Одіссея одного Київського ключа

Пізно ввечері 31 серпня 1919 року в Києві сталася подія, яка не потрапила тоді на перші шпальти тогочасних газет, бо значимість і символічність її не була такою, якою видається нині на відстані часу.  Хорунжий Української галицької армії, один із куренів якої захищав головну споруду столиці від денікінської навали, Микола Яримович, закрив головні двері міської управи на ключ, поклавши його до кишені своєї гімнастерки. Сталося так, що той київський «сувенір» юнак із Тернополя проніс через усю свою непросту житейську долю, яка закінчилася для нього... в далекій Америці.

НЕРІШУЧІСТЬ ПОЛІТИКІВ І ПАТРІОТИЗМ МОЛОДИХ ВОЯКІВ

«Ми не знаємо своєї історії, тому й повторюємо помилки наших батьків і дідів. Мусимо мати, зрештою, сміливість признатись до власних промахів і в майбутньому їх вистерігатись».  Ці зболені слова доньки старих українських політичних емігрантів Люби Волинець, у родині якої перебуває дорога київська реліквія, стосувалися нинішніх українських реалій. Ми ж говорили про знакову подію майже столітньої давності, про яку, на жаль, сучасники мало що знають. Хоча у правдивих уроках її криються відповіді на наші вічні запитання: чому так сталося, хто винен?

Після програного бою під Крутами в січні 1918 року й вимушеного полишення Києва під натиском московсько-більшовицьких військ на початку лютого 1919 року, армія Української Народної Республіки, з’єднана з Українською галицькою армією, влітку того ж року здійснює небезуспішну спробу вдруге звільнити столицю.   

Один із безпосередніх учасників тих подій Осип Станімір у своїй книжці, що побачила світ за кордоном, пише про те, як сприймали кияни 30 серпня  марш українських армій центральними вулицями міста: «Київ вспів прибратися в святочні шати. З вікон звисали різнобарвні килими, на домах повівали блакитно-жовті прапори, а на балконах там і там появилися портрети Шевченка чи Головного Отамана Симона Петлюри».

По завершенні велелюдного народного віча на Софійській площі вояки Другого куреня УГА, в якому служив Микола Яримович,  отримали наказ охороняти приміщення міської управи, що містилося тоді в районі нинішнього Майдану.  До двох жовто-синіх  прапорів, які майоріли на головному балконі тодішньої Київської думи, додався ще один — галичан-визволителів.

Проте закріпитися у визволеному Києві цього разу українська влада не  змогла. Зі сходу і півдня сюди швидко наближалися технічно оснащені краще, ніж українці, війська російського генерала Денікіна. З метою уникнення жертв серед мирного населення столиці Головний отаман Симон Петлюра видає українським військам наказ: «Не стріляти». Була надія   політичними засобами уладнати неминучий збройний конфлікт. Однак вона виявилася примарною. Той нерішучий і недоцільний наказ, як стверджують історики, дав денікінцям можливість швидко підняти й озброїти чорносотенний елемент у Києві, розпочати безрозбірливі вуличні бої й диктувати українській владі свої правила гри. Таким чином, нерішучість політичного проводу УНР, що посіяла розчарування й зневіру багатьох вояків, стала початком кінця української армії.  

Далі про перебіг подій довкола Київської управи в той драматичний вечір довідуємося зі спогадів Миколи Яримовича, записаних його сином Михайлом у 70-х роках минулого століття. Не повіривши отриманому зверху наказу без бою здати денікінцям важливий державний об’єкт і відступити зі столиці, сотник куреня Осип Статимір та автор спогадів кинулися в управу до телефону. Однак головний вхід туди був замкнений. Відшукавши сторожа, хорунжий Яримович силою відбирає в нього ключа.

Телефонний зв’язок, однак, уже був перерваний. Охоронці міської управи виявилися відрізаними від основних частин української армії. Отож наказ, із яким вони не погоджувалися, слід було все ж виконувати. Знявши з балкона жовто-синій стяг свого куреня і замкнувши головний вхід до управи, Микола Яримович разом зі своїм командиром готували свою сотню для відходу. Але денікінці порушили домовленість про мирний відступ й заарештували всю залогу — насильно роззброєні українські вояки опинилася незабаром у Дарницькій в’язниці.

