ТОП-список «людей культури» чи «мовна гра»?

«Називати речі своїми іменами», - таким було гасло французьких філософів-екзистенціалістів, які брали участь у Русі Опору часів Другої світової війни. Знаний грузинський філософ Мераб Мамардашвілі в іншу добу й за інших обставин, але про ті самі речі висловився не менш образно: «Коли ми мислимо неточно – нами грає диявол».

Але настала доба Постмодерну. І французький же філософ Жан-Франсуа Ліотар заявив, що геть усі культурно-смислові системи є рівнозначними, що будь-яка дискурсивна практика – це «онтологічна мовна гра», що наразі точиться «багатоголоса розмова людства, де права її учасників є рівними», і в цій розмові «все годиться, все прийнятно». Ці ідеї були підхоплені цілим гроном популярних на нинішньому Заході філософів, а звідти докотилися й до наших теренів, традиційно прийнявши вкрай примітивну форму.

До чого це я? А до того, що київський журнал «Новое время» опублікував список з гучною назвою «Топ-100 людей культуры» або ж «обновленную первую сотню людей украинской культуры нового времени»,  побудований на принципі відсутності чітких методологічних принципів і засад (чи то пак «наративів») та відомої людству ще з часів Аристотеля логіки мислення та мовлення.

Перше, що впадає в око тому, хто не читав теоретичну частину, а перейшов одразу до списку – відсутність у ньому Івана Дзюби, Ліни Костенко, Вадима Скуратівського, Леоніда Грабовського, Юрія Щербака, Валерія Шевчука, Мирослава Скорика, Михайла Іллєнка, Григорія Грабовича, Мирослава Поповича, Мирослава Мариновича, Івана Марчука, тобто достойників, без яких узагалі неможливо вести мову про сучасну українську культуру. Втім, повернувшись до теоретичного обґрунтування такого вибору, ми можемо прочитати, що перед нами «культурная сотня, состоящая не из классиков, а из тех, кто проявил себя в последнее время ярко и значимо…» Пробачте, а як же з гучно заявленою на початку тезою, що йдеться про «первую сотню людей украинской культуры»? Тобто деталізація поняття «ТОП-100», як сказав би Гегель, «суперечить своєму поняттю». Ну, а наступна теза, що «они – лицо новой Украины, далекой от шароварщины, этнического официоза и провинциализма, страны свободных людей, способных креативно мыслить и вдохновлять своими талантами мир», - це взагалі казна-що. Бо перераховані вище «недостойні достойники» були вільними і креативними ще тоді, коли експерти та редактори «Нового времени» здебільшого й не народилися…

І, до речі, у ті часи їх також намагалися вилучити з усіх «топових» списків, тільки робили це «експерти» з ідеологічного відділу «партії-керманича» та відповідних структур «компетентних органів». Майже на тих самих підставах – мовляв, «не надихають», «не є лицем України» і «не проявили себе»…

До речі, щодо «проявили себе»… Навесні року 2015 побачила світ невелика книжка Івана Дзюби «Донецька рана України. Історико-культурні есеї», видана Інститутом історії України НАН України (в серії «Студії з регіональної історії»). Чи помітили її експерти НВ? Якщо ні, то копійка їм ціна. Якщо помітили й не оцінили – то ціна їм півкопійки.

І щодо Юрія Щербака теза «не проявив себе» якось не дуже підходить. Бо ж 2014 року вийшов його роман «Час тирана: Прозріння 2084 року», який завершує футурологічно-антиутопічну трилогію, розпочату книгою «Час смертохристів: Міражі 2077 року». Як на мене, цей роман не варто залишати в році минулому: він досі не прочитаний і не осмислений як належить…

Про композитора Станковича теж не скажеш, що він «не проявляє себе». Цього квітня у Києві пройшов ІІІ Міжнародний інструментальний конкурс Євгена Станковича. А у травні відбулася прем’єра його балету «Майська ніч» за мотивами однойменної повісті Гоголя. Щоправда, можна сказати, що це – «шароварщина» та «етнічний офіціоз». Але, як на мене, рацію постановник балету Віктор Гаченко: «Я впевнений, що фольклор – це кров нації, і спілкування з його зразками обов’язково збагатить Вас». Чи розуміють експерти «Нового времени» різницю між «шароваршиною» і фольклором?

Що стосується Мирослава Мариновича – після відходу у вічність Євгена Сверстюка найзначнішого християнського мислителя України, – то він настільки активний у мас-медіа і настільки далекий від будь-якого офіціозу, що не помітити його діяльності міг хіба що сліпоглухонімий.

Активно присутній у культурному просторі й Іван Марчук. «Тільки за останній рік відбулося сім виставок Івана Марчука у Вільнюсі, Берлині, Мюнхені, Варшаві. Нинішня, краківська, експозиція розташовулася в одній із найкрасивіших у Польщі галерей – «Центрум», де представлені біля 70 полотен з кількох творчих циклів»

Додам до цього, що за останній рік пройшли виставки Івана Марчука і в Україні.

Нарешті, цитата з «Дня» (№22, 10.02.2015): «Ювілейний вечір з нагоди 80-річчя від дня народження відомого українського композитора Леоніда Грабовського (який з 1990-х хоча і живе в Америці, але лишається патріотом нашої країни) відбувся в Національній музичній академії України».

Отож адекватна назва списку «Нового времени» мала би звучати приблизно так: «Найактивніші достойники української культури 2015 року». А сам список повинен був би включити бодай зазначений вище достойників.

І ще одна репліка про «шароварщину» та «етнічний офіціоз і провінціалізм». Кілька років тому у цій стилістиці один популярний український тижневик уже писав про «так звану інтелігенцію». Я не знаю, хто в анонімній статті цього журналу  «Ланцюги для Прометея чи пігмея?» написав, скажімо: «Для замилювання очей Кучма не втручається в роботу напіввуйківського Шевченківського комітету, від якого з кожним роком усе більше тхне сальцем і цибулею…» – але це щонайменше було невігластво, а радше свідоме хамство чи українофобія a la Табачник з Бузиною. Адже у ті непрості часи комітет очолив Іван Дзюба, який зміг – спокійно, без істерик, без самопіару, - змінити вагу премії та стилістику роботи комітету. Грошовий еквівалент премії зріс за кілька років удесятеро, премія з державної перетворилася на національну (не випадково Янукович одразу фактично повернув їй колишній статус без зміни назви, записавши до числа державних нагород і поставив «завідувачем культурою» Бориса Олійника). А за Дзюби комітет справді став вільним і колегіальним органом, число премій встановлював він сам, а не державна влада. Ну, а щодо «сальця з цибулею»… От премії 2004 року (навмисне беру далеко не найкращий час, останній рік панування тріо Кучма-Медведчук-Янукович): літературознавець Юрій Барабаш, кінорежисер Сергій Буковський, письменник Василь Слапчук, оперна співачка Людмила Юрченко, художник-графік Сергій Якутович. Ну, як, «сальце й цибуля» чи європейський рівень? І чи не той «компетентний» анонім увійшов до списку експертів «Нового времени»?

Але до чого це я? Адже в межах дискурсу Постмодерну всі точки зору рівноправні та рівнозначні, якихось правил не існує, крім їхньої відсутності, ба більше – не можна оцінювати світ «у примітивній формі добра і зла»…

Сумно жити на світі поряд з такими «просунутими експертами», панове…