Не можна врятувати Україну, торгуючи Україною

Дуже небезпечно не робити висновків зі своїх поразок. Ще небезпечніше робити неправильні висновки. Нині в Україні лунає потужний істеричний хор тих, хто прямо або побічно, зловмисно або по дурості вимагає виконати всі побажання Кремля. І що з того, що в Києві нав’язувану Москвою «федералізацію» називають «децентралізацією», державний статус мови — «особливим захищеним статусом» — це просто малоруська транскрипція імперських вказівок.

Нам розповідають ідіотські казки, на ідіотів же розраховані, що комусь у Харкові, Донецьку й Луганську не вистачило російської мови, якої там удосталь, й нещасні російськомовні, образившись, пішли до магазина, купили там автомат, кулемет, гранатомет і почали штурмувати будівлі СБУ, обласної адміністрації й ради. Як говорить наш народ: «Не треба нас дурити, ми ще не п’яні». Ми дуже добре бачили, як усе це робилося в Криму. Південний Схід України — продовження.

До чого тут настрої жителів регіону (у більшості своїй, між іншим, прибічників цілісності України), коли на нашій землі найзухвалішим чином діють озброєні до зубів путінські штурмовики, використовуючи кримський досвід? Нам постійно бубонять про необхідність якогось «діалогу», якихось «поступок», наче терористи та бойовики бажають дискусії й взаєморозуміння. Згадана публіка визнає лише жорстку адекватну відповідь. Особливо полюбляють стогнати про «діалог» члени зграї Януковича, що залишилися в Україні й зсередини сприяють своєму предводителеві, котрий діє з Росії й на користь Росії. Але, на жаль, не лише вони.

НАЇВНІ ІЛЮЗІЇ

Боязкуваті київські політики нібито демократичної й нібито патріотичної орієнтації смертельно перелякалися, й замість того, щоб розсудливо подивитися на речі, вже готові здати все, щоб «заспокоїти» антиукраїнські, антидержавні сили. У першу чергу, вони виставляють на торги те, що для них ніколи справжньою цінністю не було: українську мову, українську культуру, українську історію. Вони сподіваються все, що становить українську ідентичність, обміняти на спокій і стабільність на Південному Сході, наївно вважаючи, що цим вони зупинять Путіна та його п’яту колону в Україні. Цим — не зупинять. А тільки ослаблять і деморалізують українське суспільство, позбавивши його духовного стрижня й волі до опору. Ось уже Тимошенко в Донбасі гарантує чинність ганебного антиукраїнського закону Ківалова-Колесніченка, ухваленого з грубими порушеннями Регламенту Ради й спрямованого на блокування 10-ї статті Конституції України. У період її прем’єрствування Тимошенко вже полювала за східним електоратом, який її не врятував, і при цьому втратила свій «ядерний» електорат на Заході й у Центрі, дезорієнтувавши й розпорошивши його. Що й коштувало їй провалу на президентських виборах 2010 року, в’язничної камери...

Хто сказав, що патріотичний електорат байдуже споглядатиме проституційні гастролі своїх кумирів на Південному Сході? Не можна врятувати Україну, торгуючи Україною. Колишні бізнесюки, що пішли в політику, ніяк не можуть позбавитися професійної ілюзії, що всі питання можна вирішити «договорняком». Не можна.  Сьогодні ситуацію в проблемних регіонах можна нормалізувати терміновими радикальними змінами в МВС, армії, СБУ. Ці структури повинні швидко позбавитися «п’ятої колони» у своїх лавах, відкрити двері для патріотичних, професійних і енергійних офіцерів, епоха «паркетних генералів» закінчилася. А політикам, які вважають себе демократичними й патріотичними, слід припинити в публічних виступах підігравати Кремлю. Путінський шеф МЗС Лавров заявляє, що Київ «має почути Південний Схід України», й одразу нардепи й політики України на всі лади починають повторювати сентенції московського дипломата, майже ніколи не посилаючись на першоджерело, ніби самі додумалися.

Що ж до місцевих регіональних царів, які кричать про «проблему» російської мови на Південному Сході, то вони співають з чужого голосу. Вони безсилі зробити так, щоб там російської мови стало більше, оскільки більше вже нікуди в цих землях. Але ті, хто ними керує з-за меж України, ведуть свою глобальну гру, спрямовану на максимальне звуження сфери поширення української мови. Їм треба не більше російської, а щоб зовсім не було української, спочатку на Південному Сході, а потім і в усій Україні. Наївні  політики з бізнесовим минулим думають, що вони йдуть на тимчасові часткові поступки. Трагічна помилка. Такі поступки — початок здачі всього. Так, як 1938 року уламували чехів: здайте Судети, подумаєш, прикордонна область, населена до того ж переважно німецькомовним населенням. Здайте й отримаєте спокій і стабільність, і більше вас не чіпатимемо. Здали (між іншим, чеські військові укріплення в Судетах називали «східною лінією Мажино»). Залишилися беззахисними, й наступного року вермахт увійшов до Праги.

