«Демони Віші»

Франція буде постачати «Містралі» Росії. Світовій спільноті запропоновано версії економічної доцільності й сумлінного дотримання зобов’язань і правил міжнародної торгівлі. Версії занадто схематичні й поверхові, щоб бути переконливими. За деякими ознаками, у російсько-французькій оборудці можна помітити порушення Вассенаарських домовленостей (Голландія, 1996), спрямованих на підвищення відповідальності під час передачі звичайних озброєнь, а також товарів і технологій «подвійного призначення» з метою запобігання дестабілізуючих накопичень. Адже контрактом передбачено спорудження трьох кораблів на території Росії з подальшою передачею технологій. Цілком очевидними є порушення трансатлантичної солідарності. Експорт високотехнологічного виробу, багатофункціонального корабля нового покоління потенційному супротивнику (а саме так охарактеризував Генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен сучасну Росію) — це по суті виклик усій атлантичній спільноті. Незалежно від майбутнього базування кораблів, чи то буде Балтійське море, чи то води Далекого Сходу, чи то Чорне море, франко-російська оборудка може змінити баланс сили на користь Російської Федерації. Тим більше, що планується надання Росії новітньої технології будівництва, щоб наступні кораблі цього класу будувалися на російських підприємствах. З огляду на нові геополітичні умови, які фактично вже склалися, така оборудка є прямою загрозою європейській безпеці. Свідченням згубного прагматизму є намагання деяких західних політичних діячів вести серйозні перемовини з Росією. За нових геополітичних реалій умиротворення агресора не можна домогтися за допомогою традиційних дипломатичних інструментів. Росія цілком свідомо відмовилася від усіх цих дипломатичних умовностей. Вона створила нову парадигму дипломатичного діалогу (точніше повернулася до старої, часів холодної війни). Важко повірити, що французькі очільники не усвідомлюють усіх небезпек, пов’язаних із сумлінним виконанням зобов’язань за цим контрактом. Отже, можна зробити припущення: Францію хвилюють зовсім не репутаційні втрати у разі відмови від поставок «Містралів» Росії. То, може, Франція занепокоєна економічними втратами у разі відмови від цієї оборудки і тому так несамовито бореться за цей контракт? Але ж ця країна, будучи п’ятою економічною потугою світу, в разі відмови від цього контракту суттєво не зашкодить своєму економічному стану. То, може, далася взнаки традиція, яка усталилася за ініціативи Де Голля — грати «на двох столах». А саме — залишатися вірними цінностям демократичного світу і водночас використовувати чинник СРСР задля зменшення залежності від гегемонії Сполучених Штатів. Якщо це так, то Єлисейський палац свідомо йде на поступки агресору, які послаблюють консолідовану позицію НАТО щодо України.

* * *

•  За позірним економічним егоїзмом сучасних французьких лідерів стоїть ілюзія збереження моделі безпеки, породженої розпадом СРСР і геть зужитої внаслідок російської агресії проти України. Так само у 1940 році герой Першої світової війни маршал Філіпп Петен плекав надію зберегти Францію у вигляді створеної ним під наглядом німецьких окупантів маріонеткової авторитарної держави на півдні країни із столицею у місті Віші. Владі Петена над французами міг би позаздрити Людовік XIV, який мусив подавати свої едикти на затвердження парламенту. Вішістський режим існування парламенту не передбачав. Але спершу була капітуляція країни, що подавалася новопризначеним (одразу після окупації Парижу німцями) головою Ради міністрів, підстаркуватим Петеном як історичне перемир’я заради національного відродження і миру. Наслідком цих ілюзій стала національна катастрофа Франції. Колабораціонізм старенького маршала, за словами Де Голля, завжди буде ототожнюватися з розтрощенням Франції.

Однією з головних оман Петена була його впевненість у тому, що світ Гітлера жодним чином не відрізняється від світів Кайзера Вільгельма чи німецького генерала Першої світової Еріха Людендорфа. Проте дуже швидко політика урядів Віші стала дублювати найодіозніші риси політики нацистської Німеччини, зокрема переслідування циган та євреїв. Франція Петена не помічала кровоточивої спадщини найгірших, найнебезпечніших здобутків німецької культури і німецької історії, що їх добре відтворив Томас Ман в есе «Любек як форма духовного життя». Так само нинішня Франція і в її особі Європа не помічає кровоточивої спадщини «Русского мира» як частини російської культури, котра в усьому своєму розмаїтті постала під час російської агресії проти України. І саме ця омана, думається, значною мірою спрямовує дії й риторику наших європейських партнерів.

