«Майстри» геноциду сидять у Кремлі

Практика російської пропаганди — українців Кремль звинувачує у тому, що зазвичай сам і робить. По Оруелу.

Слідчий комітет Росії порушив кримінальну справу про «геноцид» російськомовного населення Донецької та Луганської областей України. Російські слідчі начебто з’ясували, що починаючи з 12 квітня невстановлені представники української влади, керівництва Національної гвардії та руху «Правий сектор» нібито наказували своїм підлеглим знищувати російськомовних громадян, що живуть на сході України. Вбивства нібито відбувалися із застосуванням систем залпового вогню «Град» та «Ураган», а також авіаційних некерованих ракет, які мають касетну головну частину, тактичних ракет «Точка-У» та інших видів важкого озброєння «невибіркової дії».

Москва діє наступально: Крим, Донбас, економічна, інформаційна війни... Питання в тому — якою є реакція і дії української сторони. Так, Генеральна прокуратура порушує кримінальні справи проти російських чиновників і військових. Наприклад, остання така справа була порушена щодо посадовців Слідчого комітету Росії. Але часто такі кроки є реакцією у відповідь, а не дією на випередження. Не кажучи вже про міжнародний аспект.

Ми неодноразово чули від представників влади, що Київ готує позови до міжнародних судових інстанцій щодо злочинних дій Кремля, наприклад, в Гаазький трибунал. Відомо про позов до Стокгольмського арбітражного суду з приводу газових питань, а як щодо інших?

Натомість, дії великій капітал. Голова Дніпропетровської ОДА Ігор Коломойський заявив, що подасть у Гаазький трибунал позов про компенсацію майна у Криму та Росії. Він не має наміру відстоювати права на наявне майно в Криму і Росії, але подасть в Гаазький трибунал позов про компенсацію. На сьогодні вже підготовлено один позов з приводу аеропорту «Бельбек». Коломойський планує отримати компенсації на 2 мільярди доларів.

Чому держава зволікає з позовами в міжнародні інстанції?

«Крім позову в Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), наразі позовів з боку України не пред’явлено, — коментує «Дню» представник Міністерства юстиції України. — Але це не означає, що робота в цьому напрямку не ведеться. Якщо уважно вивчати будь-які конвенції, то обов’язковим є період «досудового врегулювання спорів» і без проходження цього періоду позови як правило не подаються, бо це обов’язкова процедура. Є постанова Кабміну №1371 від 2002 року, відповідно до якої, центральні органи виконавчої влади відповідають за співпрацю кожної з міжнародних організацій. Першим за співпрацю із Міжнародним судом ООН відповідає МЗС, Мін’юст — другий».

«Якщо дивитись будь-які правові механізми, то міжнародний суд розглядає лише позови щодо порушення державами своїх міжнародно-правових зобов’язань — договорів чи конвенцій, — продовжує співробітник МЮ. — Кожна з цих конвенцій передбачає «протягом розумного строку», який традиційно вважається близько півроку, сторони досудово мають намагатися врегулювати спір. Якщо брати ключову справу «Грузія проти РФ» у Міжнародному суді ООН, то Грузії тому і відмовили у позові, бо суд визнав, що належної спроби досудового врегулювання Грузією здійснено не було».

«Загалом, ця інформація є доволі закритою, — каже представник Міністерства юстиції. — Росія, зважаючи на її правову специфіку, майже у всіх базових конвенціях дала застереження щодо своєї непідсудності як держави більшості міжнародних інституцій. Є дуже вузьке коло конвенцій, в яких РФ не зробила такого застереження. А якщо існує таке застереження, то судити за цим дану державу дуже важко».

«РІШЕННЯ РОСІЇ ЩОДО «ГЕНОЦИДУ» Є НЕ ПРАВОВИМ, А ПОЛІТИЧНИМ, ЦЕ СКЛАДОВА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ВІЙНИ З УКРАЇНОЮ»

Микола СІРИЙ, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України:

— З очевидністю, рішення російського Слідчого комітету щодо «геноциду» є не правовим, а політичним, і є складовою частиною інформаційної війни із Україною. Метою цього є створення видимості неправомірності позиції України та українського народу. Йдеться про юридичну фікцію, бо юрисдикція Росії поширюється лише на офіційну територію Росії, а не на український Донбас. По-друге, в Україні немає ніякого «русскоязычного населения», — є український народ, більшість якого використовує українську мову, а деяка частина використовує російську мову.

