Дуель інтересів і цінностей

Одразу декілька представників влади днями заявили, що Україна поки не повинна ратифіковувати Римський статут. Чим викликали щонайменше здивування серед громадськості та експертного середовища. Адже необхідність ратифікувати даний статут є вимогою Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Не кажучи вже про те, що багато з тих, хто сьогодні при владі, раніше закликали негайно ратифікувати цей документ. Наприклад, ще в квітні 2014-го міністр юстиції України Павло Петренко (займає цю посаду досі) заявив, що «уряд одноголосно ухвалив рішення про направлення відповідного пакету документів до в.о. президента України для їх наступного внесення до парламенту з метою невідкладної ратифікації цієї угоди».

Які ж сьогодні аргументи у влади? «Україна не виступає проти ратифікації Римського Статуту, однак чітко усвідомлює, що це буде використано росіянами у пропаганді та для здійснення дипломатичного тиску на нашу державу. В умовах анексії Криму та агресії Росії на Донбасі ратифікація Римського статусу доцільна лише в умовах синхронного прийняття такого рішення, насамперед, Росією», — йдеться в заяві заступника керівника Інформаційно-аналітичного центру РНБО Володимира Полевого.

Представник РНБО також наголошує: «Росія вже створила «Білу книгу пам’яті» щодо подій на Донбасі та готує позови до українських військових. За логікою росіян немає значення, що саме російські військові та підтримувані нею терористи вині у загибелі тисяч мирних громадян та українських військових. Важливими є лише зфальсифіковані дані про обстріли Донецька та Луганська та тисячі скарг від обурених мешканців, які вже підготовлені російськими юристами».

Аналогічну думку висловив і голова фракція пропрезидентської партії «Блок Петра Порошенка» Юрій Луценко повідомивши, що «наша фракція не підтримає підписання Римського статуту». Але додав: «Прийняти рішення ad hoc так, як ми робили це по ситуації після розстрілу Майдану, так само звернутися про визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду в злочинах проти людяності на території українського Донбасу — ми думаємо, правильно».

Спікер парламенту Володимир Гройсман навів ще один аргумент: «Всередині коаліції є різні думки з цього приводу. Але ми розуміємо, що все, що стосується ратифікації Римського статуту, має відбуватися у рамках змін до Конституції України. Тому це питання має розглядатися у ключі конституційного процесу».

Нагадаємо, що Римський статут (ухвалений у 1998 році), яким засновано Міжнародний кримінальний суд (МКС), встановлює чотири основних міжнародних злочини: геноцид, злочини проти людяності, військові злочини і злочини агресії. Країни, які ратифікували його, стають учасниками МКС і стають підсудними за злочини, скоєні їхніми громадянами або на їхній території. Україна підписала, але наразі так і не ратифікувала статут. Не ратифікувала статут і Росія.

Конституційний Суд України у рішенні від 11 липня 2001 року констатував, що Римський статут не відповідає Конституції України в частині, що стосується положень абзацу десятого преамбули та ст. 1 статуту, за якими «Міжнародний кримінальний суд... доповнює національні органи кримінальної юстиції». Таким чином, Верховна Рада може ратифікувати Римський статут після внесення до ст. 124 Конституції доповнення, що Україна визнає юрисдикцію МКС на умовах і в порядку, передбачених статутом, пояснювали експерти.

В чому все-таки полягає проблема? Чого боїться українська влада? Навіщо вона затягує ратифікацію римського статуту? На запитання «Дня» відповідають голова комітету із закордонних справ Верховної Ради України Ганна ГОПКО та юрист-міжнародник, професор Володимир ВАСИЛЕНКО.

— Пане Володимире, як прокоментуєте заяви представників влади щодо відтермінування ратифікації Римського статуту?

— Я вважаю, що ці заяви необґрунтованими з правової точки зору і шкідливими в політичному плані. Вони підривають престиж України і не дають можливість задіяти механізмам міжнародного кримінального судочинства на захист національних інтересів України.

— Чого, на вашу думку, боїться влада?

— Україна взяла на себе зобов’язання ратифікувати Римський статут. Не виконуючи їх, вона шкодить власній репутації. І взагалі це може поставити під загрозу ратифікацію Угоди про асоціацію з ЄС. У ст. 8 якої йдеться про зобов’язання України ратифікувати Римський статут.

Відмова України від ратифікації дасть можливість Росії вести антиукраїнську пропаганду із залученням своїх агентів впливу в Європі.

Я не бачу жодних юридичних і політичних підстав для відтермінування ратифікації Римського статуту. За винятком однієї, яка полягає у необхідності внесення технічної поправки до ст. 124 Конституції України.

Якщо влада боїться роздратувати Росію, тоді це помилкова політика. Оскільки такого роду поступки не можуть умиротворити Росію. Вона має свій порядок денний, і жодні поступки України не сприятимуть зупиненню агресії Кремля. Вони лише заохочуватимуть Росію до подальших агресивних дій.