•  Роки, що минули після розпаду СРСР, майже стерли у колективній пам’яті європейців згадки про історичні й культурні джерела радянського тоталітаризму, саме ті джерела, що нині живлять людиноненависницьку ідеологію «Русского мира», яка значною мірою тримається на визнанні за російським народом виняткової історичної місії, оскільки цей народ є носієм якоїсь особливої «російської ідеї». Згідно з тлумаченням В. Соловйова «російська ідея» є не просто певним уявленням літераторів, філософів, релігійних діячів про російську націю, про місію Росії у світовій історії, а є «уявленням Бога про націю». Складається дивне враження, що Соловйов пропонує не власне розуміння цієї ідеї, а візію самого Бога! Така зарозумілість притаманна майже всім розробникам російської ідеї (а це і Хомяков, Кіреєвський, і Тютчев, і Достоєвський, і Леонтьєв, і Бердяєв, і Трубецькой та ін.). Кожен із них у той чи той спосіб пропагував поширення православної духовності (всеєдності, соборності) на все людство. Визнання за російською культурою якоїсь виняткової, притаманної лише їй «вселюдськості» (відомий вислів Достоєвського) вочевидь розпалює уяву росіян месіанськими амбіціями, які суголосять імперським зазіханням кремлівської влади по відродженню імперської величі Росії, її виняткового значення в сучасному світі. Це, зрештою, знайшло своє втілення у праві встановлювати кордони Росії згідно з уявленням її ідеологів і керманичів про історичні межі «Русского мира». А це територія не лише колишнього СРСР, а й усі ті землі, де колись «ступала нога» російського колоніста чи поселенця, землі, до яких «дотяглися» російські православні проповідники. Тож нічого дивного, що під імперським прицілом перебувають не лише республіки колишнього СРСР, а й Аляска (яку, як із гнівом пишуть сучасні російські «дослідники», майже за безцінь продав Олександр ІІ уряду США у 1867 році), частина Каліфорнії, де колись також були невеличкі російські поселення. Відтепер Росія претендує ще й на Арктику, на левову частку цього величезного району (територія якого, до речі, складає близько 27 млн кв. км.), багатого на природні ресурси. І що особливо важливо для кремлівських політиків — цей район має виняткове стратегічне значення для контролю територій США і Канади. Нехай всі ці зазіхання виглядають сьогодні доволі фантастичними, проте не слід применшувати їх символічне значення і потенційну небезпеку для західного світу, який поки що недооцінює ту загрозу, яка походить від імперської ідеології нашого східного сусіда. Мабуть, цим можна пояснити мляву реакцію західних країн на анексію Криму і поки що все ще недостатню підтримку України в її війні з російськими найманцями і кадровими військовими. Важко повірити, що західний світ, який має майже 5-кратну військову і 20-кратну економічну перевагу над Росією, побоюється кремлівського керманича. Навіть енергетичну залежність Європи від Росії не слід розглядати як щось фатальне. За наявності політичної волі європейці спроможні вже за кілька років ії істотно зменшити за рахунок альтернативних постачань газу з США й Канади, що примусить, нарешті, росіян сприймати торгівлю газом як звичайнісінький бізнес, а не як зброю у своїй боротьбі за гегемонію на європейському континенті. Тоді чого побоюються західні країни? Війни? Мабуть, це так, але хіба може існувати стабільний світовий порядок і безпека, ґрунтовані на міжнародному праві, за умов існування агресивної й непередбачуваної Росії, яка веде неоголошену війну в центрі Європи, прикриваючись своїм винятковим месіанством, міфами «Русского мира», своїм правом на власний розсуд кроїти світову мапу.