«ДЕРЖАВА РАЗОМ ІЗ ГРОМАДСЬКІСТЮ ЗОБОВ’ЯЗАНІ ФІКСУВАТИ КОЖЕН ФАКТ ПОРУШЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ, ЯКІ Є НАСЛІДКОМ ЗОВНІШНЬОЇ АГРЕСІЇ», — ПЕРЕКОНАНИЙ МИКОЛА СІРИЙ / ФОТО СЕРГІЯ ХАРЧЕНКА

Безперечно, у цієї справи немає жодної юридичної перспективи, але з точки зору політичного подразника, на якусь частину росіян та українців такі заяви мають вплив.

Я поділяю занепокоєння з приводу недостатньої активності України у питаннях міжнародних позовів проти Росії та її діяльності «у відповідь», а не на випередження. Відносно тих подій, які відбуваються в Україні, починаючи з листопада минулого року, то в них абсолютно чітко прослідковується надзвичайно великий зовнішній вплив. Результатами цього є масове порушення прав людини в Україні. Тому обов’язок нашої держави полягає в тому, щоб і її ресурсами — правоохоронними органами, дипломатичними структурами, — і ресурсами громадськості зафіксувати кожен факт порушення прав людини в Україні, які є наслідком зовнішньої агресії щодо неї. Деякі факти мають індивідуальне значення, але переважна їх кількість є нічим іншим, як відображенням системних та цілеспрямованих дій агресора. Зокрема, системні дії з катування людей на Луганщині та Донеччині, цілеспрямовані вбивства. Це була форма залякування всього населення, впливу на свідомість українського народу, аби посіяти паніку, відчуття зневіри в свої сили. До цього можна додати факти викрадення українців та їх незаконне перевезення на територію Росії, факти затримки і арештів українців, які з різних причин перебували в РФ. Всі ці системні дії потребують належної юридичної оцінки, а обов’язок Української держави — не залишити без уваги жоден з цих фактів.

Зараз ми чуємо ряд заяв з боку Мін’юсту, який готує певні міжнародні позови проти Росії. Ми також пам’ятаємо листи українського парламенту, адресовані до Гаазького трибуналу з визнанням можливості його юрисдикції. Такі окремі кроки мали місце, але не доводиться говорити про системну роботу в цій царині. В зв’язку з цим, не можна не згадати характер розслідування злочинів на Майдані і в Києві, і в інших регіонах України. Це частина загальної війни проти України. І коли ці справи розслідуються неактивно, коли в цих справах відбуваються зміщення акцентів у бік звичайного хуліганства, а не різного роду агресії відносно протестуючих українців, то є підстави для певного занепокоєння та необхідність звертати увагу органів державної влади, аби рівень роботи в цьому напрямку якісно змінився.

Одразу після подій на Майдані, 22 лютого, я звертав увагу на те, що перед правоохоронною системою України надзвичайно складне завдання, що у нас немає фахівців з розслідування таких важких злочинів, які мають в собі і національну і міжнародно-правову складову — злочини проти людяності. Я також звертав увагу на те, що треба було негайно оточувати територію, на якій відбувалися вбивства, проводити слідчі дії, отримувати докази. Зараз доводиться лише зазначати, що ця робота проводилася не на належному рівні.

Щодо питання Криму в цьому контексті, то важливим було прийняття Закону «Про тимчасово окуповану територію». Але в юридичному плані бажано діяти більш системно — і по відношенню до численних злочинів щодо кримськотатарського народу, етнічних українців, і відносно власності, яка була відібрана та розграбована. Всі ці дії вимагали організованості та системності з боку держави. На жаль, цього не було і не всі ресурси були для цього задіяні.

Позов Ігоря Коломойського до Гаазького трибуналу проти Росії — це в юридичній площині абсолютно правильна позиція. Цей позов стосується відшкодування інвестиційних втрат від тих можливостей, які не отримали суб’єкти власності. І вони складають серйозну основу для позову. До нього мала б приєднатися велика кількість інших власників і цей процес повинен здійснюватися в координації з позицією Української держави.