Берег незцілимих

Прокидаюся в літаку. Хмари вивітрилися, під нами — Земля якою вона є: гори й пустелі, синьо-чорні тіні на схилах і в розколинах, розливи вохристого, сірого, брунатного, довгі піщані пасма пересохлих річок, які в одній із долин зливаються в контури гігантської креветки. Тут ніколи не ступала людина. Вона ще навіть не народилася.

***

Поступово на цій непоступливій планеті з’являються рідкісні, дуже точні зелені кола і прямокутники. Вдалині в передгір’ях окреслюється щось на зразок покинутої картини Малевича: там є вода, від чого пустельне сіре полотно забруднене вологою сажею і бірюзою, недовписаними до тих же кіл, трапецій і трикутників.

Місто, як завжди, розкидає перед собою биту слюду.

***

На ескалаторі горить вертикальна веселкова смужка рівно в дві сходинки заввишки. Вона пропливає в мене потилицею, спиною. Сонце заломлюється в стеклах летовища, прострілює спектром по мандрівниках — випадково чи так побудовано, Сан-Франциско — про сонце і про веселку.

***

Потяг із культурологічною назвою BART просто з полудня врізається в хмару; пропажа на підльоті, вона виявляється тут, стоїть по краях перону, обволікає сусідні шляхи, дерева і будинки, при цьому сонце світить як ні в чому не бувало, від чого в туману з’являється дикуватий жовтий відтінок, а реальність починає нагадувати повільний психоделічний трилер —  зараз услід за пасажирами у вагон раптом упірне щось... але через дві станції туман обривається, залишаючись за нашими спинами такою ж зосередженою і безперечною цілісністю.

***

Виходжу на 16-й вулиці. З мене ще випаровується нью-йоркська осінь. Ось, маєш: машини з гучною музикою через відкриті вікна, 3-4-поверхові будинки, пальми вищі за будинки, крики іспаномовної проповідниці через перехрестя, пара безпритульних загрозливо-задумливого вигляду, чимала зграя голубів, яка вмостилася шерегами на дротах і байдуже споглядає людей, як з хорів, і розкішна, несподівана, чарівна спека.

Я у Каліфорнії. Очманіти.

***

На лавку поряд зі станцією підземки сідає літній сеньйор, виступивши з нерівномірно прогрітого повітря. На ньому світлий літній капелюх, темно-синій костюм і краватка, біла сорочка, білі шкарпетки під чорні туфлі, одвороти піджака і кишені розшиті сріблом, якийсь блискучий тотем висить на ланцюжку поверх краватки, у горішній кишеньці охайним ранжиром вишикувано півдюжини пір’яних ручок. Обличчя суворе, відчужене, як у лицаря чи прочанина, через що він, у своєму вбранні, серед спеки, голубів і пальм не виглядає ані комічним, ані безглуздим.

У наступні дні я зустрів багато дивних людей, але цього запам’ятав краще за інших.

***

Їду в Гейт-Ешбері. Куди ж іще?

Гейт-Ешбері (англ. Haight-Ashbury) — район Сан-Франциско, названий так за перетин вулиць Гейт і Ешбері. Був епіцентром Літа кохання 1967 року, коли в районі зібралося близько ста тисяч хіпі, щоб святкувати кохання і свободу, створюючи тим самим унікальний феномен соціокультурного бунту, який включав життя в комунах, рівний і вільний розподіл благ, вживання психоделічних речовин, сексуальне розкріпачення, творчість як потребу, політичний протест.

Не було б Гейт-Ешбері — не було б мене. І ще купи дуже добрих людей.

***

Виходжу з автобуса і бачу двох дівчат у довгих сукнях і капелюхах, з ними один волохатий хлопець і ще один трохи старший з кісками-дредами. А на протилежному боці вулиці — ще один такий самий. І ще, трохи далі. І ще. Вони тут натовпами, племенами.

Не минуло і 20 років, як я зістриг патли, почав платити податки, виконувати всі ваші правила, дотримуватися вимог вашого неписаного, але обов’язкового ср*ного соціального контракту, як нарешті потрапив сюди.

***

Так, я мав бути тут 47 років тому. Ні, я не міг бути тут 47 років тому.