•  У цих претензіях і зазіханнях немає нічого дивного, адже месіанізм завжди утворював міфологічну основу для наступальних ідеологій імперських держав. Прикладом тут може послужити висловлена російським ченцем Філофеєм ідея «Третього Риму», що її метою була легітимація претензій Московського царства на візантійську духовну спадщину. Як відомо, Третій Рим після падіння перших двох — Старого й Нового (Константинополя) — уособлював собою останній духовний форпост православного християнства, але по суті став стратегічним символом боротьби московських князів за імператорський титул. Ідея «Третього Риму» на довгі роки стала фундаментом політичної міфології Російської імперії та її глобальних претензій. Одну з них репрезентував Федір Достоєвський у славнозвісному «Щоденнику письменника». Ідеться про нотатки, відомі під назвою «Еще раз о том, что Константинополь, рано ли, поздно ли, а должен быть наш». За своєю суттю заклик Достоєвського являє собою обґрунтування православного імперіалізму, виняткового права Росії на експансію у напрямку християнського Заходу. Достоєвський пропагував війну, мета якої «в ім’я лише милосердя, міжнародного єднання і безкорисливості» включити поневолені «бусурманами» народи до лона Російської Імперії. Теорію «Третього Риму» було реанімовано у доктрині Леніна, згідно з якою і вважалося можливим побудувати соціалізм в окремо взятій країні і вже під військовими штандартами Росії розгортати світову революцію.

•  Радянський тоталітаризм був своєрідною кульмінацією розвитку Росії, а в певному сенсі — продуктом її майже трьохсотлітньої історії. Саме протягом 70 років той багаж, що його нагромадила російська культура, активно запрацював на зміцнення радянської воєнної потуги. Досвід російського анархізму й боротьба з ним із боку держави підготували досконалі механізми тоталітарного контролю, досвід церковної цензури й Священного Синоду — ефективні способи контролю свідомості, без чого неможливий тоталітаризм як такий, а відкриття в галузі фізики, хімії та математики — можливість брати участь у перегонах озброєнь і, отже, відповідати на потребу технізації армії, що невпинно зростала. Досвід створення філософії російської історії (тут варто згадати імена Карамзіна, Ключевського та С. Соловйова) підготував успіх історичних версій, які обслуговували ідеологічні потреби «Радянської імперії». Армія як силовий інститут у «Радянській імперії» перетворюється на центр усього громадського життя, в усякому разі, після 1929 року. Це підтверджується зростанням престижу військових професій, що добре видно хоча б із тогочасних кінострічок. Воєнній доцільності підпорядковуються всі інші форми суспільного життя.

«Треба чітко усвідомлювати: Путін не зупиниться, якщо його не зупинити. Так склалося, що навалу цієї дикої орди мусимо зупини ми у тісній співпраці з нашими західними партнерами, які поступово приходять до розуміння антицивілізаційного спрямування російської державної машини, її намірів дестабілізувати ситуацію не лише на пострадянському просторі, а й значно ширше — на теренах Європи, а за сприятливих обставин — світу»
 

Армія була природним носієм імперської шовіністичної міфології. Це добре усвідомлював Сталін ще задовго до того, як були відновлені погони, а найвищі командирські воєнні звитяги почали відзначатись орденами, які носили імена царських генералів (Суворова та Кутузова). Далеко не випадково тоталітарна цензура протягом усього післявоєнного часу залишалася достатньо толерантною щодо сюжетів, пов’язаних із Другою світовою війною, навіть попри приховану дисидентську тональність художніх творів.

Нині експлуатація воєнно-імперського патріотизму наближається до своєї кульмінації, після чого зазвичай відбувається стрімке падіння у прірву моральної деградації й політичного авантюризму. Стара як світ технологія — приховати свої справжні наміри, власні фобії у якомусь ідеологічному каркасі. У даному разі роль такого каркаса відведена націоналістичній ідеології «Русского мира». Ідея боротьби з «бандерівцями», «київською хунтою», яка пригнічує «русских» — усе це спричинило стрімке зростання популярності кремлівського керманича. Свідченням цього є готовність росіян підтримувати будь-які дії свого «отца нации». Навіть пряме військове вторгнення в Україну не лякає російське суспільство. Усе це можна кваліфікувати як націонал-фашистські умонастрої, формування яких провайдери «Русского мира» цілком успішно провели.

•  Нинішні спроби європейських лідерів зупинити російського агресора шляхом дипломатичної активності дивним чином нагадують маневри старого маршала Петена, нестямно закоханого у власну мудрість і власні передсуди. Ясна річ, історичні аналогії зазвичай «кульгають», адже кожна історична ситуація має свою унікальну конфігурацію. Тож кожна історична аналогія лише пунктиром позначає певну подібність між віддаленими у часі подіями.

