У нашому не своєму телеефірі

На жаль, в Україні, принаймні в Києві, у кіосках преси не знайдеш україномовного і українокультурного спеціалізованого тележурналу. Тому мені доводиться користуватися виданням «TV-парк». Хоча редакція його розташована в столиці України, змістовне наповнення абсолютно російське: «зірки» сусідньої країни, хто з ким завів роман, хто одружився, хто розвівся, хто кого активно не любить тощо. Ми впевнено йдемо до того стану, коли пересічний українець буде краще інформований про те, що відбувається в славному російському місті Урюпінську, ніж про життя рідного Харкова або Дніпропетровська.

У № 33 за поточний рік на сторінці три виявлено вельми екзотичне з точки зору політкоректності повідомлення у замітці «Наташа Корольова отримала незвичайний подарунок». «Перл» виглядав так: «Як справжній хохолушці, Корольовій вручили у подарунок сало». Чи означає подібне, що ми можемо чекати на сторінках «TV-парку» повідомлень про справжніх «москалів», «ляхів», «жидів», «чурок», «чучмеків», «макаронників», «мамалижників», «жабників» тощо? Чи в «TV-парку» замисляться  щодо  якоїсь  національної  тактовності?

Зрозуміло, співробітники журналу можуть називати себе як завгодно, це справа індивідуальна. Але в публічному середовищі слід утримуватися від вуличних кличок, тим більше що існує офіційно-літературне найменування відповідних національностей. Журнал за змістом і духом явно тяжіє до ліберальної громадськості і цілком логічно виникає питання: яке ця публіка буде після «хохолушки» мати моральне право висувати претензії Ірині Фаріон та Ігорю Мірошниченку з ВО «Свобода»?

Але про телепередачі «TV-парк» повідомляє досить справно і може бути використаний для орієнтації в телепросторі.

ОБРАЗ НОСТАЛЬГІЇ ТА... ЕЛЕМЕНТ ПРОПАГАНДИ

Канал «ENTER-ФІЛЬМ» півмісяця демонстрував серіал «Сталін-LIVE». Ресталінізація пострадянського простору стає дедалі жорсткішою, більш зухвалою й віддаленою від історичних реалій. І в цьому важко не помітити політичного наміру, оскільки без відмивання Сталіна неможливо штампувати більш-менш правдоподібні міфи про «велику країну», про «славне минуле», про «правильне життя» радянських поколінь. Ось чому використовується прийом олюднення тирана, якого показують у колі сім’ї, де він зовсім не страшний, на тлі його любовних захоплень, побутових звичок, коли монстр стає звичайною, в чомусь навіть симпатичною і привабливою людиною. А звіряча жорстокість, підступність, лицемірство і віроломство — все це виноситься за дужки, це, мовляв, «робота у нього була така», а сам по собі він добряк і симпатяга. Аналогічні серіали можна зняти й про інших тиранів. Наприклад, про Гітлера, який був скромником у побуті, вегетаріанцем, любив тварин (зокрема свою вівчарку Блонді), сентиментально обожнював старих партійних товаришів, а в 1920 роки, за спогадами німецьких аристократок, чарував жінок світськими манерами і приємністю в спілкуванні. Це якщо абстрагуватися від усього іншого.

У випадку зі Сталіним російські майстри екрану успішно абстрагуються. У відомого дослідника тоталітаризму Ханни Арендт можна знайти вислів «банальність зла». Коли в Ізраїлі судили Адольфа Ейхмана, громадськість чекала зустрічі з чудовиськом, а побачила дрібного, примітивного і безбарвного чиновника, навіть не людину, а бюрократичну функцію. Ейхману доручили розв’язати єврейське питання, і він його розв’язав ціною в декілька мільйонів людських життів. А доручили б йому розв’язати питання про постачання вермахту теплої білизни, і він зайнявся б цим із властивою йому акуратністю й старанністю.

