Віктор Некрасов до і після
3 вересня 1987 року, сімнадцять років тому, у вигнанні в Парижі помер знаменитий російський письменник і правозахисник Віктор Платонович Некрасов. Його поховали на російському кладовищі в Сент-Женев’єв-де-Буа під Парижем.
Некрасов народився в Києві в 1911 році, але його дитинство пройшло в Лозанні та в Парижі, де в госпіталі працювала його мати Зінаїда Миколаївна, дівоче прізвище — Мотовилова. У 1915 році Некрасови повернулися до Києва. Майже через шістдесят років він знову потрапив до Парижа, де провів останні тринадцять років свого життя. Минуло тридцять років відтоді, як письменник під тиском влади був вимушений назавжди залишити своє рідне місто.
За радянських часів В. П. Некрасова, учасника Сталінградської битви та лауреата Сталінської премії, повсюдно друкували, його ім’я було відоме в усьому світі, його книжки було перекладено багатьма мовами. Як точно зауважила вдумлива критика, із його знаменитої книги «В окопах Сталінграда» (вперше її надрукували в 1946 році і видавали понад 130 (!) разів загальним накладом у кілька мільйонів примірників, вона була перекладена мало не сорока мовами світу) вийшла, як із «Шинелі» Гоголя, вся наша чесна військова проза.
Відомий російський поет і дисидент Володимир Корнілов, довідавшись про смерть письменника, присвятив йому вірш — «Пам’яті В. Некрасова». Йому іноді вдавалося в передачах радіо «Свобода» крізь заглушки спіймати красивий акторський з південними модуляціями голос старшого друга:
Голос твой, в заглушку встроясь,
Лезет из тартарары…
Вика, Вика, честь и совесть
Послелагерной поры.
На початку 1963 року з легкої руки всемогутнього Микити Хрущова Некрасова почали переслідувати за «поклоніння Заходу», нібито висловлене ним у шляхових нарисах «По обидві сторони океану», опублікованих наприкінці 1962 року в «Новом мире». У газеті «Известия» було надруковано анонімний памфлет про нього під образливою назвою «Турист із ціпком». Згодом стало відоме ім’я автора цього памфлету — журналіст- міжнародник Мелор Стуруа.
Тоді ж Некрасов стає активним учасником правозахисного руху. Зрозуміло, його перестали друкувати, вилучили книжки з бібліотек, завели кілька персональних справ, проробляли в райкомах й обкомах і, нарешті, виключили зі Спілки письменників і Спілки кінематографістів, а також із партії. Фільм «Солдати» (режисер А. Іванов), знятий за повістю «В окопах Сталінграда», було заборонено, але його зрідка показували по телевізору в святкові й ювілейні дні — 9 травня та 22 червня, — знявши з титрів прізвище автора сценарію. Цькування Некрасова тривало понад десять років.
Останньою репресивною акцією, так би мовити — останньою краплею, став обшук, проведений у його квартирі 17 січня 1974 року. Принизливий для будь-якої людини, а тим більше для письменника, він тривав майже дві доби — 42 години. Не витримавши всіх знущань і переслідування влади, Некрасов разом із дружиною 12 вересня цього ж року був вимушений назавжди покинути, як уже згадувалося, Київ.
Згодом в еміграції в 1981 р., перевидаючи свою знамениту книжку про Сталінград, він у післямові до неї писав: «Тридцать лет в партии — самой жестокой, самой трусливой, сильной, беспринципной и растленной в мире. Поверил в нее, вступил и к концу пребывания в ней — возненавидел. Три года в армии, в самые тяжелые для нее дни. Полюбил ее и победами ее горжусь. Полюбил вечно чем-то недовольного рядового бойца, — солдатом он стал называться позже. Нет, не того, что на плакатах или в Берлине, в Тиргартене, спокойного, уверенного, в каске — их никто никогда не носил, — а другого, в пилотке до ушей, в обязательно разматывающихся обмотках, ворчливого, матюкающего старшину больше, чем немца, пропахавшего пол-Европы и вскарабкавшегося на Рейхстаг».