Філіпп Петен міг помилятися, не усвідомлюючи до кінця всіх обставин, що склались у вирі жахливих історичних подій тієї доби. Старий маршал сприймав свою співпрацю з гітлерівським режимом як таку собі спробу збереження Франції за умов, коли велика частина країни вже опинилася в лабетах Гітлера. Петен пішов на злочинну співпрацю з гітлерівським режимом в ім’я ілюзорного порятунку своєї країни, що, зрештою й призвело до справедливої розплати за колабораціонізм. Натомість сучасний Захід ще не зазнав поразки від Путіна. Його військовий потенціал і технологічні переваги у рази перевищують потенціал сучасної Росії. Але «демони Віші» крок за кроком підштовхують західний світ до катастрофи, якої ще можна запобігти, але для цього потрібна політична воля і розуміння того, що європейські цінності вагоміші, ніж ціни на газ.

•  Пацифістські ініціативи, які періодично висувають європейські лідери, закликаючи зважати на позицію Росії під час переговорів, походять від ілюзії щодо можливості реанімації старої посткомуністичної архітектури безпеки. Можна легко спрогнозувати, що спроби умиротворення триватимуть (приклад, мінські перемовини чи дипломатичні контакти в Брюсселі), але дуже швидко стане зрозумілим — вони не панацея від «української кризи». Після анексії Криму, розстрілу малайзійського літака, знищення житлових кварталів міст та інфраструктури Донбасу, вбивства почесного консула Литви, знущання над заручниками і полоненими, регулярних і вже неприкритих обстрілів російськими військовими української території, а зараз вже і прямого неприкритого вторгнення російських танкових колон і військових підрозділів на українську територію такі перемовини — лише потурання агресору. Тож сьогодні вже слід говорити про злиденність сучасної дипломатії й торжество старої «реальної політики» (Realpolitik), коли загрожені держави скидають тягар протистояння агресорові на країни, які перебувають поза безпековим «клубом». Невже нас очікує ця перспектива? Важко повірити в таке майбутнє Європи.

•  Треба чітко усвідомлювати: Путін не зупиниться, якщо його не зупинити. Так склалося, що навалу цієї дикої орди мусимо зупини ми у тісній співпраці з нашими західними партнерами, які поступово приходять до розуміння антицивілізаційного спрямування російської державної машини, її намірів дестабілізувати ситуацію не лише на пострадянському просторі, а й значно ширше — на теренах Європи, а за сприятливих обставин — світу. І частково Росії це вже вдалося саме тому, що суспільна думка і лідери західних країн дуже повільно усвідомлюють небезпеку російських імперських планів, добре угноєних ідеологією російського фашизму. Виявилося, що імперським вірусом заражений майже весь суспільний організм Росії. Новітній фашизм став базовою ідеологією і так званого «політичного класу» сучасної Росії. Тож не дивно, що всі парламентські політичні партії поділяють ідеологічні засади «Русского мира», свідченням чому є майже одностайне голосування за «імперські закони», що легітимують претензії Росії на чужі території.

•  А тепер знову повертаємося до питання, чи можливо угамувати агресивність Росії за допомогою дипломатичних «хитрощів»? Ясно, що ні. Пряме вторгнення російських військових підрозділів на терени нашої країни свідчить про те, що Кремль не вважає за можливе серйозно ставитися до будь якого мирного плану врегулювання «української кризи». Росія налаштована обговорювати лише умови капітуляції. А вони вочевидь такі — визнання анексії Криму by default (без обговорень), бодай часткове визнання ДНР і ЛНР як легітимних органів влади в певних анклавах (що рівнозначно створенню територій із «керованим хаосом», якій буде розповсюджуватись на інші частини країни), можливе введення в ці анклави миротворчих сил ООН, федералізація навіть під гаслами широкої децентралізації, участь Росії в управлінні ГТС, значна доля в українських стратегічних підприємствах, відмова від інтеграції з ЄС і НАТО, а також будь-яких інших оборонних союзах із західними партнерами. Тож лише перемога в АТО, тобто очищення українських земель від терористів і російських військ, усвідомлення нашими західними партнерами глобальної небезпеки, що походить від «Русского мира» — запорука успіху майбутніх переговорів із російською владою. Все решта — це «демони Віші».