СХОВАНКА В МАТЕРИНІЙ СКРИНІ

Микола Яримович повернувся до рідної Тернопільщини через багато місяців після денікінського полону тоді, коли звільнений ненадовго рідний край знову опинився в руках чужинців. У кількарічній  боротьбі за гостре бажання жити на своїй землі вільним він отримав на все життя дві болючі позначки: глибокий шрам на потилиці від шаблі польського офіцера-кавалериста та кулю в нижню кінцівку ноги від росіянина-денікінця. Голова вціліла на плечах тільки тому, що револьвер молодого українського вояка виявився спритнішим за ворожу шаблю, а ампутації ноги уникнув завдяки силі волі та молитвам до Бога. Не раз розповідав пізніше синові Михайлу, що вирішив тоді радше померти, ніж погодитися відрізати ногу та залишитися на все життя калікою.

Доля виявилася прихильною до нього. Попри розчарування в діях тогочасної української державницької верхівки, Микола ніколи не втрачав оптимізму і віри, що Україна таки стане колись незалежною. Цілком очевидно, що завдяки такій вірі й не викинув добутого в час військового походу на Київ свого головного «трофея» — ключа від парадних дверей київської управи. Доніс його до рідної домівки й передав матері для схову в скрині до кращих часів.

Незважаючи на те, що в часи польської окупації юні галичани мали надто мало можливостей здобути вищу освіту, колишній хорунжий української армії спеціально їде до так званого вільного німецько-польського міста Гданськ, де й вступає до технічного університету. Через п’ять років він знову повертається  до рідного Тернополя — цього разу вже дипломованим інженером і створює незабаром власну автомобільну школу.

Сталося так, що однією із слухачок його водійських курсів була молоденька  випускниця учительської школи у Львові — Ольга, яка, народившись у Нью-Йорку в родині українських емігрантів Миколи Кручового та Катерини Волинець, приїхала вчитися на землю своїх батьків. Побравшись, молодята пробують розпочати сімейне життя на Галичині, однак у пошуках надійного заробітку опиняються в польському Бєлостоку. Там у них помирає новонароджена донька Роксолана, а  через два роки народжується син Михайло.

Мрію про повернення на рідну Галичину перекреслив вересень 1939 року, коли ця частина України стала радянською. Перспектива опинитися в таборах радянського ГУЛАГу не радувала колишнього активного учасника визвольних змагань, і тому на сімейній раді було прийнято рішення про неминучість далекої еміграції — в Америку.

Серед найцінніших і найнеобхідніших речей, які зладнала Миколина мати в далеку синову  дорогу за океан, був і ключ від київської управи, який усі ті роки зберігався в домашній скрині...  

РЕЛІКВІЮ ОСВЯТИВ ЛЮБОМИР ГУЗАР

Того дня на обійсті колишнього вояка УГА Миколи Яримовича в українському поселенні Союзівка неподалік Нью-Йорка  було особливо людно. Зібралися родичі, сусіди, колишні бойові побратими, парафіяни церкви, активісти Українського  Народного Союзу.

Яримовичів тут поважали віддавна. І за геройські подвиги господаря дому в роки визвольних змагань, і за високий патріотичний дух, що завжди панував у родині. Переказують, що коли молодший брат Миколи — Омелян — одружився без відома батьків на чужинці, від нього мало не відреклася вся сім’я. Для багатьох наших земляків-діаспорян асиміляційні процеси, що посилилися в останні десятиліття, є особливо болісним явищем. Ще американські українці ставлять у приклад цю родину, бо в ній віддавна, від одного покоління до іншого, незмінно передавалися по чоловічій лінії два імені — Микола і Михайло. Отож у глави сім’ї батько був Михайло, а дід — Микола. Природно, що сина було названо Михайлом. 

