Два виміри польсько-українських відносин

Генрік ЛІТВІН: «Польський досвід врешті-решт переконує, що незалежно від дискомфорту перебування в ролі того, кого повчають, використання європейських зразків окупається, а система, розроблена у Західній Європі, хоча й далека від ідеалу, але має досягнення, які неможливо порівняти з іншими, зважаючи на комбінацію таких елементів, як економічна ефективність, свобода економічних дій,  гарантія громадянських свобод та соціальна безпека. Бо навіть найгірший учень у класі знає, що списувати треба у кращого»

Минулого року ми святкували 20-ту річницю підписання польсько-українського Трактату про дружні та добросусідські відносини. Цей документ був породженням політики, яку Польща розпочала 1989 року, відразу після отримання цілковитої незалежності. Важливою датою у ній було 2 грудня 1991 року, коли через день після загальноукраїнського референдуму щодо підтвердження акту незалежності та відразу після проголошення його результатів почалися перегони поміж Канадою та Польщею за першість у врученні формальних документів про визнання незалежності України та бажання встановити дипломатичні відносини. Польща перемогла у цих змаганнях, і це був символічний та цілковитий успіх. Для жодної країни цей успіх не був настільки необхідним, як для Польщі, і в жодному разі ця невелика, як може здатися, перемога не мала схожого значення у двосторонніх відносинах.

Як це сталося, що Польща зайняла 1991 року саме таку позицію, якщо 46 років до того польсько-українські взаємини були заморожені майже на півстоліття в момент кривавого та жорстокого конфлікту (хоч варто підкреслити — місцевого значення), у час, коли обидва народи одночасно протидіяли прийшлим окупаціям? Поляки та українці, які жили біля кордону, здавалося, завмерли у взаємній ворожнечі після вторгнення на їхні території братовбивчої боротьби Червоної армії, а совєтська домінація прямувала до іммобілізації розвитку відносин поміж двома народами на довгі десятиліття? Однак 1991 року історія пішла не за логікою конфлікту, а за принципами добросусідства. Щоб це стало можливим, історія польсько-українських двосторонніх взаємин з останніх 20-ти років повинна була мати свою передісторію. І так справді було.

Як завжди, у сусідських відносинах кожне питання має два виміри, але, зрозуміло, що сьогодні я хочу звернути увагу читача на польський, водночас підкреслюючи, що зміни у свідомості українців, які відбувалися паралельно, хоча й у іншому темпі та іншим чином, врешті-решт виявилися так само важливими. Подивімося на післявоєнну Польщу. Її народ пережив жорстокий урок історії. Незалежність стала ілюзією та навіть пам’ятати про власну історію тепер було заборонено, найбільш яскравим прикладом цього став катинський обман. Народ змінив місце перебування на мапі, а суспільство держави з багатонаціонального перетворилося на мононаціональне. Ішов час, європейська стабільність розповсюджувалася на усьому континенті, в усвідомленні цього треба було знайти своє місце. Однак не можна було розраховувати на те, що нову доктрину політичного буття Польщі створить держава. Держава у ПНР була найменш польською часткою дійсності та пропагувала залежність і підпорядкованість, аж до згадки про них у конституції 1976 року. Обов’язок створення нової ідеї для польської незалежності та суверенної політики у ставленні до сусідів припав на суспільство та його фактичних інтелектуальних лідерів. Саме тоді Польща, яка черговий раз шукала собі місця поміж Німеччиною та Росією, усвідомила очевидну присутність справжніх сусідів на сході: України, Білорусі та Литви. Українське питання було найскладніше, тому що до того часу поляків та українців розподіляли гострі конфлікти. Але, на щастя, не усі народи були до них безпосередньо втягнуті, крім ворожнечі, була також доброзичливість, тож зацікавлення поступово почало переважати небажання спілкуватися.

У підручниках історії старанний читач знайде опис тієї духовної та політичної трансформації поляків та діагнози, що приписують цю трансформацію до впливу так званої доктрини Гедройця та середовища паризької «Культури». Справді, заслуги польського емігрантського журналу та середовища, що його створювало, для формулювання нових принципів польської політики та встановлення дружніх відносин із колом українських, білоруських та литовських емігрантів важко переоцінити. Це саме Єжи Гедройць та Юліуш Мєрошевскі 1974 року опублікували в «Культурі» статтю «Російський «польський комплекс» та територія України, Литви і Білорусі». У ній вони доводили, що суверенність цих трьох країн — це чинник, що сприяє незалежності Польської Республіки, натомість їхня залежність від Росії відкриває шлях на зневолення також Польщі. Протягом багатьох наступних років цю доктрину всебічно аргументували за допомогою зростаючого кола публіцистів, а поляки в Польщі, які таємно привозили на батьківщину примірники «Культури», сховані у валізах з білизною або між сидіннями поїздів дальнього сполучення, поглинали нові думки й передавали потерті номери видання друзям та родичам.