— Як юридично росіяни можуть використати ситуацію?

- Заступник керівника Інформаційно-аналітичного центру РНБО Володимир Полевой пише, що ратифікації Україною Римського статуту можлива лише в умовах синхронного прийняття такого рішення Росією. Такий підхід є неприйнятним. Росія ніколи не ратифікує цей статут! Вона веде агресивну політику щодо України і не припиняє застосування збройних сил, вона не зупиняється перед вчиненням актів, які є грубим порушенням законів та звичаїв війни. Тому Кремль не зацікавлений у визнанні юрисдикції Міжнародного кримінального суду.

Говорять про те, що мовляв Росія може звинуватити українські Збройні сили у вчинені воєнних злочинів та злочинів проти людяності. Але у будь-якому збройному конфлікті обидві сторони, незалежно від того, хто агресор, а хто жертва,  можуть вчиняти воєнні злочини. Це трапляється споконвіку у всіх війнах. Тому важливим є дотримання норм міжнародно-гуманітарного права у будь-якому збройному конфлікті обома сторонами. В нашому випадку воєнні злочині та злочини проти людяності чинять збройні сили Росії і підтримувані ними найманці, тому я не розумію, яким чином відтермінування ратифікації може бути використано на користь України. Навпаки, така позиція буде використана проти України, оскільки нератифікація стане підставою для спекуляцій щодо побоювання України, що така позиція зумовлена тим, що саме її військовослужбовці чинять злочин. .

— Спікер парламенту Володимир Гройсман наголосив, що «ратифікації Римського статуту має відбутися в рамках змін до Конституції України». Погоджуєтеся?

— Ратифікації Римського статуту може відбутися лише шляхом технічної зміни ст. 124 Конституції України. Там потрібно записати, що Україна може звертатися до Міжнародного кримінального суду на підставі, порядку і умовах, визначених Римським статутом. Тоді, відповідно до рішення Конституційного Суду, яке було ухвалено ще 2001 році, Верховна Рада може ратифікувати Римський статут. Такий вихід є нормальним. Гройсман же каже про те, що давайте ми не будемо міняти окрему статтю в Конституції, а дочекаємося коли будуть зміни всього тексту Конституції і тоді передбачимо зміни до ст. 124.

Але, знову ж таки, невідомо, коли буде змінена вся Конституція. Це тривалий процес. Я вважаю, що така постановка питання нераціональна.

— А як щодо побоювання, яке озвучив лідер фракції БПП Юрій Луценко: мовляв Росія посадить наших військовослужбовців на лаву підсудних за Римським статутом? Це можливо?

— Оскільки Росія не ратифікувала Римський статут, то вона не може звертатися до Міжнародного суду. Він просто не прийме їхнього звернення. Уявімо тепер ситуацію, що Росія визнає юрисдикцію суду, тоді вона може звертатися до Міжнародного кримінального суду, наводити свої аргументи і вимагати притягнення до відповідальності українських військовослужбовців. Але в такому випадку Україна теж одержує можливості звинуватити Росію і вимагати притягнення до відповідальності в МКС російських військовослужбовців.

Держава Україна не ухвалювала рішень про агресію щодо Росії, не розпочинала збройної агресії проти Росії, не давала наказів вчиняти воєнні злочинів шляхом руйнувань російської інфраструктури, не давали наказів вбивати російських військовополонених тортурами і т.д. Навпаки, і Президент України, і уряд України неодноразово робили заяви, які зобов’язували українську армію утримуватися від застосування сили і зброї проти мирного населення. Тобто, робилися публічні заходи для попередження воєнних злочинів з боку військовослужбовців Збройних Сил України.

— Ще один важливий момент. Ви колись вже писали про те, що позиція відносно необхідності ратифікації Римського статуту президента Леоніда Кучми змінилася після «касетного скандалу» в 2000 році, під час якого виникли підозри в його причетності до викрадення та жорстокого вбивства журналіста Гонгадзе і переслідування Єльяшкевича і Подольського. Чи можна сьогодні говорити про можливий вплив родини Кучми на те, щоб Україна не ратифікувала Римський статут?

- Я не виключаю цього, оскільки Кучма сьогодні ще і задіяний як переговірник в Мінську. Це ганебно, тому що він причетний до скоєння багатьох злочинів в Україні. Можливо, він використовує свій вплив – мовляв, давайте, щоб досягти угоди з Росією, не будемо ратифікувати Римський статут. Я не виключаю цього. Росії не вигідна Ратифікація Римського статуту. Бо Україна, в такому разі, одержує дуже потужний важіль для захисту своїх національних інтересів. В даному випадку відповідальність за скоєні воєнні злочини може бути покладена і на вище керівництво Росії, якщо буде доведено, що вони своїми діями не зробили нічого, щоб попередити такі злочини.