Я розумію, що всі ці магазини звукозапису, крамниці фенічок, ведичні супермаркети, рок-кав’ярні, й ті, хто там торгує, й ті, хто там купує, й навіть місцеві жебраки і алкоголіки, — це все туризм, Діснейленд для шістдесятнутих, що в тих, хто це застав і вижив, немає зубів, волосся сиве, а залишки мізків відпочивають в лізергіновому розсолі — але все одно почуваюся вдома.

***

Гадаю, що одна з причин, чому Гейт-Ешбері став усесвітньою столицею хіпі(талізму) — географічна:  район  межує з найбільшим у США парком «Золоті ворота», що своєю чергою виходить просто на берег. Лісопарк величиною з невелику державу (дух захоплює від думки про те, що вони там виробляли влітку 1967-го), старі будинки, пляж і океан — що ще потрібне для доброї революції?

***

Спочатку, на вході, на газонах — патлата публіка в невимушених переважно горизонтальних положеннях, впереміш із відвертими безхатьками і з до досконалості доглянутими собаками, про яких бродяги явно піклуються краще, аніж про себе. Хто тут за ідею, хто так собі просто — Бог зна’, та й яка різниця.

Декілька кроків углиб парку, концерт на траві — банда різношерстих, різновікових, різноколірних музик, кожен грає хто на чому може, і весь час підходять нові — при мені бігом примчав ентузіаст, одразу засурмив у щось подібне до нашої трембіти, котре тут називається діджеріду. Інший ентузіаст, без інструменту і без сорочки — він явно облишив те, що було його свідомістю, ще 1967-го — підійшов потанцювати. Радісні божевільні або просто підхмелені, або підкурені так і крутилися поруч.

***

Ще там лавочки з присвятами, і на одній із них — напис, що пробирає до кісток: «Ліза Форман. Вона танцювала під ритм іншого барабана. «ЇЇ ВЛАСНОГО»».

І стою я під сан-франциським сонечком і думку гадаю, що літо кохання там ніколи й не закінчувалося. Просто нам забули про це повідомити.

***

Парк. Знаки попереджають про ймовірну зустріч із койотами.

Чую музику. Дряпаюся вгору. Виявляю величезну долину, яка кишить народом. У її різних кінцях проходять аж два рок-фестивалі.

Патрулюють жінки-поліцейські на конях. Фотографую коня. «А мене!» — ображається поліцейська.

Фотографую вершницю, яка набула статечного вигляду, коня, фестиваль, свій захват сфотографувати не можу, але доходжу висновку, що працювати в цьому місті — смертний гріх, чим ділюся вже дорогою з 60-річним дядьком у капелюсі і його не менш веселою подругою.

Дядько відразу погоджується, кажучи:

— Саме тому я зробив це!

І показує дивовижний інструмент — смичок зі спеціальним повзунком, який можна переміщувати вгору і вниз, регулюючи таким чином висоту тону. Беру смичок і обертаю ним у повітрі, що породжує звук пропелера. Зменшую оберти, звук стає низьким і затягуючим.

— Ось-ось, я саме на такій частоті люблю, саме те що треба для релаксу — говорить грішник у капелюсі.

Розлучаємося друзями. Я ступаю землею немовби Карлсон із увімкненим мотором, а з переповненого музикою виярку вслід лунає:

Pleased to meet you

Норі you guessed my name

But what’s puzzling you

Is the nature of my game

За місяць у Києві мені присниться ця пісня, лише звук без картинки, у виконанні «Роллінг Стоунз». Прокинувшись, зрозумію, що там таки була ще чиясь присутність.

Власне, героя цієї пісні.

***

Диявол у Сан-Франциско безтурботний. Ринок дуже вже ліквідний.

***

Про Чайний японський сад нічого не скажу: надто гарне місце.

Про гладуна, який танцює через дорогу від Чайного саду під магнітофонне диско, скажу більше, бо він не гарний — він прекрасний, як і всі міські божевільні.

***

Йду крізь сонце і зелень ще довго. Натикаюся на млин. А потім — на океан. Справжнісінький. Тихий. Той, що в атласі і в кіно.

Група мусульманської молоді дуріє в прибої, я не ризикую, ступаю босою ногою. Океан обдає холодом. Високі хвилі і безперервне ревище. Тут, мабуть, не буває тихо.

***

Табличка в кав’ярні на березі: «Батьки, увага! Вчіть дітей важливості податків! З’їдайте 30% їхнього морозива!»