Важко, дуже важко починати нове життя на сьомому десятку. В еміграції він багато працював, випустив шість книжок, багато подорожував, об’їздив мало не півсвіту, співпрацював у російськомовних журналах і газетах, був заступником головного редактора журналу «Континент», постійно виступав на радіо «Свобода». Але це був уже «інший», новий Некрасов, тобто справді не той Некрасов, якщо пригадати наївне визначення Хрущова — «не той Некрасов».
Він створив особливий жанр шляхових нарисів, точніше, він оновив цей традиційний жанр, до якого неодноразово звертався ще до еміграції. Раніше він писав у цензурних умовах, за яких багато тем і сюжетів були табуйовані, і про них можна було говорити лише натяками чи напівнатяками. Некрасов добре володів езопівською мовою, він умів вправно та хитро обійти цензурні заборони, але вдумливий і проникливий читач розумів, про що та про кого йдеться між рядків. Згодом у передачах на радіо «Свобода» письменник розкрив ці ходи та шифри, він називав їх прийомами еквілібристики. В еміграції Некрасов перетворив цей жанр шляхових нотаток на своєрідний ліричний щоденник, у якому можна писати про все одразу, без будь-яких заборон…
Його шляхові нариси — це не лише знайомство й освоєння нового географічного простору, не лише роздуми про нові країни, про міста та музеї, культуру і побут цих країн, а насамперед це розповідь про себе, про час, про своїх однодумців, про події на батьківщині, які болем відгукувалися в його серці, про старих і нових друзів, а дружбу він цінував понад усе. У цих нарисах він постійно повертався до спогадів і до важкої долі своїх друзів, до долі правозахисників, які залишились на батьківщині та переслідувались владою або перебували в таборах.
У своїй останній книжці «Маленька сумна повість» він писав: «Выяснилось, что самое важное в жизни — это друзья. Особенно, когда их лишаешься. Для кого-нибудь деньги, карьера, слава, для меня — друзья… Те, тех лет, сложных, тяжелых и возвышенных. Те, с кем столько прожито, пережито… И их, друзей, все меньше и меньше, и о каждом из них, ушедшем и оставшемся, вспоминаешь с такой теплотой, с такой любовью. И так мне их не хватает».
Проте в Некрасова була ще одна важлива, якщо не головна, цінність, без якої він не мислив свого життя та про яку він писав у нарисі з промовистою назвою «З далеких мандрівок повернувшись…», — це почуття свободи і насамперед свободи думки та свободи пересування:
«Свобода выбрать то место, где ты хочешь жить… Свобода возвращения.
Всю жизнь я мечтал жить в Париже. Почему? А черт его знает почему. Нравится мне этот город. Хочу в нем жить! (Ей-Богу ж, советская власть сделала мне неоценимый подарок, предоставив мне эту возможность). И я в нем живу. И мне нравится. Прижился.
…Больше того, он стал своим городом. Я возвращаюсь в него, как домой».
Розповідаючи про Париж і мріючи написати коли-небудь бедекер за «своїм» Парижем, Некрасов знову і знову повертався до Києва. Він намагався забути своє «рідне місто», в якому народився, але не зміг, він хотів його розлюбити, але не зміг. Попри гіркі і навіть трагічні обставини від’їзду з Києва, що примусили письменника докорінно змінити своє життя, Некрасов продовжував любити Київ, а в своїх творах постійно повертався до нього.