Приводів для  зібрання української громади на цьому обійсті було два: вихід у світ у Торонтському українському видавництві мемуарної книжки побратима  Яримовича-старшого — Осипа Станіміра «Моя участь у визвольних змаганнях 1917 — 1920 роках», у якій зокрема йдеться про драматичні обставини останнього походу українських армій на Київ, та презентація громаді сімейної реліквії  Яримовичів — ключа від київської управи.

Надаючи особливої урочистості події, господар дому запросив місцевого священика. Ним виявився недавній випускник  української колегії-семінарії в Стемфорді, парох Української греко-католицької громади з містечка Керганкстон Любомир Гузар — майбутній глава УГКЦ, Особистість із великої літери, яку більшість українців можуть по праву назвати сьогодні совістю нації.

Моя співрозмовниця пані Люба Волинець і досі з хвилюванням згадує найбільш емоційний момент тієї зустрічі, коли її дядько Микола Яримович виніс із сусідньої кімнати обтягнуту дорогою парчею вишневого кольору шкатулку і розкрив її. Там містився ТОЙ ключ. Кожен гість обережно брав до рук неповторну реліквію, уважно розглядав і передав іншому. Складалося враження, що всі перенеслися  в ту мить на береги Дніпра, до золотоверхого Києва.  За словами самого господаря, навіть могутня річка Гудзон, через яку він серед інших мільйонів емігрантів ступив до Америки, не вразила його так, як колись Дніпро.   

Зав’язалася  жвава розмова про пережите, про високий патріотичний  чин тих, хто поклав свої молоді життя в боротьбі за вільну й демократичну Україну; про надію, яка не повинна вмерти. Цю надію підсилив полум’яний виступ Любомира Гузара. Після молитви він посвятив сімейну реліквію Яримовичів, наголосивши на її не лише музейній, а й державотворчій цінності.

Усі на тому зібранні зійшлися на головній думці: ключ цей має бути повернутий в Україну. Але за двох умов: коли влада в Україні буде по-справжньому українською, а київська міська управа відновиться з руїн і сповна запрацює на користь киян.

Зворушений Микола Яримович мовив:

— Старий я вже, і сили мої помалу покидають тіло. Тому хочу сьогодні урочисто передати цього ключа на зберігання моєму синові Михайлу. Вірю, що на його долю випаде таки щаслива мить повернути його в Україну.

А ще на тім зібранні читали вголос уривки з книжки спогадів Осипа Станіміра.

Із примірником цього рідкісного видання, яке навряд чи знайдеш у наших найбільших бібліотеках (бо ж донедавна таку літературу було позначено в нас  тавром «ворожої», «антирадянської», «націоналістичної»), мені пощастило попрацювати в Стемфорді. Натрапив у ньому  ось на такі слова автора:

«Ми, старша генерація, створили Українську Державу, але її не вдержали через наш прадідний гріх, якому ім’я — незгода! Молодша генерація має бути кращою від своїх батьків і мудрішою — вона не сміє робити тих самих помилок, що робили батьки, а має піти дальше і згармонізувати український нарід державницько, має наладнати власне економічне життя, має створити мирну і здисципліновану українську армію, має не тільки здобути українську державність, але і її вдержати».

Написані багато років тому, ці слова звернені до нашого тривожного сьогодення  і водночас обнадійливого завтра.

* * *

Коли завершував дивовижну історію цього звичайного і водночас знакового київського ключа, мені на мить уявилася така картина. На велелюдній частині Майдану, на місці згорілого в дні Революції Гідності Будинку профспілок, відбувається урочиста церемонія відкриття нової архітектурної прикраси серця української столиці — заново відбудованого за старими кресленнями приміщення колишньої Київської думи. Право відкрити двері нової столичної ратуші надається синові колишнього хорунжого української армії Миколи Яримовича — Михайлові, який щойно прилетів із Нью-Йорка. Посивілий чоловік під звуки козацького маршу повільно наближається до головного входу новобудови, гордо тримаючи над головою  Ключ. Cтолітня Одіссея цієї української реліквії нарешті щасливо закінчиться через мить.

Мрії збуваються?

Київ — Нью-Йорк — Київ

Фото надано автором