Горбачов, Єльцин і наші ілюзії

Останні виступи Михайла Горбачова на Заході, де він захищав політику Путіна, „Кримнаш” і протестував проти західних санкцій як покарання за агресію Кремля проти України, чомусь дуже розчарували і здивували більшість українських оглядачів. Мовляв, як же це так, батько перестройки та „радянської демократії” (до речі, останній вираз такий само абсурдний, як і зміст) раптом виступає як банальний путінський „пропагандон”. Це дивно лише для тих, хто звик разом із наївними американцями і європейцями сприймати Горбачова як „царя-визволителя”, що дав волю мільйонам посполитих СРСР. Можна пробачити таке ставлення західним обожнювачам „Горбі”, які  погано розуміють все, що відбувається за межами їхнього затишного світу, але не тим, хто жив у Совдепії і дещо про неї знає. Тут, звісно, треба винести за дужки тих, хто дивиться на останнього генсека КПРС закоханими очима Віктора Мироненка, екс-лідера радянського і українського комсомола, а нині найближчого співробітника Горбі, чи Дмитра Гордона, який мліє від самої лише можливості посидіти поруч із самим Горбачовим.

Коли помер Костянтин Черненко і новим главою КПРС став Михайло Горбачов, люди напружено чекали на з’ясування питання, що принесе їм нова особа на троні. Один із перших виступів ще одного генсека був загрозливим для тих, хто схилявся до відносного в умовах СРСР лібералізму. Напередодні  9 травня 1985 року М.С.Горбачов, виступаючи з приводу Дня перемоги  виголосив палку промову, де були такі слова : ”Наш народ переміг у війні під проводом Верховного Головнокомандувача Йосифа Вісаріоновича Сталіна!„  Несамовиті оплески ветеранів... А ні Брежнєв, ні Андропов таких публічних заяв собі не дозволяли. Горбачов тоді щиро вірив у те, що казав? А невдовзі раптово прозрів, і почав критикувати Сталіна?

Щоб зрозуміти цю постать, варто звернутися до горбачовської біографії. Ніколи ні в якому вільнодумстві його помічено не було. Після юрфаку МДУ він пішов на комсомольську роботу, з якої природним шляхом перейшов на партійну. Кадровий комуністичний номенклатурник із бездоганною партійною репутацією. Його стрімка кар’єра була доволі випадковою. Власне кажучи, московський владний Олімп йому не світив. Піком його службового просування стала посада першого секретаря Ставропольського  крайкому. То був глухий кут. Провінційний аграрний крайком. Які перспективи на тлі таких грандів, як „великий князь Московський” Гришин, ”Ленінградський принц партійної крові” Романов, ”великий герцог Свердловський” Єльцин, а ще купа вельможних членів Політбюро и секретарів ЦК? За ними стояли цілі стратегічні галузі промисловості, потужні регіональні економічні комплекси, важливі регіони. А що за Горбачовим? Ставропольська пшеничка?

Але був один чималий козир у провінційного  персека. Це його земляк – Юрій Андропов. Будучи людиною хронічно хворою, Андропов роками лікувався на курортах Єсентуків, Мінеральних Вод, П’ятигорська. А це – Ставропілля. За партійним етикетом кандидата, а згодом члена Політбюро мав зустрічати місцевий гауляйтер. У партійних керівних колах побутував термін – „курортний секретар”. Такі секретарі мали можливість неформального спілкування з найвищими партійними бонзами, на що не могли претендувати їхні менш щасливі колеги. Андропов почав постійно зустрічатися, розмовляти і товаришувати з Горбачовим, поступово сприймаючи його як свого наступника і довірену особу. Згодом шеф КҐБ зрозумів, що Горбачов потрібен йому в Москві й заходився допомагати земляку в кар’єрному просуванні.

Однак Андропов ніколи не став би сприяти кар’єрі дисидента і вільнодумця, бо був чекістом не лише за посадою, але й за характером і покликом серця. Крім того, за його плечима зберігався специфічний угорський зразка 1956 року досвід, коли на посаді посла в Будапешті Андропов побачив те, що налякало його на все життя, зокрема, розправу повсталого народу з чекістами і комуністами. Андропов був особисто причетний до кривавого придушення Угорщини, до звірячої страти лідерів повстання – прем’єра Імре Надя і міністра оборони Пала Малетера. А дружина Андропова після всіх хвилювань в Угорщині повернулася до Москви з важким нервовим захворюванням. Тому, якби у Горбачова були найменші натяки на вільнодумство, на партійний нонконформізм, Андропов негайно перекреслив би це знайомство. Як мінімум. Але Горбачов був на всі 100% свій, перевірений, витриманий партократ. Андропов відчував, що СРСР повільно, але неухильно рухається або до будапештського, або в кращому разі празького варіанту. Потрібні були молоді, спритні партійні демагоги. які могли б врятувати партократичну імперію шляхом косметичних змін, не чіпаючи головних конструкцій режиму.