ПУТІН САМ НЕ ЗУПИНИТЬСЯ

Якщо здати українську мову (де-факто позбавивши її державного статусу), якщо здати соборність України — унітарний устрій, якщо здати незалежну зовнішню політику, відмовившись від можливості вступу до оборонних блоків, то що тоді залишиться від Української держави, беззахисна Чехія після 1938 року?

Відмова від справжньої боротьби в Криму породила ефект «доміно», який ми сьогодні спостерігаємо в Донецьку, Луганську й Харкові. Перебіг кремлівських думок зрозумілий: якщо можна без пострілів, відносно легко й комфортно захопити Крим, то чом би в такому самому стилі не прихопити ще що-небудь? Фактична капітуляція в Криму спричинила дестабілізацію Південного Сходу, капітуляція тут призведе до дестабілізації всієї причорноморської смуги та Придністров’я, ну, а далі аналогічні процеси почнуться в індустріальних центрах Подніпров’я. Та й стабільності в Закарпатті ніхто не гарантує (ласий у геополітичному сенсі для російських спецслужб шматок).

Путін сам не зупиниться. Його можна й треба зупинити. Ось, власне, все вищеописане й вирувало на вітчизняних телеканалах і радіохвилях. Зокрема, багато чого з розкритикованого тут автором прозвучало в програмі «Шустер-LIVE» з вуст Леоніда Кравчука, який теж закликав до «діалогу», «поступок», «взаєморозуміння». Усе це могло б і бути, але не в нинішніх конкретних умовах. У нас відніматимуть території, а ми, за словами Кравчука, вестимемо діалог і йтимемо на поступки. Згадуються слова Вінстона Черчилля, адресовані «героям» Мюнхенської змови 1938 року: «У вас був вибір між війною й ганьбою. Ви обрали ганьбу й отримали війну».

На жаль, дуже неблагополучно в наших ЗМІ. Наприклад, є така радіостанція «Вісті». Слухаю днями виступ російського журналіста Іскандера Хісамова. І що ж він сказав? Виявляється, збройні формування сепаратистів на Південному Сході — це люди, з якими київська влада має «вести діалог» — і не дай Боже діяти проти них жорстко. Дуже засуджував Хісамов рішучі дії місцевої самооборони в Миколаївській області проти сепаратистів. Ось воно як: коли антиукраїнські банди б’ють і калічать прибічники цілісності України — це Хісамова не обурює, а коли бандитам дають відсіч — він жорстоко протестує. Ну й кому нині в Україні, що стала жертвою іноземної агресії, потрібна така пропаганда? Тим, кому потрібна слабка й беззахисна країна, з якою можна робити все, що завгодно.

У ЕФІРІ — ПРОВОКАТОРИ

На «Громадському Радіо» ведучий «Свободи слова» на ICTV Андрій Куликов спілкувався з севастопольцем, письменником Платоном Бесєдіним. Бесєдін явно схвалював дії РФ і натхненно розповідав, що в кримському псевдореферендумі взяло участь 70% кримчан. Куликов усе це ковтав і не заперечував. Не варто називати референдумом явну комедію під прицілом кулеметів. 100 держав світу цей фарс не визнали, а Куликов покірно вислуховував сумнівні фантазії пана Бесєдіна. Але на апології російського аншлюсу й окупації в Криму севастопольський письменник не зупинився, а при повному співчутті Куликова почав закликати до проведення такого ж «референдуму» в південно-східних регіонах України. Це значить, путінські бойовики проводитимуть опитування про приєднання до Росії? За кримським сценарієм? Ті, в яких вилучають сотні стволів зброї. Власне, з таких-от озброєних людей і почалося все на Кримському півострові, спочатку вони захопили Раду міністрів і Верховну раду АРК, а вже потім увірвалися російські війська. Землячок Бесєдін справив на мене враження банального провокатора. А діяльність пана Куликова у воєнний час дедалі більше дивує: вражаюча всеїдність і цілковита байдужість до долі нашої країни. Це робота на ICTV формує такі кадри?

І ми ще хочемо вигравати якісь інформаційні війни...

Становище в медіа-сфері України вкрай неблагополучне. Радіостанція «Ера-fm» продовжує випускати спільні програми з радіостанцією «Голос России», з усіма наслідками, що випливають звідси. Радіостанція «Вісті» справляє враження якоїсь далекої від українських проблем структури, що базується в нейтральній країні, якій від українських бід не холодно й не жарко.

І безконечні пристрасні заклики до діалогу на Південному Сході з автоматниками, кулеметниками й гранатометниками. Але щоб з ними вступити в діалог, треба мати не менш скорострільні «аргументи». Сьогодні назовні вилазить уся безпринципність, безідейність і непатріотичність нашої медіа-сфери, що звично драпірується в тогу «об’єктивності» й «безсторонності».

Важке сьогодення всіх розставить по своїх місцях. На щастя, є телеканали, радіостанції, газети, що усвідомлюють національну відповідальність в епоху кризи світового порядку, коли події, що відбуваються в Україні, загрожують не лише Україні. Щоб вистояти, треба максимально консолідувати всі проукраїнські сили, всіх, для кого Україна, своя держава, своя Батьківщина є цінністю. І журналістика зобов’язана самовизначитися в цьому процесі.