З усіх книжок Некрасова, написаних в еміграції, мало не найкраща — це «Записки роззяви», закінчене та видане одразу ж після приїзду до Франції — в 1975 році, але розпочав він її ще на батьківщині. Ця книжка присвячена Києву та прощанню з ним, вона є своєрідним путівником «некрасовським» рідним містом. Спочатку вона мала назву «Міські прогулянки», і Некрасов планував надрукувати її в «Новом мире», але коректуру розсипали через від’їзд письменника. У назві «Записки роззяви» і в її ідеї проглядає безпосередній зв’язок із його улюбленим письменником Михайлом Булгаковим, також оспівувачем Києва й автором книжок «Записки юного лікаря», «Записки на манжетах» та «Біла гвардія». Проте київський читач не знає цієї книжки Некрасова.
У «Записках роззяви» є цікава вставна розповідь про візит Некрасова в 1960-х роках у Москві до знаменитого архітектора, колишнього конструктивіста Костянтина Мельникова. Усіма забутий, він жив у одному з арбатських провулків у будинку-вежі, який він сам побудував. За своєю першою професією Некрасов був архітектором і в молодості дуже захоплювався конструктивізмом, тому зустріч із Мельниковим, кумиром його молодості, була для нього дуже важлива, і він від неї багато чого чекав. Але Мельников нічого не знав про Некрасова і прийняв його за набридливого журналіста — шукача сенсацій. Розмова не вдалася, і зустріч фактично не відбулася. Некрасов пішов дуже засмучений і невпізнаний. Таким невпізнаним він залишається і для київського читача.
Осінню минулого року я побував у Києві та відвідав Пасаж (Хрещатик, 15), де до еміграції Некрасов жив двадцять п’ять років. Зауважу, до речі, в одній зі своїх книжок він присвятив Пасажу кілька сторінок. Біля під’їзду, де була його квартира, на стіні — меморіальна дошка роботи скульптора В. Селібера, приятеля письменника. Неподалік розташувалася книжкова розкладка, а поруч двері до дитячої бібліотеки. Я наївно запитав продавця:
— Чи маєте в продажу книжки Некрасова?
— Ні.
— А чи запитують вас, кому присвячена ця дошка?
— Ні, жодного разу не запитали. Лише одного разу проходили дві пані, й одна з них сказала: «Та це не той Некрасов».
Тут, як кажуть, коментарі зайві...
Справді, нема пророка в своїй вітчизні. Минуло тридцять років після його від’їзду з Києва, проте його встигли міцно забути, останні книжки письменника вийшли ще за радянської влади. Жодна з шести його книжок, написаних в еміграції, так і не була видана в Києві. Ще в 1991 році, у зв’язку з 80- річчям від дня народження Некрасова, в Спілці письменників України створили комісію з його спадщини і прийняли рішення про видання тритомника письменника. Але настали нові часи і з’явилися нові герої. Минуло ще десять років, і в зв’язку з черговим ювілеєм Некрасова в 2001 році — 90-річчям від дня народження письменника — уряд України повернувся до цього питання. Прийняли нове рішення: до тритомника додати ще один том — книжку спогадів про письменника. Минуло ще майже три роки, але, як кажуть, віз і нині там, читачі так і не побачили жодного тому свого знаменитого земляка.
У першій книжці Некрасова «В окопах Сталінграда» alter ego автора лейтенант Керженцев роздумує: «Милый, милый Киев! Как я соскучился по твоим каштанам, по желтому кирпичу твоих домов, темно-красным колоннам университета… Как я люблю твои откосы днепровские. Зимой мы катались на лыжах, летом лежали на траве, считая звезды и прислушиваясь к ленивым гудкам пароходов… А потом возвращались по затихшему с погасшими уже витринами Крещатику и пугали тихо дремлющих в подворотне сторожей, закутанных даже летом в мохнатые тулупы…»
Тут публікується фрагмент із книжки «Записки роззяви», в якому Некрасов говорить про те, що він розлюбив Київ, бо місто його розлюбило. Але це любов через заперечення. У цій книжці він прощається зі своїм містом, здійснює уявні прогулянки його вулицями й дніпровськими схилами — він пише про це з великим болем і гіркотою, і це є ще одним освідченням у любові до Києва.