Із великою пошаною та визнанням для середовища паризької «Культури» треба, однак, нагадати, що вплив «забороненого» емігрантського журналу, який розповсюджували таємно, який видавали невеликим накладом, не міг би бути достатнім, якщо б не інтелектуальний «рух опору» в самій Польщі. Якщо б не витривала праця сотень польських творців та науковців, що працювали не лише у опозиційному підпіллі, а й у офіційних структурах. Вони знаходили способи, щоб донести нові думки не лише до своїх учнів та співпрацівників, а й до ширших кіл читачів наукових та публіцистичних робіт. Новий погляд на історію України та інших сусідніх країн зароджувався у Польщі, у офіційному обігу, хоча і всупереч бажанням тодішніх контролерів науки.

Яке тоді може бути майбутнє польсько-українських відносин та взаємин між Києвом та Брюсселем? Я — оптиміст щодо обох пунктів. Наші країни, незважаючи на відмінності та суперечки, розуміються краще, ніж ми припускали 20 років тому. Сотень років нелегкої історії ми не відкинемо вбік, але ми вже давно робимо висновки щодо того, чому це має нас навчити у майбутньому

Тихими героями цієї епопеї були такі люди, як професор Збігнєв Вуйчік. Ще 1960 року він опублікував книжку «Дикі поля у вогні. Про козаччину давньої Речі Посполитої». Під виглядом атаки на класово несправедливу шляхту він представив у ній історію України XVI—XVII століть як суб’єкт історії. Незалежно від дискусійних на сьогодні детальних тез, фундаментальною новиною тієї книжки був погляд на події згаданих століть як на елементи історичного процесу, що непереривною стежкою вів від Київської Русі до сучасної для автора України, про яку ніхто до цього часу не наважувався подумати як про зародок незалежної держави, а не лише совєтські «потьомкінскіє дєрєвні». Після цієї першої роботи з’явилися десятки інших статей та книжок професора, котрий, до речі, знайшов спосіб, щоб у польських наукових колах розповсюдити знання про фундаментальну критику, якій була піддана у західноєвропейській та американській науці «теорія перенесення політичного центру» в історії Русі. Вуйчіка в його стараннях супроводжувало багато інших істориків, наприклад Владислав Серчик, автор першої польської «Історії України», що вийшла друком 1979 року. Не лише історики, що займалися стародавніми часами, торкалися української теми. 1972 року Ришард Тожецкі опублікував роботу «Українське питання у політиці III Рейху», а у наступні роки видавав свої роботи, присвячені історії української національної меншини у Другій Речі Посполитій та історії польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни. Навколо цих науковців та групи їхніх послідовників, що поступово зростала, створювали наукові середовища. Завдяки їм розповсюджувалося нове бачення щодо України та її значення для Польщі. Це робилося не зовсім безпосередньо, таким чином, щоб обійти заборони та уникнути сітей, встановлених для істориків політичними керівниками науки. Можу тут навести приклад з мого власного досвіду. Коли я мав намір узятися за написання докторської дисертації про наплив польської шляхти до України після Люблінської унії, Інститут історії Польської академії наук у Варшаві прийняв мене в єдину можливу тоді аспірантуру в галузі «Історія народів Радянського Союзу». Мої тодішні колеги писали роботи про російську білу еміграцію, уряд Керенського та сеймики Великого князівства Литовського. Так утворювалася ще одна маленька частинка інтелектуального руху, який побудував та розповсюдив основи нового польського підходу до європейського сусідства.

Доробком науковців користувалися публіцисти. 1967 року вийшли дві перші частини трилогії Павла Яшєніци «Річ Посполита Обох Народів». Цей надзвичайно популярний у Польщі у 60-х — 70-х рр. письменник мав значний вплив на польську громадську думку. Головною ідеєю згаданої роботи були роздуми не лише про досягнення Польщі та Литви, а й про катастрофічні наслідки того, що не з’явилася держава трьох народів. Можна сказати, що це як раз Яшєніца проголосив у історичній публіцистиці чітку тезу про катастрофічні для поляків та українців наслідки їхнього взаємного конфлікту, який призвів до тріумфу іноземних держав та зневолення обох сторін. Через роки тези про потребу розуміння прагнень до незалежності усіх наших східних сусідів та визнання їхнього корисного впливу на геополітичну ситуацію Польщі чітко сформулював Богдан Скараджіньскі у своїй книжці «Брати наші? Про білорусів, литовців та українців», що вийшла 1983 року в підпільному обігу під псевдонімом Кажімєж Подляскі. А раніше, під час польського «карнавалу Солідарності» 1980—1981 років, у дискусіях, які вже ніщо не стримувало, про польську долю і талан, з’ясувалося, що з’явився новий погляд на сусідів, що грунтується на необхідності прагматичного оцінювання потреб, яке призводить до висновку, що сусідів варто мати на своєму боці, а їхня майбутня незалежність, стабільність та добробут будуть нам корисними.