Горбачов відповідав таким вимогам. Однак і він, і його патрон не врахували ступінь внутрішньої гнилості системи. Брежнєв був далеко не дурнем, коли не хотів нічого змінювати, бо інстинктивно розумів: „Не руш, завалиться!” А ще, належачи до панівної нації, вони не усвідомлювали значення в імперії національного питання (в чому потім Горбачов сам зізнався). Грізним „memento” для Горбачова ще в 1986 році став виступ студентів-казахів у столиці Казахстану, коли Москва у своєму звичному хамському стилі зняла з посади персека ЦК КП Казахстану Дінмухамеда Кунаєва і призначила росіянина з Ульянівська. Тоді дзвінок у Кремлі не почули і жорстко розправилася зі студентами під акомпанемент проклять на адресу націоналізму. Горбачову вдалося не забруднитися. Гірше було в Тбілісі під час кривавого московського „виховання” грузинського суспільства, загинули мирні люди. Але Горбачова не було в СРСР. Він перебував десь за кордоном. Він ні про що не знав, через те що сам увесь був білим і пухнастим. Потім він нічого не знав про масові вбивства жителів Баку під час каральної акції радянської армії. Потім про вбивства у Вільнюсі. Потім у Ризі. До речі, карателів, що розстрілювали людей у латвійській столиці, досі розшукують компетентні органи Латвії. Кажуть, що в тому ризькому ОМОНі служив такий собі міліціант на прізвище Захарченко. Кажуть також, що потім він зробив блискучу кар’єру в Україні...

Уже тоді з’явилися перші підозри, що Горбачов веде подвійну гру. Цими підозрами вправно скористався Єльцин, виступивши в ролі радикальнішого „ демократа”.

Досі вельми сумнівною залишається ситуація 1991 року з так званим ҐКЧП. Після провалу заколоту всі змовники здебільшого тікають за кордон, а тут вони всі поїхали у Форос до нібито ізольованого ними Горбачова... Дива, та й годі. Сам Горбачов, повернувшись у столицю, зміцнив підозри, заявивши журналістам: „ Ну, всього я вам все одно ніколи не розповім”.

Сьогодні, справедливо лаючи Путіна, у нас чомусь протиставляють йому Єльцина як такого собі ліберального лідера і мало не українофіла, геть забуваючи, що саме Єльцин покликав до влади Путіна з великого кола претендентів на владну спадщину. Єльцин відкинув Черномирдіна (а це, напевно, був би найкращий вибір для РФ з усіх можливих), відкинув інтелігентного Кириєнка, відкинув поміркованого Стєпашина й обрав Путіна.

Перевіркою для них усіх стала нейтралізація тих, хто „копав” під єльцинську сім’ю. Лише Путін склав цей іспит на негидливість. Міністра юстиції Ковальова зняли на відео в лазні з повіями, генерального прокурора Скуратова на квартирі з такими ж самими дівчатами, і всі ці матеріали хлопці Путіна скинули на телебачення. Вищеназвані юристи збирали дані про фінансово-майнові оборудки дочок Єльцина та інших членів його фамілії. Звісно, якби Єльцин, призначаючи наступника, керувався інтересами не порятунку своїх родичів від Феміди, а російської демократії, його вибір був би іншим. Юристів, поза сумнівом,не шкода. Якщо ти міністр юстиції чи генеральний прокурор, то не зв’язуйся з повіями, дбай про честь мундира. Проте, вони виявилися не лише розпусниками, а й ідіотами. Хіба треба бути генієм, щоб передбачити наявність у лазнях і приватних квартирах спеціальної апаратури, що розрахована на фіксацію амурних пригод зовсім не слюсаря Феді? А Путін виявив себе надійним хлопцем, з яким можна домовитися „по понятіях”. Він справді чесно виконав умови, на яких  став президентом, сім’я Єльціна не зазнала переслідувань.

І взагалі, хіба Єльцин – це демократ? Адже десятки тисяч мирних жителів Чечні були знищені саме за Єльцина. Єльцин – це українофіл? Проте постійні антиукраїнські провокації в Криму відбувалися саме за Єльцина.

Як казав перший посол України в Росії Володимир Крижанівський, якби за Єльцина барель нафти коштував не 19 доларів, а 100, як за Путіна, то Єльцин пішов би значно далі за свого наступника, бо за вдачею був рішучою людиною. Згадаймо марш-кидок російських десантників у 1990-ті роки у столицю Косова Приштіну, коли росіяни випередили війська НАТО. Єльцин тоді радів як дитина і демонстрував свою радість цілому світу... Він зупинився, бо тоді просто не мав ресурсів, як у Путіна, щоб оплачувати міжнародні авантюри.

Тож нам треба нарешті позбавитися останніх ілюзій щодо північно-східної імперії. І європейцям з американцями також. Сила „каторжної імперії”, як називав її філософ і священик Георгій Федотов, саме в цих ілюзіях сусідніх народів.

На початку 1867 року Карл Маркс виступив на мітингу польських робітників в Лондоні, де сказав: „Я питаю вас, що ж змінилося? Чи зменшилася небезпека з боку Росії? Ні. Тільки розумове засліплення панівних класів Європи  сягнуло межі. Насамперед, за зізнанням її офіційного історика Карамзіна, незмінною залишається політика Росії. Її методи, її тактика, її прийоми можуть змінюватися, але дороговказ цієї політики – світове панування, залишається незмінним”. Справді, що змінилося? Над усе з розумовим засліпленням провідних верст Заходу...

Але й нам в Україні не треба наївно сподіватися, що панівна верхівка Росії зробить виняток для України зі своєї незмінної політики експансії, без якої в Москві не бачать ніякого іншого сенсу існування своєї держави...