У публікованому фрагменті Некрасов називає небагатьох близьких друзів-киян, яких після від’їзду в еміграцію йому так бракувало. Цікаво, що в цьому невеликому переліку названі не побратими по перу, а переважно друзі- дисиденти. Він важко переживав розлуку з ними. На жаль, зараз багатьох уже немає в живих. Київський читач повинен знати їхні імена, нижче я наводжу короткі відомості про них.
Віктор Платонович неодноразово згадував у розповідях та книжках Іру Доманську (1938 — 1982), доньку своїх друзів студентських років — Сергія Доманського, загиблого на фронті, й Жені Грідневої. Повернувшись до Києва в 1944 році після поранення, майбутній письменник часто приходив до їхньої привітної квартири в будинку №32 по вулиці Саксаганського, де в старовинному вольтерівському кріслі біля вікна він писав свій перший роман, який тоді ще називався «На краю землі», а потім перетворився на повість з іншою канонічною назвою «В окопах Сталінграда». Про це В.П. згадував в оповіданні «Вікторія»: «Писал на детских ученических тетрадях, которые с трудом, но можно было достать. Иногда их отрывала от себя маленькая Ирка. К моему творчеству она относилась серьезнее всех. «Тише, дядя Вика пишет своего Хемингуэя». Хемингуэй стал тогда нашим новым кумиром, сменившим если не забытого, то отошедшего на задний план Гамсуна…» . Ірина була однією з небагатьох, хто не побоявся після від’їзду Некрасова в еміграцію листуватися і розмовляти з ним по телефону. На жаль, нікого з цієї близької Некрасову сім’ї вже немає в живих. Минулого року несподівано помер і син Ірини — Сергій. А його донька, правнучка Сергія Доманського та Жені Грідневої, носить ім’я бабусі Некрасова — Аліни.
В.П. брав діяльну участь у долі Саші Ткаченка, який так і не знайшов собі місця в житті та ніде не зміг влаштуватися. В.П. із допомогою друзів влаштував його на роботу на кіностудію, але з цього нічого не вийшло. Ніхто не знає, куди він подівся, кажуть, що він спився.
Згаданий у цьому уривку Рафуля — співавтор Некрасова, кінорежисер Рафаїл Аронович Нахманович. Він познайомився з В.П. ще в газеті «Радянське мистецтво», в 1946 році. За сценаріями Некрасова він зробив три фільми — «Невідомому солдату», «Син солдата» та «Жила людина» — про санітарку Ірину Ковальчук, яка врятувала понад 400 поранених. Виробництво ще одного фільму «Київські фрески», про який згадує Некрасов, було зупинено через відомі причини — цькування письменника досягло апогею. У 1992 році у зв’язку з ювілеєм письменника Р.А. Нахманович зняв двосерійний фільм про Некрасова.
Особливо варто зупинитися на долі Гелія Івановича Снегірьова (1927 — 1978). Друзі називали його Гаврилом. Благополучний сценарист, автор декількох новел і детективів, він завідував сценарним відділом Київської студії хронікально-документальних фільмів. Снегірьов затоваришував із Некрасовим у 1960-х роках. За сприяння автора «Окопів» він опублікував у «Новому світі» (1967, №6) повість «Народи мені трьох синів», яка звернула на себе увагу критики та стала літературною подією. Як згадував В.П., «напечататься у Твардовского было почище какого-нибудь «Знака Почета» за успехи в деле развития украинской литературы».
29 вересня 1966 року в Бабиному Яру відбувся несанкціонований мітинг, присвячений 25-м роковинам від дня розстрілу понад 100 тисяч євреїв. На цьому мітингу, який потім партійні органи назвали «сіоністським зборищем», виступили В.П. Некрасов та І.М. Дзюба. Г. Снегірьов разом із кіногрупою зняв цей мітинг — для історії. В.П. згадував: «Люди плакали, везде было много цветов. Я сказал несколько слов о том, что здесь должен стоять памятник. Потом выступил Дзюба с хорошей, умной, горькой речью: что пора, наконец, положить конец взаимной нелюбви украинцев и евреев, что это позор. Слышно было плохо, никаких микрофонов у нас не было… Потом появилась милиция и всех весьма вежливо, но разогнали. То, что сняли киношники, у них отобрали. И никто этого так и не увидел» . Далі пішли санкції — Некрасова «шпетили» на різних партбюро, Снегірьова понизили в посаді, зробили простим режисером, а директора студії звільнили з роботи.
