«Суспільство має задати нову планку для політикуму»

Українській медіа-простір «штормить». У Харкові невідомі намагалися захопити телевежу та телеканал. Вимагали включення в прямий ефір. Частина медіа півдня та сходу продовжують пропагувати сепаратистські месиджі, прикриваючися стандартом балансу думок. Дехто неприховано агітує та закликає прийти на проросійські мітинги. Жителі Криму й надалі в інформаційному вакуумі — без українських телеканалів... У таких умовах виняткова відповідальність лягає на плечі принципових і професійних ЗМІ. Чи готові вони творити справді національний інформаційний простір? Власне, на які виклики передовсім має реагувати українська журналістика, коли передвиборча гонка кандидатів у президенти розпочинається фактично в умовах війни?

«У НАШОМУ СУСПІЛЬСТВІ ІСНУЄ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ЗАПИТ НА ВІДКРИТИЙ, СПОКІЙНИЙ, ПРОФЕСІЙНИЙ ДІАЛОГ»

Сергій КОШМАН, блогер, координатор ГО «Ми — європейці»:

— Більшість з основних українських ЗМІ дає слово не «всім», хто був би актуальний і цікавий, а «всім» тим, хто підтримує неактуальний дискурс, що штучно нагнітається, вигідний «дореволюційним» застарілим елітам. Часто-густо свідомо. Тим часом очевидно, що відбуваються поступові позитивні зміни. З’являються нові особистості, нові ідеї. Повільно, але з’являються.

Хтось обрав шлях прямої фізичної дії на інформаційне поле, але це сумнівна тактика, неефективна в довгостроковій перспективі. Зараз запит на масштабне, стратегічне мислення, підкріплене конкретними кроками і діями. Суспільство готове підтримувати активних людей і виносити їх в ефіри і на передові шпальти новин.

Загравання з сепаратистськими силами в інформаційному полі шкідливі для суспільства. Є досить велика група активних співгромадян, яка щиро заплуталася в тому, що відбувається, не почувається безпечно в постреволюційний час. Вони почувають себе такими, що програли, але це цілком хибне почуття. З такими групами українців потрібно вести діалог, давати можливість нормально висловитися. Але відокремити мітингувальників від професійних сепаратистів — це непросте завдання. Як правило, мікрофони займають «професійні сепаратисти». Давати ефіри таким людям точно не варто. У наш складний час такі дії близькі до зради. Але частіше це елементарний непрофесіоналізм. Справжніх радикалів і агентів впливу ворожої країни не так багато. Тут питання професіоналізму спецслужб. Очевидно, що надто масової підтримки дії сепаратистів на сході України не матимуть.

У нашому суспільстві існує величезний запит на відкритий, спокійний, професійний діалог. Дуже складно швидко вийти із звичного режиму популістських гасел і пропаганди, в якому ми перебували багато років. Але іншого шляху немає. Все потребує часу. Так, є ризики, пов’язані з цим періодом. Але суспільство має постійно ставити нову планку для політикуму. На громадянське суспільство зараз велике навантаження, велика відповідальність. Ми не можемо швидко змінити еліти минулих епох. Для цього потрібні роки.

«РОЗМОВИ ІЗ ПРОКРЕМЛІВСЬКИМИ КАНДИДАТАМИ — ГРА У ПІДДАВКИ ІЗ СЕПАРАТИСТАМИ»

Тетяна ВЕРГЕЛЕС, заступник головного редактора ІА ZIK:

— В умовах безпрецедентної інформаційної війни Росії проти України, стратеги якої є вправними учнями Геббельса, сповідування «нейтральності», посилання на «журналістські стандарти» можна розцінювати або як інтелектуальну, політичну недорозвиненість, нерозуміння ситуації, або як свідому приховану підривну діяльність, гру на боці ворога. Бо на війні як на війні, й патріотизм у журналістській професії ніхто не скасовував. І така безпечність чи ігри — це шлях до знищення держави. Настільки все гостро і серйозно, що йдеться про те, бути чи не бути Україні. Отож про українську м’якотілість, бажання всім догодити треба забути. Влучно сказала якось Лариса Івшина: «Перш ніж будувати а-ля Бі-Бі-Сі, потрібно збудувати Британію». Коли сьогодні медіа-експерти, які у попередні мирні 20 років проходили вишкіл за європейськими стандартами, категорично виступають проти пропаганди-контрпропаганди у ЗМІ, то мають усвідомлювати: у воєнні часи не діяти на випередження, не давати здачі, «не показувати зуби», а тільки відступати й виправдовуватися, — означає здавати все! Воювати на інформаційному фронті треба. І треба його захищати. Влада мала б здійснювати «заміри» медіа-клімату взагалі по Україні, й на сході, півдні України зокрема. Я можу робити суб’єктивні висновки: у мене в друзях на «Фейсбуці» є глибоко патріотичні журналісти з Донецька, Луганська, Харкова, люди європейських цінностей, їм болить, якою буде Україна. На жаль, вони не мають належної підтримки місцевої влади. Має бути державна політика, яка працюватиме на єднання країни — і медіа підтягнуться. Я не вірю в дитячу випадковість анонсів проросійських мітингів, які з’являються у деяких ЗМІ на сході України (та й не лише на сході). Все продумано, сплановано. І реакція влади і суспільства має бути адекватною: незнання законів не звільнює від відповідальності. 8 квітня Верховна Рада підтримала посилення відповідальності за вчинення злочинів проти національної безпеки. Національна безпека залежить у тому числі й від діяльності ЗМІ... Спроби захопити телевежу в Харкові — ознака того, що інформаційна війна — це не маячня, не фантазія наших перевтомлених голів. Телевишки — стратегічні об’єкти, і навіть за легкий натяк на спробу захоплення має бути жорстке реагування правоохоронців. Суспільство має знати результати такого реагування. Наразі ж — тиша.