Варто додати, що ця прагматична доктрина не відкидала емоцій, одержаних у спадок від польської українолюбної романтичної літератури. Поляки не перестали бачити Україну через призму сентиментальної уяви про безмежні дикі поля, молочні ріки, масляні, обривисті береги Дніпра, вони вважають її країною, де мешкають чорноброві молодиці та молодці-забіяки. Воєнні згадки псували це бачення, але два образи — манливий і жорстокий — суперничали повсякчас.

Коли з’явилася справжня незалежність, інтелектуальна доктрина мала перетворитися на закордонну політику. Тоді, на початку нового МЗС 1989 року, з’явилася концепція східної політики за двома напрямками, яку потім було реалізовано під керівництвом Кшиштофа Скубішевського, міністра закордонних справ у п’ятьох чергових урядах — Мазовецького, Бєлєцького, Ольшевського, Павляка та Сухоцької — 1989—1993 рр. Принцип двох напрямків полягав у прагненні одночасно мати добросусідські відносини з Росією та підтримувати стремління до незалежності республік СРСР, а після 1991 р. — тісної співпраці з новоутвореними державами та регулювання з ними двосторонніх відносин. Не треба також забувати, що це треба було погодити ще із однією метою — виведенням із території Польщі совєтської армії, підрозділи якої були там розташовані. Зараз це здається звичайним, але у 1990 чи 1991 роках, коли польське членство в НATO та ЄС вважали чимось футуристичним, а Джордж В. Буш-старший під час візиту до Києва закликав українців довіритися Горбачову, ситуація мала зовсім інший вигляд, а польський заклик щодо двох напрямків мав у європейській політиці піонерський вимір.

Так склалося, що у цей історичний момент почався мій особистий досвід у галузі польсько-українських двосторонніх відносин. У червні 1991 року я розпочав роботу на посаді керівника польського консульства, точніше — Консульського агентства у Львові, ще за часів СРСР. Я швидко став працівником першого складу польської дипломатичної служби у незалежній Україні, це був надзвичайний досвід. Світ повністю змінювався на наших очах, це було епохальне явище для всіх, а я як історик відчував його, можна сказати, вдвічі сильніше. Я мав також нагоду відчути надзвичайну силу змін, що мали місце у польсько-українських відносинах. На початку 90-х років у Західній Україні в колах політичних діячів домінувала неприязнь та відсутність довіри до поляків. Як мені пізніше зізнався один із львівських політиків того часу, він не міг собі уявити, що з боку Польщі українські прагнення до незалежності можуть зіткнутися з чимось іншим, ніж із безпосередньою або прихованою ворожнечею. Інші можливості зазвичай не брали до уваги. 2 грудня та визнання Польщею незалежності України похитнуло доктрину. Цей згаданий вище співрозмовник тоді сказав мені, що він має цілком перебудувати свою політичну думку та ѓрунтуватися на припущенні, що Польща стала фундаментальним союзником України. Ця ідея поступово охоплювала дедалі ширші громадські кола. У тодішньому Львові була популярною газета «За вільну Україну». Раніше вона мала не дуже дружнє відношення до Польщі. Починаючи із 3 грудня, щодня, протягом кількох місяців вона публікувала на першій шпальті контур мапи України, у який були вписані назви держав, що визнали її незалежність, за порядком внесення дипломатичних нот. Протягом усіх цих місяців газета закарбовувала у пам’яті читачів повідомлення, що Польща була першою. Можливо, я переоцінюю значення цього факту, але я добре пам’ятаю цю швидку зміну у ставленні західноукраїнських політичних кіл до Польщі. Це не був автоматичний перехід до однозначної симпатії, але, безсумнівно, процес переходу від емоційної упередженості до прагматичних підходів.

Рішення з грудня 1991 року, за якими відбулося швидке підписання трактату про добросусідські відносини та низка регуляційних договорів, що впорядковували двосторонні відносини, були рівнозначними підписанню договору про союзництво. Вони відкрили наші суспільства одне одному. Тоді ми прийняли принцип діалогу, якого до цього часу послідовно дотримуємося, і ніщо не пророкує того, що ми маємо від нього відмовитися. Він полягає у тому, що ми усвідомлюємо відмінності, які нас розподіляють, але ми відкидаємо кожен інший метод їхнього сприйняття, крім розмови, дискусії, навіть суперечки, але такого, що полягає у відкритому обміні аргументами. Ми опираємося на те, що діалог призводить до поступового наближення думок.

