Прощальні гастролі...

Ведучий програми «Свобода слова» на ICTV Андрій Куликов анонсував, що піде з телеканалу до травня поточного року. Це дещо підстебнуло інтерес до його ток-шоу, все-таки цікаво, що він скаже на прощання, раптом настане якийсь момент істини. І хто замінить Куликова, вітчизняний кадр або черговий «варяг»? Політика власників ЗМІ та настрої частини суспільства в цьому питанні контрпродуктивні. У нас поширені плазування перед іноземцями й глибока зневага до вітчизняних сил. Ну, працюють у нас на ТБ «імпортні» кадри і що? Вони демонструють якусь супергеніальність? Той же Савік Шустер — міцний професіонал, але далеко не одкровення. Зараз він зник з «великих» телеканалів, і ніхто цього особливо не відчув, окрім тих політиків і депутатів, які бігають поговорити до Савіка, замість того щоб робити свою справу. Євгеній Кисельов явно «зав’янув» і жодних професійних новацій не демонструє. Пригадаймо ще й такого московського «генія», як Дмитро Кисельов, який кілька років процвітав у Києві на тому ж ICTV. То хіба ці люди посприяли якомусь якісному революційному ривку українського телебачення? Тут відбувається те саме, що й у нашому футболі, замість футболіста «Перетятька» з Житомира беруть «Перетятька» з Габона або Занзібара, який нічим не краще за свій український аналог, зате екзотика. Якщо вже брати, то гість має бути з професійного погляду на дві голови вище наших, щоб наші могли у нього вчитися. А інакше який узагалі сенс запрошувати іноземців? Політика «варягів» знищує у зародку власне українську школу телеведучих, не дозволяє вирощувати свої кадри. Наприклад, куди зникла Ганна Безулик? Адже вона, без сумніву, талановитий професіонал. Куди «випарувалося» багато інших, що подавали надії на ТБ?

Ну а у Куликова цього разу ток-шоу почалося з обговорення проблем судової системи. «Екстракт» усіх виступів: ситуація дійшла до того, що треба або міняти все, або змиритися з тотальною деградацією. Часткові заходи не допоможуть. Усе згнило повністю.

ПРО НЕПОВАГУ ДО СУСПІЛЬСТВА

Потім перейшли до «статусу Донбасу». Якась пані Журба з якоїсь «Платформи 21 листопада» розповідала про те, що ніякого особливого статусу Донбасу ніхто внести до Конституції не пропонує. Вона не здивувала, свого часу Конституційний Суд доводив українцям, що Кучма був у нас президентом не двічі, а лише один раз. Та що там пані Журба, коли Володимир Гройсман з насолодою грається у відмінність понять «Особливий статус» і «особливий порядок управління», хоча жодної відмінності по суті немає. Хоча подібні ігри свідчать про глибоку неповагу до суспільства й небажання вести з ним чесний діалог.

Олег Ляшко оцінив цей самий «статус» як початок примусової федералізації України. Він вимагав відправити у відставку директора Національного банку Гонтарєву за штучне падіння гривні й колосальну корупцію в НБУ. Чому у нас про найважливіші речі говорять лише популісти, а де ж мудрі й респектабельні політики?

Потім ввімкнули телеміст з польським містом Лодзь, де перебував пан Тарута, колишній голова Донецької обласної адміністрації. Тарута трохи лякав публіку, щоб ніхто не смів перешкоджати змінам у Конституції. Він погрожував втратою довіри до України з боку західних партнерів. Ну, сьогодні найстрашніше — це втрата українською владою довіри з боку українського народу, і цю довіру офіційний Київ втрачає нестримно. Тарута жалкував про непроведений у травні 2014 року референдум на Донбасі. Це коли автобуси з російськими провокаторами масово заїжджали на нашу територію і російські бойовики захоплювали адміністративні будівлі, зриваючи українські прапори й вивішуючи прапори Російської Федерації? Коли вже почалися вбивства прибічників України... Хороший був би референдум, майже як у Криму незадовго перед цим.

Тарута визнав, що на Маріуполь наступали не бойовики, а регулярна російська армія.

