Iсторія завдає удару у відповідь
Коли закінчилася холодна війна після розпаду Радянського Союзу, переможці ніяк не могли позбавитися самовдоволення, оскільки були впевнені, що їхній тріумф був неминучим від самого початку. Багато хто на Заході вважав, що перемога ліберального капіталізму над тоталітарним соціалізмом обов’язково покладе край війнам і кривавим революціям. Сьогодні два впливові лідери — президент Росії Володимир Путін і голова КНР Сі Цзіньпін — демонструють, наскільки надуманою була ця точка зору.
Переважаючий на Заході погляд відобразився в книжці Френсіса Фукуями 1992 року «Кінець історії й остання людина», яка передбачала, що західна ліберальна демократія була кінцевою точкою соціокультурної еволюції людини. Іншими словами, християнське вчення про кінець світу було перетворене на світський історичний постулат.
Ця трансформація не була чимось новим. Сповістили про неї ще Гегель і Маркс. 1842 року історик Томас Арнольд заявив, з типовою вікторіанською самозаспокоєністю, що царювання королеви Вікторії містило «виразні ознаки завершеності часу». Усі ці історичні пророки — незалежно від того, провіщали вони реалізацію абсолютної ідеї чи диктатуру пролетаріату — цілковито помилялися.
Незабаром після перемоги Заходу в холодній війні підйом ісламського фундаменталізму й повернення національного трайбалізму, навіть у самому центрі «постісторичної» Європи, кинули виклик концепції кінця історії. Балканські війни 1990-х років, війни Америки в Афганістані й Іраку, криваві арабські бунти й викриття етнічних і системних недоліків західного капіталізму під час глобальної економічної кризи ще більше підірвали цю ідею.
Проте, мабуть, найяскравіші нагадування того, що історія ще цілком жива, надійшли з Китаю й Росії. Урешті-решт, ні китайська однопартійна державно-капіталістична система, ні плутократична політична економіка Росії не є хоча б частково ліберальними, й жодна з них не проти відстоювати свої (самовизначені) права військовим шляхом.
Для Китаю це означає «захищати» свої територіальні претензії в Східному й Південному Китайських морях, проводячи дедалі напористішу зовнішню політику, явно підтримуючи її зростаючим військовим мускулом. Така поведінка підсилює старі нагноєння регіональної напруженості, водночас підживлюючи конкуренцію між Китаєм і альянсом Сполучені Штати/Японія — ситуація, що нагадує сутичку між Сполученим Королівством і Німеччиною за морське домінування, що передувала Першій світовій війні.
Зі свого боку, Росія безжалісно прагнула повернути свою втрачену континентальну імперію, чи то в жорстоких репресіях Чечні, чи то у війні 2008 року в Грузії або в нинішньому нападі на Україну. Дійсно, останні дії Росії в Криму багато в чому схожі на захват німецькомовної Судетської області Чехословаччини Адольфом Гітлером 1938 року — що став істотним каталізатором Другої світової війни.
Річ у тому, що дії Путіна зачіпають не лише Крим, і навіть не лише Україну. Так само, як Гітлер діяв, виходячи з бажання обернути назад принизливі умови Версальського договору, що поклав край Першій світовій війні, Путін зосереджений на возз’єднанні розчленованого Радянського Союзу, розпад якого він назвав «найбільшою геополітичною трагедією ХХ століття».
Таким чином, Путін кидає виклик одному з найбільших зовнішньополітичних досягнень Америки: завершенню розділення Європи й створенню вільних країн, які можуть бути залучені в західні сфери впливу. І, на відміну від президента США Барака Обами в Сирії й Ірані, Путін поважає свої червоні лінії: колишні радянські республіки не підлягають захвату Заходом, і НАТО не дозволять розширитися на схід.
Крім того, Путін зробив етнічний націоналізм визначальним елементом своєї зовнішньої політики, використовуючи російськомовну більшість Криму для виправдання власної авантюри. Аналогічно, етнічний націоналізм призвів до нападу Гітлера на європейський порядок: Судети здебільшого були заселені німцями, й австрійський аншлюс був спрямований на об’єднання двох життєво важливих частин німецької нації.
У своєму спірному вивченні витоків Другої світової війни 1961 року історик А. Д. П. Тейлор виправдав рішення Гітлера захопити невеликі держави-правонаслідувачі, створені у Версалі, щоб стриножити німецьку потужність — стратегія переможця, яку Тейлор назвав «відкритим запрошенням Німеччини до експансіонізму». Те саме, ймовірно, можна сказати й про фатальний потяг Росії до колишніх радянських республік.
Зрозуміло, ніхто не хоче нової європейської війни. Проте провокації Путіна й спадщина помилок Обами в зовнішній політиці можуть стимулювати його до скорочення своїх політичних втрат через прийняття несподіваних політичних дій. Урешті-решт, весь порядок денний зовнішньої політики Обами — ядерна операція з Іраном, мирна угода між Ізраїлем і Палестиною, примирення з союзниками на Близькому Сході, що не знаходять спільної мови, й стратегічний поворот Америки до Азії — зараз залежать від його здатності приборкати Путіна.
Роль Китаю ще більше ускладнює ситуацію. Потураючи діям Росії в Криму, Сі приєднується до Путіна в заперечуванні світового порядку, що виник з перемоги Америки в холодній війні. Роблячи це, Китай дозволяє розрахункам на силові дії переважити його давні принципи, зокрема невтручання у внутрішні справи інших країн — зміна, яку його лідери захищатимуть, стверджуючи, що США неодноразово демонстрували, що зрештою могутність визначає принципи.
Канцлер Німеччини Ангела Меркель — чиє східнонімецьке виховання мало дати їй особливо гостре розуміння авторитарного мислення Путіна — описала російського лідера як такого, що віддаляється від реальності й керується політикою з позиції сили часів XIX століття. Проте насправді це Європа живе у фантазіях: у «постісторичному» світі, де військова потужність не має значення, субсидії можуть приборкати націоналістичні сили, а лідерами є лише законопокірні, добре виховані леді й джентльмени.
Європейці щиро вірили, що «Велика гра» між Росією й Заходом була завершена 1991 року. Послання Путіна свідчить, що остання чверть століття була всього лише антрактом.
Проект Синдикат для «Дня»
Шломо БЕН-АМІ — колишній міністр закордонних справ Ізраїлю
