Усiма забутий...

У 1943 році на дев’яностому році життя помер у домі своєї доньки Зінаїди Зінько у Брацлаві всіма забутий колишній полковник царської армії, автор проекту під назвою «польова кухня» Антон Турчанович.

А в наш час кілька років тому у цьому ж містечку було відкрито пам’ятник його винаходу — польовій кухні. Цікаво, що встановлено цей унікальний знак на місці колишнього пам’ятника Володимирові Леніну. Є сподівання, що з часом біля цього знака з’явиться і погруддя Антона Федоровича.

Про нього і досі знаємо дуже мало, бо ж у довідниках, енциклопедіях практично мало що можна знайти. Мою увагу ця неординарна особистість привернула тому, що Антон Федорович — прадід нашого земляка, колишнього головного лікаря району Георгія Леонідовича Турчановича, нині пенсіонера, який живе в Бершаді. Та й він не дуже багато знає про свого прадіда.

Але все ж є друковані, писані та електронні джерела інформації, хоч і досить суперечливі. Для того щоб дізнатися більше про неординарну особистість, я спочатку завітав у Вінницький краєзнавчий музей, де є невелика експозиція, присвячена Антонові Турчановичу. 

Отже, що з музейних та архівних документів вдалось довідатись.

А. Ф. Турчанович народився у родині збіднілих дворян 17 січня 1854 року (точне місце народження мені не пощастило встановити, відомо лише, що це була Київська губернія). Закінчив Холмську гімназію. Службу в армії розпочав 18 листопада 1875 року, хоч як син дворянина був звільнений від військової повинності. Та все-таки пішов служити. Був спочатку рядовим, а через три роки він уже унтер-офіцер. Брав участь у російсько-турецькій війні. За мужність, виявлену у складі збірного корпусу генерала Михайла Скобелєва під Плевною, був нагороджений георгіївським хрестом. Тоді у складі корпусу було десять тисяч бійців, а розгромили вони сорокатисячну ворожу армію. Російська ж армія втратила чотирьох офіцерів і п’ятдесят п’ять нижчих чинів. Брав Антон Турчанович участь у взятті в полон Осман-паші. Тоді ж одержав звання прапорщика і направлення у Київське піхотне училище. Поступово став підпоручиком, далі — поручиком, штабс-капітаном, капітаном... З лютого 1898 року він — підполковник, а з лютого 1910 року — полковник. Протягом семи років командував ротою та батальйоном. З 1910 року був призначений Літинським повітовим військовим начальником, а з 1913-го був на такій же посаді у Вінниці. Був учасником російсько-турецької, китайської та японської кампаній.

Коли Антон Федорович став офіцером, він задумався над тим, як полегшити важкий солдатський побут. Адже воїни були і так-сяк одягнені, і напівголодні. Під час походів їжа для них готувалася на вогнищах і в котлах, що їх перевозили в обозах.

До розроблення кухні на колесах А.Ф. Турчановича спонукав і конкурс, що його оголосило військове міністерство. Авторам кращих проектів обіцяли грошові премії. Були визначені і технічні умови. Зокрема, вимагалося побудувати похідні кухні двох типів: піхотно-артилерійську (на 4-х колесах) і кавалерійську (на 2-х колесах). До цього на звичайних селянських підводах возили важкі мідні казани...

І з 1898 року у званні підполковника і на посаді заступника командира з господарської частини 12-го полку (розміщувався у Жмеринці) він почав розробляти креслення задуманої ним власної кухні на колесах. І там же, у Жмеринці (за іншими даними, у Тульчині) 1903 року було виготовлено солдатську «кухню-пекарню-кип’ятильню». Винахідникові згодом міністр торгівлі і промисловості Росії вручив «патент на привілеї» за номером 12256. Загалом же на конкурс було представлено п’ятнадцять зразків кухонь на колесах. Найбільш відомими стали на той час, крім кухні системи Турчановича, також проекти Маргушина, Кшиштофа, товариства Путіловських заводів. Але пріоритет був за дітищем Турчановича.

У Вінницькому обласному краєзнавчому музеї є невелика експозиція, присвячена винахідникові польової кухні Антонові Турчановичу. А у фондах зберігаються креслення і пояснення до них. Є і фотознімки, на яких Антон Федорович зображений і сам, і разом із сім’єю (як склалася доля членів родини, поки що майже невідомо, тож є простір для пошуків).