Натомість сьогодні починається передвиборча кампанія... Будь-яке «мочилово» одне одного кандидатів у президенти («наших», проукраїнських кандидатів) може призвести до того, що вони намертво «замочать» Україну. Майдан, російська воєнна агресія сформулювали вимогу до лідерів України: до влади має прийти той, хто ставить інтереси держави, інтереси свого народу вище, ніж власні «красивості», власні вигоди. Більше немає часу на забавки — Україна в небезпеці.

Усі ігри у свободу слова із прокремлівськими кандидатами (Добкін, Царьов тощо), коли їм дається безрозмірний ефір у ток-шоу, — це неприпустима безвідповідальність, гра у піддавки з сепаратистами, маріонетками Путіна. Від кандидатів у президенти хотілося б чути чіткі відповіді на запитання: з ким вони — з путінською, українофобною Росією чи демократичною Європою?

«НАЙВАЖЛИВІШІ ЗМІНИ — У ГОЛОВАХ»

Зоя КАЗАНЖИ, блогер, медіа-експерт, Одеса:

— Звичайно, я за збалансованість у висвітленні будь-яких подій. І, певно, ще до недавнього часу ніколи б не погодилася з точкою зору, що ми маємо поступатися журналістськими стандартами на догоду будь-чому. Але, на превеликий жаль, сьогодні ми маємо особливі умови в нашій країні. І мова йде про роботу ЗМІ в жорсткому стані внутрішніх і зовнішніх протистоянь. Медіа-простір України взагалі, й південно-східний зокрема, роками оброблювався проросійськи орієнтованими ЗМІ.

Питання інформаційної безпеки ніколи особливо не цікавили очільників держави. Я допускаю, що аналітики і спеціалісти з інформаційної безпеки переймалися такими темами і проблемами і, скоріше за все, інформували відповідні структури. Але про результат говорити не можемо. Лінія розлому вже навіть не ідеологічна, а світоглядна. Я не погоджувалася, наприклад, із видаленням російських каналів з ефіру, тому що досить довго вважала, що ми маємо створювати якісний інформаційний продукт на противагу. Але зрозуміло, що це робота на роки. Немає ні часу, ні ресурсів, щоб цим займатися саме зараз. Відключення — слабка позиція, але саме зараз у нас немає іншого виходу. Тепер треба перейматися створенням альтернативи, вчитися працювати в умовах інформаційних війн, вчитися робити якісні вітчизняні продукти, в тому числі й російською мовою. Інакше ми просто так і будемо продовжувати «мітингувати серед своїх», як я це називаю, переконуючи одне одного, що ми класні, й наміри у нас світлі.

А щодо медіа-клімату на півдні та сході України, то тут нічого нового не відбувається. Власники медіа-ресурсів, а це, як правило, люди, пов’язані і з політикою, і з великим бізнесом, і з Партією регіонів, продовжують робити ту ж чорну справу, яку робили й раніше. Вони орієнтують своїх топ-менеджерів та редакторів на створення того ж самого продукту, але в іншій обгортці, хай навіть під екранним лого «Єдина Україна».

Система безпеки в країні роками деградувала. Тому говорити про адекватність реакцій тих, хто має за законом і призначенням гарантувати безпеку, ми зараз не можемо. Правоохоронці деморалізовані й погано керовані. Ці люди завжди були «солдатами партії», а не народу. Вони весь час обслуговували і захищали інтереси можновладців. Вони пройшли випробування Майданом. Правильніше, не пройшли. Тоді вони були впевненні у власній безкарності. А зараз ця «когорта» не хоче жодних ризиків. Крім того, якщо існує ситуація така, як у Харкові, коли міліцією фактично керує міський голова Кернес, то як можна бути впевненим, що хтось захищає закон?

На жаль, сьогодні журналістика в Україні девальвована та знецінена. Не вся, звичайно. Є яскраві приклади служіння саме інтересам аудиторії й роботи за високими стандартами. Але, разом із тим, ми маємо сумнівний стан і низьку якість роботи регіональних журналістів. І це відбувається не тому, що там погані журналісти, а тому, що професійна, відповідальна та збалансована робота по інформуванню (!) населення не потрібна власникам медіа-активів. Регіональні журналісти дуже часто, практично постійно, працюють в умовах високих і, частіше, даремних навантажень, вони не затребувані, як професіонали з високою та бездоганною репутацією. Редакційна політика орієнтується на обслуговування інтересів власників.

Якщо говорити про передвиборчу кампанію, яка вже почалася, то Україна знову наступає на ті самі граблі. Знову вибираємо персони, а не шляхи розвитку. Знову виходимо з власних смаків, уподобань і переконань. Вибори — це єдина можливість громадян впливати на владу. Тому громадяни мають знати про кандидатів усе — від особистого життя й статків до комплексу дій на посаді. Місія журналістики тут якраз у тому, щоб повідомляти в публічній площині всі факти, які стають відомими; змушувати кандидатів відповідати на всі питання, на незручні — в першу чергу. У нас поки що два варіанти журналістики в передвиборчий період — поливання брудом і компліментарна патока.

Я не втомлююся повторювати: найважливіші зміни — в головах. Але вони найтяжчі й часто найдовші. Ми прокидаємося. Створюємо нові формати й нову якість і життя, і професії. Все вже почалося. Треба не зневірюватися і не зупинятися.