Новим елементом у польсько-українських відносинах став наш вступ до Європейського Союзу 2004 року. Тоді нам довелося вирішити, як ми як член цього привабливого клубу бачимо своє завдання щодо України. Здається, це найкраще показати на прикладі.

25 травня 1926 року три кулі з револьвера Шолома Шварцбарда потрапили в Симона Петлюру, що ішов вулицею Сан-Мішель у Парижі. Процес, який відбувся у жовтні цього ж року. На ньому вбивцю було виправдано, а Петлюру фактично звинувачено в участі в погромах єврейського населення в Україні. Є багато інтерпретацій цих подій, але, щиро кажучи, мене переконує та, яку запропонував Анджей Станіслав Ковальчик у своїй книжці «Пан Петлюра?» 1998 року про переплетіння єврейської, української та трішки польської долі. На його думку, маємо тут справу із грецькою трагедією, у якій змучений величезною кількістю страждань своїх співвітчизників єврейський месник родом з України хибно обирає жертву для помсти. Та він не лише вбиває невинну людину, а й знищує лідера, що символізує прагнення до незалежності України, пригнічує виною весь його рух. А для Європи уся ця драма — це лише хороша нагода, щоб... продемонструвати політкоректність.

Я переконаний, що одне із завдань, яке Польща має виконати в Європейському Союзі, це якраз бути непереможним бар’єром для спокуси піддатися такій поведінці. Наш регіон, який мав непросту історію, «криваві землі», як їх назвав Тімоті Снайдер, був у ХХ столітті ареною подій, які за більш широкого аналізу виявилися іншим досвідом, історично трагічнішим, ніж той, що припав західній Європі. Польща як частина цього регіону може представляти в Євросоюзі чутливість до цієї відмінності, розуміння політичних підстав, які надають геополітичному баченню більшого значення, ніж формально юридичній логіці інституційних вимог.

Варто, однак, пам’ятати, що, вступаючи до ЄС, Польща записалася до клубу, в якому діє правило переваги цієї логіки. І що український європейський вибір означає також прийняття цього правила. Розуміння українських відмінностей потрібне ЄС під час процесу інтеграції, але він означає, що ми прямуємо до ситуації, коли це розуміння не буде потрібне. Інакше кажучи, є межі використання аргументу власної відмінності, коли наша мета — стати схожими у багатьох аспектах на інших. Польський досвід в врешті-решт переконує, що незалежно від дискомфорту перебування у ролі того, кого повчають, використання європейських зразків окупається, а система, розроблена у західній Європі, хоча й далека від ідеалу, але має досягнення, які неможливо порівняти з іншими, зважаючи на комбінацію таких елементів як економічна ефективність, свобода економічних дій, гарантія громадянських свобод та соціальна безпека. Бо навіть найгірший учень у класі знає, що списувати треба у кращого.

Яке тоді може бути майбутнє польсько-українських відносин та взаємин між Києвом та Брюсселем? Я — оптиміст щодо обох пунктів. Наші країни, незважаючи на відмінності та суперечки, розуміються краще, ніж ми припускали 20 років тому. Сотень років нелегкої історії ми не відкинемо вбік, але ми вже давно робимо висновки щодо того, чому це має нас навчити у майбутньому. Протягом 20 років ми побудували стільки зв’язків, контактів, структур співпраці, що уся ця інфраструктура починає дедалі більше працювати самостійно. А невдовзі ми почнемо відрізати купони від інвестицій у близьку співпрацю вищих навчальних закладів, коли на повний голос заговорить покоління, численні представники якого навчалися і в Україні, і в Польщі, і які знають наскрізь обидві країни.

Відносини України з ЄС — це складніша тема, бо вона пов’язана із необхідністю соціальних та економічних змін в Україні. Україна має багато роботи, а Європейський Союз повинен навчитися скромності, бо ми чудово знаємо, куди прагнемо, але ні в кого немає рецепта, як цього досягнути. Польський досвід, безсумнівно корисний, не може бути автоматично впроваджений в Україні. Бо є вагомі відмінності у польській та українській історії структур власності, формах господарської діяльності, характері діючих зв’язків із економікою навколишнього світу тощо. Тому необхідне терпіння, а його в сьогоднішніх політичних відносинах, у яких домінує логіка періодичних виборчих кампаній, знайти найважче. Я переконаний, що, як кажуть у Польщі, «тут ніхто милості нікому не виявляє», і йдеться, врешті-решт, про добрий двосторонній інтерес.