Так, сьогодні ситуація складна, зважаючи на те, що й Захід викручує Україні руки за своєю старою «мюнхенською» звичкою. Адже вони 1938 р. теж не Гітлеру й Муссоліні, а Чехословаччині руки викручували. Пропозиції західних партнерів смертельно небезпечні для нашої країни. Примусова федералізація, путінська Конституція України закінчаться для нас повномасштабною громадянською війною (що може забезпечити мільйони українських біженців в Європейський Союз і депортувати їх буде нікуди...), тому що як мінімум половина країни не прийме фактичної капітуляції перед Кремлем.

Нардеп Єгор Соболєв вважає, що «особливий статус» Донбасу призведе до перемоги на виборах Плотницького і Захарченка, 8 тисяч російських військових на Донбасі отримають громадянство «ДНР» і «ЛНР» і будуть оголошені місцевою «народною міліцією», а дві антиукраїнські псевдодержави, керовані Путіним, будуть впроваджені як вороже чужорідне тіло до складу України.

Дивують наївні спроби Президента Порошенка залякувати українське суспільство тим, що, мовляв, якщо Україна не погодитися на горезвісний «особливий статус», РФ почне проти нас повномасштабну війну. РФ почне таку війну тоді, коли схоче й зможе, безвідносно до поведінки України. Ми в цьому вже переконалися. Зупинити Путіна може лише максимально рішучий наш опір, переведення всього життя України на військові рейки, готовність вищого керівництва нашої країни дати відсіч агресорові, а не демонстрація боязкості й паніки, що лише надихає ворога.

КИЇВ КОНТРОЛЮ НАД КОРДОНОМ НЕ ОТРИМАЄ

На ТРК «Чорноморська» екс-консул України в Стамбулі, а нині глава громадської організації «Майдан закордонних справ» Богдан Яременко висловив свою думку про наслідки «статусу»: «Після легалізації виборами «ДНР»-«ЛНР», лінію фронту доведеться ліквідувати, й «узаконені» бойовики зі зброєю розповзуться по всій Україні, й країні знову доведеться з ними воювати, але в набагато гірших умовах. І війна буде вже не в статусі іноземної військової агресії, а в статусі нібито громадянської війни. І в України буде дуже мало аргументів, щоб виправдати свої дії. Мабуть, це все теж входить до планів Путіна. Більше того, якщо Україна визнає вибори на окупованих територіях (що буде верхом ідіотизму з боку вул. Банкової!), Путін їх теж визнає й передасть контроль над українсько-російським кордоном «ДНР» і «ЛНР» як частинам України. Але офіційний Київ ніякого контролю над кордоном не отримає. Можливо, Порошенко хоче позбавитися проблем Донбасу, але ж у результаті конституційної авантюри можна отримати ще важчі, катастрофічні проблеми. В інтернеті з’явилося цікаве інтерв’ю російського журналіста Олександра Нєвзорова. У 90-ті роки минулого століття він мав величезну скандальну популярність у Росії та за її межами. Тривалий час Нєвзоров позиціював себе як «останнього солдата імперії», в ім’я збереження якої брав особисту участь у багатьох збройних конфліктах на пострадянському просторі. І врешті-решт на власному досвіді переконався, що час імперій минув. Відновлювати їх сьогодні це все одно що відроджувати динозаврів — багато галасу, шуму, смороду, а результату жодного. Як розумна людина Олександр Нєвзоров здатен передивлятися свої погляди, особливо якщо вони повністю спростовуються дійсністю. А як людина цинічна він здатен називати речі своїми іменами. Ось так він їх і назвав, кажучи про відносини росіян і українців: «Ми ніякі не братські народи. Це треба усвідомлювати. І у росіян, і у українців є свої національні герої, свої національні пріоритети, свої національні важливості й неважливості. Це абсолютно різні народи, які випадково зв’язалися між собою завдяки географічній близькості. Це народи з різними культурами, різними поглядами на життя. Нічого особливо спільного в них немає. Морочити собі голову якимсь братерством можна, якщо хтось хоче. У мене таких ілюзій немає. Я розумію, що українці тепер мають право протягом багатьох десятків років здригатися від слова «Росія» й ненавидіти його. Це правильно». Без коментарів.