Ми не хочемо Стіни!

Протягом останніх трьох місяців мені двічі доводилося перетинати кордон між материковою Україною та Кримом. Зима, холодний степовий вітер, важкі валізи, два прикордонні пункти (український та російський), а між ними близько чотирьох кілометрів нейтральної зони, яку, якщо у вас, як і в мене, немає власного транспорту, треба переходити пішки... Словом, процедура не з приємних.

Але для мене це необхідність, адже там, у Криму, залишилася моя родина. Тож перший раз я відчула на собі всю красу пішого перетину кордону наприкінці грудня, на наступний день після скасування «Укрзалізницею» сполучення з Кримом, другий — у лютому, коли поверталася до Львова на навчання.

Коли ти три з половиною години стоїш у черзі, щоб пройти перший український КПП, постає питання — чому? Чому ти, громадянка України, маєш долати ці кола пекла, щоби потрапити в свій рідний Крим? Так, це окупована територія. Так, на ній важко контролювати всі процеси. Але ж там живуть не самі окупанти, там живуть громадяни України, заручники цієї ситуації. І їм важко визнавати, що саме Україна — ініціатор цієї транспортної блокади. Бо фактично це значить, що Україна сама відділяється від Криму.

Спочатку кількість рейсів кримського напрямку скорочують, бо начебто немає попиту. Потім зовсім забороняють рейсове сполучення, навіть автобусне. І поновлювати його не збираються, якщо вірити співробітниці прес-служби Міністерства інфраструктури України Єлизаветі Ярмош, ці заборони пояснювали терористичною загрозою з території Криму, необхідністю «Укрзалізниці» забезпечувати безпеку руху. Але, як зауважив голова меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, «два, три чи десять диверсантів, які можуть скористатися цими шляхами — це завдання спецслужб». Справді, невже в СБУ не знайшлося людей, яким можна було б доручити це відповідальне завдання? І, якщо ми так турбуємося про безпеку, чому ніхто не сказав про терористів прикордонникам? Вони взагалі не перевіряють речі — хоч бомбу вези, хоч  ядерну зброю в розібраному вигляді.

Ще є версія, що, відповідно до Закону про тимчасово окуповані території, «Укрзалізниця» не хоче співпрацювати з окупаційною владою. Але, за давньою народною традицією, закон цей написаний не для всіх. Як припиняти пасажирське сполучення або заплющувати очі на порушення російською владою прав українців у Криму, то є закон. А як завозити в Росію через Крим українські продукти, то закону, виходить, немає. За словами Рефата Чубарова, з одного боку, українська влада відкриває дорогу для бізнесу, а з другого — закриває для нормального спілкування між людьми. І поки ми йдемо свої чотири кілометри буферної зони, допомагаючи «Укрзалізниці» не стати поплічником окупаційної влади, міграційна служба надсилає в Крим інформаційні запити для ідентифікації кримчан, тим самим наражаючи їх на небезпеку, допомагаючи російській владі формувати її «чорні списки» людей з проукраїнською позицією, людей, що не втратили зв’язок з материковою Україною.

Звісно, Україна в скрутному становищі. Війна на сході — ось те, на чому сфокусована більшість політиків. І жодної чіткої концепції щодо положення Криму ніхто не оприлюднює. Я вже не кажу про якісь реальні дії, спрямовані на наближення деокупації або на допомогу кримським українцям. Але що ж тим часом робити кримчанам? Чого чекати? У нас багато запитань. Поговоріть з нами. Що буде далі? Стіна? Або заміновані мости, про які кричать проросійські ЗМІ? Тисячі переселенців із Криму та ті сміливці, що наважуються виказувати свої проукраїнські погляди в окупованому Криму, показують, що Україна потрібна кримчанам. Та чи потрібні ми Україні?