У січні 1974 року під час багатогодинного обшуку в Некрасова Снегірьов, щоб підтримати свого друга у важку хвилину, з’явився на його квартирі. Наступного дня в нього теж влаштували «власний» обшук. І з цього обшуку, можна сказати, почався хресний шлях Снегірьова. Тепер на будинку, в якому жив Гелій Снегірьов на вулиці Рогнединській, встановлено присвячену йому меморіальну дошку. Некрасов опублікував у «Континенті» (1977, №11-15) переслану йому нелегально цю документальну книжку Снегірьова «Мамо моя, мамо», присвячену історії процесу СВУ (Спілки визволення України) в 1930 році.
Некрасов згадував про свого друга в книжці «По обидві сторони стіни», яка друкувалася в паризькому «Континенті «(1978-79, №18-19) ще за життя Снегірьова: «Расстались мы с Гаврилой 12 сентября 1974 года на Бориспольском аэродроме. Сжали друг друга, расцеловались, и больше я его не видел. С тех пор прошло три с половиной года. И что-то за это время с Гаврилой произошло. Борцом он никогда не был, окружающую действительность осуждал не больше других (может, чуть громче, голос у него актерский, хорошо поставленный), в диссиденты не лез, короткометражки его о доярках протеста у начальства не вызывали. И вдруг…
«Мама моя, мама…», конечно же, особой радости властям доставить не могла».
А потім був відкритий лист президенту США Дж. Картеру та відкритий лист уряду СРСР із відмовою від радянського громадянства. Некрасов назвав цей лист одним з «блестков литературы сопротивления — написано зло, метко, уничтожающе» . Потім арешт Снегірьова. Розповідаючи про свого друга в «Записках роззяви» і знаючи, що він у важкому стані перебуває у в’язничній лікарні, Некрасов ніби передбачив обвинувачення, які пролунають на його адресу, він звернувся до нього з такими словами: «Нелегкий ты избрал путь в свои пятьдесят лет, Гаврила. Но избрал сам, никто тебя не толкал. Наоборот, отталкивали. Дай Бог тебе сил. А нам веры в то, что и наши усилия к чему-то могут привести». І в окремому виданні цієї книжки, яке вийшло вже після смерті Снегірьова, В.П. особливо підкреслив ці слова: «Не меняю ни строчки в уже написанном».
Снегірьов помер у в’язничній лікарні 28 грудня 1978 року. Після його смерті вийшли дві книжки, рукописи яких виявили в архівах КДБ України, — сповідь «Роман-донос» (2000) і повість «Автопортрет-66» (2001).
Ще декілька слів про людей, розлуку з якими він важко переживав.
Рюрик Мар’янович Немировський (1923 — 1991) — поет, літератор, учасник війни, працював у видавництві «Музична Україна» і був редактором Некрасова. Єдиний збірник «Песня Трех апрелей (Неправильная поэма)» вийшов у видавництві журналу «Радуга» лише в 2002 році.
Близький друг Некрасова Ян (Іван Данилович) Богорад (1921 — 1984) — не тільки журналіст і багаторічний співробітник газети «Правда України», під час війни він був командиром партизанського загону. Коли В.П. дізнався про смерть свого друга, він прислав його вдові з Парижа телеграму: «NINKA REVU TCELYI DEN VIKA».