«РАТИФІКАЦІЯ РИМСЬКОГО СТАТУТУ — ЦЕ ВИМОГА З УГОДИ ПРО АСОЦІАЦІЮ»

Ганна ГОПКО, голова комітету із закордонних справ Верховної Ради України:

— Якщо ми негайно зараз не ратифікуємо Римського статуту або не продовжимо терміну визнання разової юрисдикції, яку було подано парламентом 25 лютого 2014 року до моменту його безпосередньої ратифікації, це означатиме:

1) що між 22 лютим 2014 року та безпосереднім моментом ратифікації утвориться вакуум безкарності, оскільки Римський статут не має зворотної сили в часі;

2) Україна втрачає можливість розслідувати на рівні міжнародного судочинства злочин військової агресії Росії під час окупації Криму та віддати конкретних винних осіб із вищих ешелонів влади в руки міжнародного правосуддя;

3) те ж саме стосується воєнних злочинів, що їх нині скоюють терористичні «ЛНР»-»ДНР» за підтримки Росії на Донбасі, та які Україна на підконтрольних ними територіях об’єктивно розслідувати не може (взяття в заручники, тортури, використання місцевого населення як живого щита, використання житлових будинків як військових цілей, позасудові страти тощо);

4) негайна ратифікація Римського статуту відіграватиме стримуючу роль у скоєнні злочинів і в Криму, і на Донбасі, адже учасники незаконних воєнних формувань знатимуть, що будуть переслідувані за злочини, які не мають терміну давності, на рівні міжнародного правосуддя.

Окремо важливо зазначити, що Європейська хартія регіональних мов і закон Ківалова — Колесніченка не мають нічого спільного, цей законопроект свого часу розкритикував навіть комісар ОБСЄ у справах національних меншин з посиланням на ці ж самі ратифіковані Україною міжнародні стандарти.

Ніхто не убезпечений від того, що якась політична сила називатиме чорним біле й намагатиметься використати непоінформованість людей у сфері прав людини у своїх політичних цілях, але це не має нас зупиняти на шляху демократичних перетворень.

На нашому міжкомітетському круглому столі один представник Генпрокуратури влучно сказав: проти ратифікації Римського статуту виступають ті, хто боїться потрапити під Міжнародний кримінальний суд.

Ратифікація Римського статуту — це також вимога з Угоди про асоціацію, яку минулого тижня було озвучено ще раз. І про це мені сказала посол Латвійської Республіки. Це демонстрація нашої готовності будувати справедливу державу, в якій можливе покарання за злочини проти людяності, геноцид. Це стане також сигналом для всіх високопосадовців.

І не слід боятися, що тепер усіх, хто воює на сході, засудять у Кримінальному суді. Це маніпуляція, бо, по-перше, право на життя не є абсолютним. Це підтверджується пп. а, с п. 2 ст. 2 Європейської конвенції з прав людини:

«позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком винятково необхідного застосування сили:

а) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

c) у ході вчинення правомірних дій для придушення заворушення або повстання».

Тому українські військові, які воюють проти терористичних угруповань «ДНР» та «ЛНР», регулярних частин російської армії на території України, внаслідок чого застосовують зброю на ураження, діють правомірно.

По-друге, який правовий статус надає збройному конфлікту держава — взагалі не має значення. У разі виникнення збройного конфлікту (не має значення — чи внутрішнього, чи міжнародного) на військових країни все одно поширюються норми міжнародного гуманітарного права: відповідні Гаазькі, Женевські конвенції та протоколи.

Як доказ можна навести рішення апеляційної камери міжнародного трибуналу з колишньої Югославії у справі Тадича:

«Мы заключаем, что вооруженный конфликт существует в тех случаях, когда имеет место применение вооруженной силы между государствами или продолжительное вооруженное противостояние между государственными властями и организованными вооруженными группами либо между такими группами на территории одного государства. Международное гуманитарное право применяется с самого начала таких вооруженных конфликтов и продолжает применяться после окончания военных действий до заключения всеобщего мира или, в случае внутренних конфликтов, до достижения мирного соглашения. До сего момента международное гуманитарное право продолжает применяться на всей территории воюющих государств либо, в случае внутренних конфликтов, на всей территории, находящейся под контролем стороны, вне зависимости от того, происходят ли там боевые действия».

(ICTY, Prosecutor v. Dusko Tadic, Appeals Chamber, decision of 2 October 1995, para. 70)

По-третє, чинне українське законодавство уже визначає як злочини, а відтак забороняє українським військовим застосовувати до членів терористичних угруповань тортури, позасудові страти полонених тощо. Більше того, зобов’язує національні органи самостійно проводити розслідування у разі вчинення таких злочинів. Ми самі як громадяни України повинні бути зацікавленими в тому, щоб у нашій армії не було людей, які здатні віддати наказ або за власним рішенням «розстріляти всіх вагітних пенсіонерок та епілептичок серед мирного цивільного населення».

По-четверте, вимога здійснювати розслідування злочинів правомірна. Якщо держава цього не робить, то в очах міжнародної спільноти вона автоматично підтверджує всі штампи російської пропаганди з усіма неминучими наслідками.