В аналогії сталінщини баналізація зла досягається за рахунок зведення історичних подій до їхньої побутової іпостасі. Багато юних громадян, історична освіта яких вичерпується такими ось серіалами, щиро не розумітимуть, а в чому, власне, злочинність Сталіна і його цивілізації, адже це загалом кумедний і симпатичний дідусь.

У такому ж стилі знятий і фільм «Син батька народів», показаний на телеканалі «Інтер». У центрі сюжету «тяжка доля» сина диктатора Василя Сталіна. Ну, тяжкою вона стала тільки після смерті батька. На жаль, сценариста не надихнула дійсно трагічна доля дітей мільйонів розстріляних і замучених «ворогів народу», жертв Голодомору, розкуркулених селян і депортованих народів.

Василь Сталін був досить типовим представником номенклатурної «золотої молоді», якій, як співається в одній популярній у ті часи і гранично брехливій пісні, «везде у нас дорога». Сталінський синок був не з полохливих, воював, особисто збив два німецьких літаки (хоча і прикривав його в повітряних боях цілий авіаполк), за чужі спини не ховався. Хоча із задоволенням використовував одну з цих спин, а саме свого батька. Хороших льотчиків у радянських ВПС було немало, проте тільки Вася Сталін встиг у 21 рік стати полковником (кращий радянський ас Іван Кожедуб у ці роки був сержантом), а до 27-ми генерал-лейтенантом і командувачем авіацією Московського округу. Настільки феноменальна кар’єра яскраво ілюструє легендарну скромність Васіного тата. Деякі історики стверджують, що думав вождь і про те, аби передати країну синові (як зробив у Північній Кореї сталінський висуванець Кім Ір Сен, який заснував комуністичну династію), але плани були зруйновані особистими якостями Васі, п’яниці, бешкетника і баболюба. Такі руки не могли нічого втримати, що ж йому передаси.

Серіал «Син батька народів» нагадує «житіє святого», благородний батько все намагається наставити на шлях істинний своє заблудле чадо, не даючи йому остаточно деградувати і постійно надриваючи переживаннями батьківське серце. При цьому вождь дає масам уроки скромності і вимогливості. Сценарист і режисер любовно обіграють сцену з приїздом до кремлівської школи Йосифа Сталіна, який почув про хуліганські витівки Василя Йосифовича. Диктатор вибачається за погане виховання сина перед переляканим на смерть директором Лазарем Соломоновичем, а потім відважує ляпас Васі. Лазар Соломонович з переляку заганяє дітей у школу, оскільки негоже їм спостерігати, як найясніший батько карає благородного спадкоємця, кронпринца.

На жаль, незважаючи на те, що всі європейські структури засуджують злочини сталінщини і прирівнюють їх до злочинів нацизму, в Росії і Україні ідеологія сталінізму легітимізується і відроджується, зокрема на ТБ. У телевізійному просторі нашої країни флагманом цього процесу виступає канал «Інтер». Навіть у радянські часи фільми такого штибу називали «лакуванням дійсності». У них є дві безперечні складові: ностальгія за «прекрасними сталінськими часами» і нестримна пропаганда.

Інколи, звичайно, просочується і деяка правда, наприклад, про те, як плазують перед Васею Сталіним командири всіх рангів. Дуже живописна сцена, як у ресторані курсант авіаційного училища Василь Сталін побив капітана. Будь-який інший курсант пішов би під трибунал і швидше за все був би розстріляний, але тільки не сталінський синок. Тут у сценариста прорізався момент істини. До речі, деякі нинішні «сталінські соколи», справедливо тавруючи і засуджуючи поведінку «мажорів», люблять посилатися на минулі «скромні часи». Але Вася Сталін серед наших «мажорів» був би сповна своїм парубком.