Славик Глузман, тепер Семен Фішелевич, народився в 1946 році. Психіатр, поет, колишній дисидент. Познайомився з Некрасовим у 1968 році — приніс йому свої перші літературні досліди. У 1972 році його заарештували за «антирадянську пропаганду», а також за читання та поширення самвидаву. Поет Володимир Корнілов гранично точно сформулював ситуацію, яка на той час виникла навколо Некрасова: «Він — Христос, у якого розпинають учнів. Навколо нього тривають арешти, хапають його приятелів. У небезпеці — Славик Глузман». Молодого «учня» письменника засудили до семи років табору та до трьох років заслання. У Пермському таборі він подружився з В. Буковським і разом із ним написав інструкцію «Коротке керівництво із психіатрії для інакомислячих». Її надрукували в Англії зі вступним словом Некрасова. Після семи років табору Глузмана заслали до Нижньої Тавди Тюменської області, де він працював у колгоспі та… листувався з Некрасовим. Арешт і подальша доля Глузмана були постійним душевним болем Некрасова, і він безсумнівно відчував певну свою провину в повороті та мінливості долі молодого друга. Майже в кожному своєму творі, написаному в еміграції, В.П. згадував Глузмана, а також присвятив йому окреме оповідання. Книжку з символічною назвою «По обидві сторони стіни», в якій В.П. описує, як увесь світ розколовся на дві частини, а символом цього розколу стала берлінська стіна, і про те, що він ніколи не зможе побувати в себе на батьківщині — у Києві, він закінчує словами: «Себе же пожелаю в тот радостный, светлый день протиснуться сквозь тысячную толпу в зал Мютюалитэ, подняться на сцену и пожать руку Эдуарду Кузнецову… И обнять Славу Глузмана… И выпить свои сто грамм с Аликом Гинзбургом…»
Зараз С.Ф. Глузман створив Асоціацію психіатрів України та видавництво «Сфера». Він — директор Україно-американського бюро із захисту прав людини. Іменем Семена Глузмана офіційно названо психіатричний стаціонар у місті Сен-Дені (Франція). Я сподіваюся, що він сам колись напише і розповість про свої взаємини з Некрасовим.
У цьому фрагменті згадується відома фігура в дисидентських колах — Леонід Іванович Плющ. Він — математик, письменник, публіцист і колишній дисидент-марксист. У 1972 році його заарештували і запроторили до психіатричної лікарні, де протримали три роки. У грудні 1975 року він був звільнений і разом із сім’єю поїхав до Франції. Нещодавно Плющ видав книжку спогадів «У карнавалі історії» (2002), а також книжку про Тараса Шевченка «Навколо «Москалевої криниці» (2001), яку фахівці відзначили як значну подію в шевченкознавстві.
Про Олександра Фельдмана відомостей дуже мало. Після табору він, здається, емігрував і живе в Ізраїлі.
Марк Ісаакович Райгородецький — молодший брат друга В.П., про нього в Києві побутували легенди як про унікального викладача, який готував абітурієнтів до вищих навчальних закладів. Нині проживає в США.
Некрасов неодноразово згадує в своїх творах матінку Зінаїду Миколаївну (1879 — 1970), бабусю Аліну Антонівну Мотовилову (1857 — 1943) та «тітку Соню», Софію Миколаївну Мотовилову (1881— 1966). Мамі він присвятив оповідання, написане вже у Франції. У нарисі «Через сорок років» (1981) він писав про тітку як про людину, «ничего никогда не боявшуюся, с меньшим авторитетом, но с пылом, не уступающем короленковскому, протестовавшую против всех беззаконий» . С.М. Мотовилова була бібліотечним працівником і називала себе «навкололітературною особою». Вона листувалася з В.Я. Брюсовим, К.І. Чуковським, Б.Л. Пастернаком, В.Г. Короленком, Д.Д. Бурлюком і багатьма іншими, а 1963 року опублікувала в «Новом мире» (№12) спогади «Минуле». В.П. зізнавався в книжці «Саперліпопет», що він став письменником не без впливу своєї «тітки».
