державотворний процес, що вона стрімко здає свої позиції. А лише вона може дати ідеологічне і духовне підґрунтя будівництву нової України. І знову, і знову звертався до молоді, писав про неї, будив, застерігав.
• Багато слів, щодня повторює мені, як багато слів. Як вправно вони заговорюють Україну. Це він про політиків, які так багато обіцяли, які так талановито промовляли. І ніхто, ніхто, щораз повторював Джеймс не говорить правду, що Україна на межі, що час для розхитування закінчився. Що треба збирати каміння, що треба займатися державним будівництвом. А наріжний камінь будь-якої держави — це мова, історія, релігія. Він ще встигає написати коротку статтю для газети «День» на захист української мови. Це його остання публікація. Останній вогник, який він простягнув нам. Останній вогник, який він засвітив над полеглими українськими селянами, закатованими митцями, ученими, біля яких він ніс свою вахту як науковець і як людина. Як справжній українець.