Років сім тому на вулиці Свердлова, 89 у Вінниці було знесено будинок, у якому колись жив полковник Турчанович із сім’єю. Дім уже був геть старим і міг завалитися.

* * *

...Антон Федорович сам взявся за пропагування свого винаходу — він розсилав проспекти та описи польової кухні у різні гарнізони. В газеті «Русский инвалид» надрукував оголошення. А всім, від кого залежала поява кухні на колесах у війську, роздавав креслення.

Публікації на цю тему досить суперечливі. Одні пишуть, що винахід сприйняли з ентузіазмом, інші — що на нього у військовому міністерстві не звертали уваги. І що лише після втручання головного інтенданта генерал-лейтенанта Фелікса Ростковського пересувну кухню відправили на випробування.

Зручність польової кухні у російській армії оцінили вже під час російсько-японської війни. 1904 року всі кухні зразка Турчановича відправляли в діючу армію. Йому писали листи-подяки. Справді, вигідність винаходу була очевидною: обід з трьох страв для 250 осіб готували протягом трьох годин, вечерю — за півтори години. На ходу і на місці готували страви, вода в казані закипала протягом 40-45 хвилин. При цьому було потрібно зовсім мало палива, до того ж, використовували все, що трапиться під руку — і хмиз, і торф, і вугілля.

Оскільки автомобілі на початку століття в Росії були ще рідкістю (за деякими даними, в угрупованні, розгорнутому проти японських військ, їх було всього одинадцять), ці кухні возили кіньми.

У 1909 році кілька кухонь Турчановича і технічну документацію подарували французькій армії. У той період розроблялися й інші кухні, але саме винахід нашого земляка залишався головним. Він швидко здобував популярність, і вже до початку першої світової такими кухнями була оснащена вся російська армія, а також армії інших країн — учасників війни. З того часу кухні постійно змінювали свій вигляд. Нині вони можуть монтуватися на двоколісних причепах, автомобілях чи гусеничних тягачах.

...У жовтні 1917 року Тимчасовий уряд, зважаючи на вік Турчановича, звільнив його зі служби, надавши пенсію і право носити мундир полковника.

Останні роки життя Антон Федорович провів у сім’ї своєї молодшої доньки Зінаїди Зінько у Брацлаві. Там же, під час фашистської окупації, він і помер 1943 року. Лише кілька місяців не дожив до свого 90-річчя кавалер орденів святого Володимира, Станіслава, багатьох медалей.

Значення його винаходу величезне. Адже і нині польову кухню Турчановича у різних варіантах використовують в армії. Виручає і геологів, рятувальників, будівельників... Звичайно, вдосконалена і оновлена, вона здобула популярність у багатьох арміях світу, але, скажімо, на відміну від автора автомата Калашникова, ім’я її винахідника залишалося практично невідомим...

...Символічний збіг: на тому місці у Жмеринці, де колись розташовувався полк Турчановича, нині розмістилося училище, яке готує кухарів...

Звичайно, автор не претендує на повноту викладу біографії Антона Федоровича Турчановича. Якщо комусь із читачів відомо ще щось про життя цієї людини, а можливо, варто дещо уточнити чи заперечити, із задоволенням поспілкуюсь, щоб згодом продовжити тему. Сподівається більше дізнатися про свого прадіда і Георгій Леонідович. Чому так сталося, що Г. Л. Турчанович практично нічого не знає про свого славетного предка? Справа в тому, що його мати розлучилася з батьком 1947-го, і він практично не зустрічався з ним. Знає тільки, що Леонід Турчанович працював на пошті, добре володів азбукою Морзе. Помер у Шпикові Тульчинського району. Георгій же народився у Деребчині Шаргородського району. Пам’ятає, як у дитинстві старша сестра розповідала про прадіда. З тих розповідей запам’яталося лише, що Антон Федорович прославився винаходом польової кухні.

За сприяння у підготовці цього матеріалу і надані світлини висловлюю глибоку вдячність працівникам Вінницького обласного краєзнавчого музею, зокрема Лілії Анатоліївні Гальчевській.