Фінальний фрагмент із книжки В.П. Некрасова «Записки роззяви»:
«— Ну, а Киев? Твой родной Киев? Небось, скучаешь?
— Нет, не скучаю.
Скучаю по Ирке, той самой Ирке, которая, когда была маленькая, говорила: «Не мешайте дяде Вике, он сел за своего Хемингуэя». Сейчас она уже большая, ее Сережке уже десять лет… Скучаю по ее маме, Жене, которая давно уже Евгения Александровна и куда более седая, чем я, а дружили мы с ней, когда обоим нам было по восемнадцать лет… Скучаю по безалаберному алкашу Сашке, умному и талантливому, но в свои тридцать лет не сумевшему еще наладить свою жизнь — хочется делать одно, а приходится делать другое… Скучаю по Рафуле, с которым мы сделали несколько не очень плохих фильмов, последний из которых так и не вышел на экраны из-за моего плохого поведения. По Гавриле, которому это же мое поведение вылилось боком (пытался меня еще оправдывать) — исключили из партии, из двух Союзов — писателей и кинематографистов — и с работы уволили… Скучаю по Рюрику, ехидному и ироничному, снобу, великому мастеру перемывания чужих костей (всегда, уходя от него, думаешь: а как он тебя сейчас пригвоздит к стенке?)… Скучаю по Яньке, тому самому журналисту, который расхваливал тридцать лет тому назад пьесу Корнейчука, и по толстухе жене его, и дочке, и по внуку, и старушке маме, всегда считавшей, что у меня слишком громкий голос… Ну, еще по двум-трем, с которыми не прочь был бы посидеть и подвести кое-какие итоги… И все! На два миллиона жителей. Не густо…
Но есть люди, друзья, о которых мало сказать скучаю. Им просто плохо. И кое-кому опять же из-за дружбы со мной.(«И ты, Некрасов, знай — будем твоих друзей сажать!») Славику Глузману впаяли семь лет (чтение, мол, и распространение Самиздата!) За спиной у него уже два года, и такой, казалось, тихий, доброжелательный, мухи не обидит, он в лагере сейчас первый борец против бесправия и тупой жестокости. А Леня Плющ в психушке — слишком уж разносторонние были у него интересы и книги не те читал. Плевать, что по убеждениям марксист, не нужны нам такие марксисты. Вот и колют его всякими якобы лекарствами, называется, лечат, а жена с двумя детьми без работы, бьется как рыба об лед, а ей с улыбочкой: «Вот вылечим мужа, тогда можете куда угодно ехать…» И Саша Фельдман тоже пусть посидит, нечего крутиться возле синагоги, смуту сеять и венки свои с непонятными там надписями на Бабий Яр волочить. Посидишь, потаскаешь камни, поймешь, наконец, как у нас хулиганить. Саша получил три года за то, что оскорбил, вырвал из рук торт, девушку и избил(!) двух здоровенных парней, которые, как потом оказалось, были просто-напросто двумя переодетыми милиционерами… А Марику Райгородецкому два года за то, что Замятина в портфеле носил, значит, читал и распространял…
Вот по ком я скучаю, вот кого мне недостает. А каштаны и липы и без меня будут цвести и распускаться, и пляж, который я обычно открывал в мае месяце, а то и в апреле, тоже обойдется как-нибудь без меня, и Днепр будет катить свои воды в Черное море, Крещатик будет бурлить и выстраиваться в очереди за апельсинами или помидорами, а «друзья», переходившие в последнее время при виде меня на другой тротуар, с облегчением вздохнут — «убрался, слава Богу, подобру- поздорову, тоже, видите ли, борец за справедливость…»
Нет, не скучаю я по Киеву…
Я разлюбил его. Разлюбил потому, что он разлюбил меня.