Цікавий у цьому фільмі і сталінський «інтернаціоналізм». Коли Василь несподівано одружився, Сталін запитав свого шефа охорони комісара держбезпеки: «А дружина його росіянка?» Почувши ствердну відповідь, задоволено відзначив: «Росіянка — це добре». Тут, правда, недопрацювало чекістське відомство, перша дружина Василя, Галина Бурдонська, була нащадком французького солдата, полоненого в Росії 1812 року. «Інтернаціоналіст» Сталін розлютився, коли дізнався, що у його доньки Світлани роман з євреєм Каплером. Світлані це коштувало страшенного скандалу, а Каплера відправили до концтабору. Не допомогла йому і Сталінська премія першого ступеня за сценарії фільмів «Ленин в Октябре» і «Ленин в 1918 году». Збиралися розстріляти, але Світлана погрозила батькові, що в такому разі застрелитися, як її мати, Надія Аллілуєва.

Сам Сталін любив говорити про себе: «Я людина російської культури». Коли до нього приходили приятелі-земляки і співали грузинських пісень, маленький Василь сказав по секрету сестрі: «А ти знаєш, наш тато в молодості теж був грузином». Був, та перестав. Сьогодні у Грузії Бідзіни Іванішвілі можуть скільки завгодно відновлювати пам’ятники Сосо Джугашвілі, але сам Сталін трактував Грузію як одну з радянських провінцій, не більше того. До речі, багато хто в СРСР переставав бути тими, ким був «у молодості».

Є ще один «момент істини» у цьому фільмі. Коли на початку війни 1941 р. Сталіну в компанії Молотова і Ворошилова показують зарубіжну кінохроніку про наступ вермахту, і «кремлівський горець» вигукує: «Це все Троцький винен, віддав їм 1918 року півкраїни, вони думають, що й тепер їм віддадуть». Попри ритуальні прокльони на адресу Троцького 1942 року за дорученням Сталіна Берія намагався через посла Болгарії Стаменова почати сепаратні переговори з Берліном за образом і подобою Брестського миру. Про це писав у своїх мемуарах провідний сталінський терорист, генерал-лейтенант ДБ Судоплатов. І 1953 року Берію звинувачували (серед іншого) у цих переговорах. Кінцівка фільму — героїчна, з поетизацією молодшого Сталіна і показом як повного негідника і мерзотника Микити Хрущова, так би мовити, реванш усіх ненависників ХХ з’їзду КПРС.

КАЗКИ ГРАНОВСЬКОГО НА ТВі

А канал ТВі, запозичивши в російського RTVI формат «Особлива думка», запросив в ефір пана Грановського. Він полум’яно закликав українців відмовитися від європейської інтеграції й узяти на себе функції об’єднувача пострадянського простору (у нову імперію). Грановський спокушав Україну тим, що вона, нібито, перехопить тут у Москви лідируючу роль. Казки пана Грановського, в разі їхньої реалізації, приведуть Україну до чергового національного провалу і (вже вкотре) перетворення на російську провінцію. Європейській інтеграції є лише одна альтернатива — розчинення в Азіопі. Грановський розповідав, як українці будували імперію. Ну, в ГУЛАГу наші земляки теж багато чого будували, щоправда, не з власної волі.

Тут днями моя добра знайома попросила прокоментувати останні соціологічні дані, з яких виходить, що понад 20% населення сьогодні не підтримали б незалежність України. Це не дивує. У країні з ранку до вечора і в російських ЗМІ (які заполонили собою Україну), і в «українських» ведеться імперська пропаганда, яка не лише не нейтралізується, але і прямо підтримується чинною владою, та й те суспільство і та система, які були створені за ці роки, мало відповідають мріям мільйонів українців. Але попри все це, всупереч владі, всупереч державному апарату, всупереч окупованому інформаційному простору, 70% наших громадян вважають День Незалежності справжнім святом, 46% готові зі зброєю в руках незалежність України захищати. І це не може не вселяти оптимізм. Виявляється, український народ має свою власну думку, яку не так просто поколивати.

Попри все ми існуємо і у важких умовах і зберігаємо незалежність нашої країни. Що ж, з минулим святом вас, дорогі співвітчизники!