***

Яхти і човни погойдуються і побрязкують у бухті біля форту Масон. Передзвін тим голосніший, чим ближче до води. Ще інколи чуються гудки кораблів. Побрязкування і гудки можна слухати нескінченно, поступово впадаючи в транс. Розмовляють? Співають?

***

На Променаді, яка веде вздовж берега до самого моста «Золоті ворота», зворушливо обгороджені чагарники — рекреація рослинності, яка була тут до появи міста. Навіть флорою язик не повертається назвати —  кущі кущами — а бережуть їх як зіницю ока. Бо вони тут перші — як океан, як чайки.

***

Мостом володіє туман, роздивитися вдається менше третини. Внизу спека, прорізувана бризом, вгорі — пронизливий холод. З туману кожні дві хвилини доноситься низький трубний заклик — вмикається туманний горн, сирена, прикріплена на одній із опор.

Сирена — дивна назва, адже вона не вабить, а, навпаки, попереджає кораблі про небезпеку.

Меланхолійна сирена, що живе не в скелях, а на опорах рівномірно пританцьовуючого червоного кістяка.

***

У вітрині крамниці Mystery Mister («Таємничий Містер») — різного роду дрібні створіння в скляних слоїках, сушені крокодилові голови, інші екзотичні причандали і цілих три англомовні книги про російське блатне татуювання. З картинками. Запитую у продавчині, до чого це все. Виявляється, ці тату дуже модні в тутешній субкультурі. Точно, згадую одного хлопця в тролейбусі з упізнаваною композицією на плечі: троянда, ніж, напис, правда, не за поняттями: «живи й помри».

Виходжу, ще раз дивлюся на вітрину. Фрак і сорочка в ній встановлені так, що моя голова точно відбивається на рівні коміра і я там у вітрині одягнутий у фрак, Mystery Fucking Mister. Намагаюся зрозуміти, що мені це нагадує. Ну так: сувенірні лавки вуду в Новому Орлеані. Цікаво, яких духів вони тут намагаються заклясти цими зміями, русалками, черепами і золотими куполами?

***

Тут не вуду, тут крамниці зі шкільною назвою «Ботаніка» в районі латиноамериканської бідноти Mission. «Ботаніки» завішані пучками трав, заставлені оберегами, опудалами, статуями святих і ще якимись немислимими зображеннями. Сантерія, дітки. Не менш дике поєднання католицизму з африканським поганством, ніж цей ваш вудуїзм.

Напис у крамниці на вулиці Mission: «Ми продаємо цукрові черепи».

***

Якщо ти, друже мій, потрапив у Mission, то забудь усе, що ти знав про графіті.

Естетика інфантильного поп-арту, вироблена на східному узбережжі, стикається з латиноамериканською яскравістю, змішується з народною метафізикою, і ось боги, демони, царі, наркомани, пророки, гультяї, інопланетяни, красуні, чудовиська вириваються на стіни в такому неприборканому хороводі, що після цього на ненамальований світ дивитися нудно.

Я витрачаю два дні з п’яти лише на мурали Mission, на завулки Mission, на колористичний ураган Mission.

І не лише стіни: хтось відливає з бетону маски-обличчя, з явним родоводом від африканських та індіанських божків, і прикріплює їх рядами просто на тротуарах.

І не лише стріт-арт: окремий жанр у Mission — намальовані вручну реклами й таблички: коли натикаєшся на старанно зображену бананово-лимонну Мерілін із задертою сукнею, то розумієш, що тут кожен сам собі Піросмані.

***

У Mission застав у одному з завулків художника під час роботи. Він стояв і малював щось пензликом на цегляній стіні під солодко-гірку музику Морріконе.

Я запитав, чому на графіті так багато приписок RIP — упокойся з миром? Він відповів, що більшості його друзів давно немає в живих. Попереджуючи питання про причини, показав чорний брелок із черепом і кістками на шиї:

— Я сидів на героїні. 10 років. Досі на метадоні. Щоправда, ще марихуану палю.

На правій руці наколка НОРЕ — надія.

Забув запитати, як його звуть.

***

Ранок у Берклі починається з криків.

Понеділок, 6 жовтня, чекаю на автобус. Чую нестямне «Пуссі!!!» Високий і чимось сильно знервований чорношкірий зі спальником напереваги не кричить ні на кого особливо, просто дає знати про себе, про свої сумніви — переходити цю кляту дорогу чи ні, ну й висловити образу на Пуссі.