Возможно, он неплохо еще относился ко мне, загорелому мальчику, гонявшему на стройных, как пирога, полутригерах по Днепру, делавшему заплывы от Стратегического моста до Цепного, изображавшему испанцев, подкрашивая жженой пробкой усики в «Благочестивой Марте» Тирсо де Молина, или корпевшему над дипломным проектом (впрочем, это было уже, кажется, началом заката). Казалось, ничем я и не провинился — воевал, был ранен, — но с тех пор, как стал об этом писать, стараясь по мере сил не очень врать, почувствовал я на себе косые взгляды. Возможно, дружи я с Корнейчуком, выступай на собраниях против космополитов и националистов, затаптывай в грязь Максима Рыльского и Владимира Сосюру, а потом включись в запоздалый хор славословий сначала одному, потом другому — избери я такой путь, быть может, все пошло бы иначе. Но что-то не захотелось. И все пошло так, как пошло… Собрания, проработки, выкрики из зала «Позор!»; и обвинительные речи, и грозные с председательского места: «А нам неинтересно, о чем вы думали, скажите прямо, не виляя, как вы относитесь к критике товарища Хрущева, Никиты Сергеевича!», и выступающие один за другим писатели: «Допустил… Скатился... Докатился... Пытается... Выкручивается...»
Нет, не скучаю я по Киеву…
Ни по каштанам его и по липам, ни по днепровским откосам, ни по красным колоннам университета. Все это заслонило другое… И только, может быть, одно место тянет меня к себе — три могилки за железной оградой на Байковом кладбище. Там покоятся три самых близких для меня человека, проживших такую хорошую, ясную и такую нелегкую жизнь. Бабушка умерла еще при немцах — самый добрый человек в мире, тетя Соня — человек жестких правил — прожила еще двадцать с лишним лет, последней умерла мама, дожив до 91 года, — умерла тихо, легко вздохнув у меня на руках. Ее я любил и люблю больше всех на свете, ее мне больше всего не хватает — ее ясности, веселости, доброжелательности ко всем. Даже к Хрущеву. «Знаешь, я очень волнуюсь за него, как бы с ним чего не вышло — со всеми, кто тебя обидит, всегда что-нибудь происходит. Маршал Жуков запретил твой фильм «Солдаты», вот его и уволили. Ох, боюсь я за Никиту…» (Он незадолго до этого обрушился на меня за мои очерки об Америке и Италии.) Потом, когда Хрущев действительно пострадал (за меня, конечно!), все вздыхала: «Может, ему, как пенсионеру, разрешат все-таки два месяца в году работать. Ведь он такой деятельный и так поговорить любит…» Вот какой человек была моя мама, очень скучно без нее.
Засим, дорогой читатель, не пора ли поставить точку? Надо и тебе немного отдохнуть. Иди домой, ложись на диван и послушайся совета одной прекрасной книги. Называется она «Гид по таинственному Парижу». «Если тебе все надоели, — говорится там в предисловии, — и не хочется ни с кем разговаривать, а на дворе к тому же стужа и ветер завывает в трубах, подвинь свое кресло к камину, поставь рядом стакан старого доброго вина, зажги трубку и возьми меня в руки».
Вот и тебе, читатель, советую: возьми в руки, если нету гида, проверенного уже в таких случаях Чехова или Жоржа Сименона и в компании полицейского комиссара Мегрэ забудь на какое-то время обо мне. А настанет время, опять погуляем, дай только придумать маршрут.
До следующей встречи!»
…Хоча Некрасов і повернувся до Києва — в Пасажі встановлено меморіальну дошку, на Подолі його іменем назвали бібліотеку, його навіть посмертно відновили у Спілці письменників і Спілці кінематографістів, а в ювілейні дні його ім’я згадують у пресі, але повернення блудного сина до рідного міста, на жаль, не відбулося. Він досі залишається непрочитаним письменником. Київські читачі, земляки письменника, не знають книжок Некрасова, написаних в еміграції, і насамперед книжку, присвячену рідному місту, — «Записки роззяви».