Наступного ранку на тому ж місці знову галас. Гадаю, вчорашній Пуссі. Ні. Цей матюкається набагато брудніше, сам білий, і не просто білий, а з рудою бородою, і не просто з бородою, а з двома справжніми pussies — дуже спокійними пухнастими котами і з мініатюрним кімнатним собачкою; всю компанію він везе на перетвореному на ковчег дитячому візочку, але теж ніяк не може перейти дорогу.

Нарешті, багатоповерхово матюкаючись, переходить, зупиняється, нахиляється до візка, не міняючи лютості в обличчі, ніжно цілує песика і котиться до біса.

***

Добрі новини останньої доби:

— Бачу в своєму вікні безперечний і повний Місяць.

***

Від божевільних Берклі збігаю на пагорби, в Кастро.

Кастро — Вальгала світового ЛГБТ-руху.

Головний капітал там — люди. Ось ідуть вулицею двоє здорових, бородатих, волохатих, у шкірі й наколках мужиків. І тримаються за руки. І де ще побачиш таку ніжність?

У місцевому барі о другій дня місць немає. Музика гримить, спиртне вирує. У ряді клієнтів біля бару бачу оголене плече, гадаю, що це хтось майку скинув — виявляється, хлопець узагалі сидить у плавках, попри дуже освіжаючий бриз. Чом би й ні? Кажуть, раніше тут народ голяком ходив. Такої кількості цікавих типажів, як чоловічих, так і жіночих, я не бачив навіть на Гейт-Ешбері. Тут теж карнавал, але інший, доросліший.

Збираючись вирушати, бачу на перехресті яскраво одягненого чорношкірого. Він метушиться на перехресті, чіпляється до перехожих, які перелякано (аборигени Кастро лякаються дуже артистично) відсахуються.

Він не те щоб кричить, а намагається поговорити зі світом. Він не те щоб скаче під колесами у машин, а намагається перейти дорогу. Раптом він застигає, щоб заправити джинси у веселкові шкарпетки і знову починає метушитися. Я сідаю до тролейбуса, Веселкові Шкарпетки входить за мною. Він пробігає салоном і розчиняє всі вікна. Потім зачиняє. Зриває з себе куртку і кидає її на крісло. Чим більше він галасує і чим більше лякаються пасажири, тим більше посміхаюся я. Нарешті він сідає поряд зі мною, щось викрикнувши, і починає їсти смажені курячі ніжки з пакету, пропонує мені, я чемно відмовляюся. Довго він, проте, всидіти не може. Тролейбус перетворюється на бедлам. А я розумію, що він абсолютно нешкідливий, ще одна блаженна душа західного узбережжя, і що в його перекошеному світі він просто зайшов до тролейбуса, відчинив вікно, зняв куртку, сів на сидіння і почав чинно поїдати запаси. Просто ним керує надмірність.

***

Туман налітає в найнесподіваніших місцях, як і холодний вітер.

Він живе абсолютно самостійним життям, вільно і примхливо, як і багато тутешніх мешканців. Чому тут стільки волоцюг? Вони хочуть стати туманом.

Туман приходить

на маленьких котячих лапках

він сидить дивлячись

на затоку й місто

на мовчазних пагорбах

і потім рушає далі

(вірші на щиті біля Променади)

***

На краю парку «Золоті ворота» стоїть пристойно вдягнений літній китаєць і розмовляє з діжкою курячого посліду.

Теж мені здивував. Я за останніх 4 дні і не таке бачив.

***

Вчора дивився, як сонце сідає в океан. От і весь вірш.

***

Зимовим мокрим вечором, серед січневої тиші в Дніпропетровську перебираю світлини. Десь за цією моквою — повня. Гадаю, що Сан-Франциско, врешті-решт, — це дроти й пагорби. Дроти, щоб могли їздити трамваї та тролейбуси пагорбами завмерлого чудовиська, яке спокусило людей побудувати місто саме тут. Коли-небудь воно прокинеться, нечутно й делікатно — і тоді, без єдиного струсу, Сан-Франциско стане новим небесним Єрусалимом, в якому безумні янголи гратимуть і співатимуть для всіх божевільних, для всіх одержимих, знедолених і незцілимих світу.

Дмитро Десятерик, Сан-Франциско—Нью-Йорк—Київ

У статті використано вірші Міка Джаггера, Карла Сендберга