Як запобігти перетворенню світу на концтабір «Русского мира»
Кипить і піниться український казан, у якому патріотична громада сподівається приготувати смачний куліш стабільної державності та згуртованої і консолідованої вітчизняної політичної нації. Закономірним очікуванням суспільства від цього процесу є позитивний результат, який Україна вистраждала багатовіковою історією, врешті-решт позбувшись колоніальної залежності, за якої титульний етнос асимілювався і нищився різними імперіями.
Платон, Сенека, Конфуцій, Вольтер і Монтеск’є вважали, що всі процеси життєдіяльності людини і суспільства ґрунтуються на єдиних фундаментальних засадах. Тому застосована аналогія взаємозв’язку кулінарного мистецтва козацьких предків і суспільно-політичних процесів в Україні, виглядає цілком обґрунтовано і закономірно. Як вбачається, зазначені аспекти повинні враховуватися і владою, і громадянським суспільством в умовах протидії зовнішній агресії фашистського режиму Володимира Путіна проти України та приборкання терористичної діяльності бандформувань новітніх «червоних кхмерів» на частині окупованих територій Донецької та Луганської областей. При цьому єдність і порозуміння між суспільством та очільниками країни, а також підтримка зарубіжних партнерів є визначальними чинниками у подоланні зовнішніх і внутрішніх загроз безпеці держави.
ЯКИМИ Ж Є РЕАЛІЇ УКРАЇНСЬКОГО СЬОГОДЕННЯ?
Є підстави констатувати, що попри суттєві позитивні зрушення (повалення злочинного режиму В.Януковича, обрання легітимного Президента, проведення прозорих і демократичних парламентських виборів, законодавче започаткування низки реформ тощо), суспільно-політична, соціально-економічна і безпекова обстановка в Україні є невтішною і не повною мірою відповідає очікуванням значної частини населення. Вже очевидно, що надмірне захоплення мінським процесом, не лише дало певний перепочинок Києву, щоб оговтатися від прикрих поразок, а й дозволило Путіну на тривалий період усунути від врегулювання ситуації на сході України і в Криму Женевський формат переговорів із участю ЄС, США, Росії та України, а також фактично ввести в оману українську сторону і світову спільноту про істинні плани й наміри Кремля. Як наслідок, активність зарубіжних партнерів щодо підтримки України була помітно загальмована. Росія майже відкрито почала вводити в зону так і не призупинених терористами бойових дій свій спецназ та інші військові формування. Сепаратисти в значних обсягах отримали від РФ додаткове озброєння, військову техніку, найманців-бойовиків, агентурне і радіотехнічне розвідувальне забезпечення та сучасні засоби протиповітряної оборони. Вінцем невиправданих ілюзій Києва й Заходу став фарс організованих терористами так званих виборів другого листопада поточного року, що фактично дезавуювали мінські домовленості і загнали проблему врегулювання конфлікту на сході України політико-дипломатичними методами у глухий кут.
Із огляду на стан речей, що склався, виникає спокуса кваліфікувати зазначене як провал мінського формату, а політику офіційного Києва — як капітулянтську, що не відповідає національним інтересам країни. Однак не все так однозначно, коли агресором є потужна ядерна держава і на кону доля країни. Коли національний ресурс спротиву ще повністю не приведено в бойову готовність, а позиція впливових зарубіжних партнерів, хоча й відчутна, але значною мірою характеризується псевдопацифістською риторикою та деклараціями про наміри.
ЗАСТЕРЕЖЕННЯ БІСМАРКА ПРО ТЕ, ЩО «УГОДИ З РОСІЄЮ НЕ ВАРТІ ТОГО ПАПЕРУ, НА ЯКОМУ ЇХ ПІДПИСАНО»
І все ж таки виникають запитання. Зокрема, чи прораховувався Києвом, Брюсселем і Вашингтоном такий сценарій перебігу подій? Чомусь віриться, що так. Тоді партнери повинні були мати план «Б» і вживати превентивні заходи протидії. Чи можливо, як говорив раніше Держсекретар США Джон Керрі, мали місце якісь таємні домовленості між Петром Порошенком і Володимиром Путіним. У такому разі Президент України легковажно проігнорував застереження Отто фон Бісмарка про те, що «угоди з Росією не варті того паперу, на якому їх підписано».
Ймовірніше, перебуваючи в полоні оманливої концепції «умиротворення агресора», Брюссель і Вашингтон переслідують власні прагматичні інтереси і цинічно маніпулюють Україною, як розмінною картою у геополітичних змаганнях із фашистським режимом Путіна. З цього приводу вкотре доречним є наголосити, що подібна стратегія Даладьє і Чемберлена у XX сторіччі щодо нацистської Німеччини призвела до катастрофи Другої світової війни, в горнилі якої та під час масштабних етнічних чисток на ґрунті расової нетерпимості загинули десятки мільйонів людей.
Якщо ж лідери окремих країн ЄС відчувають певний комплекс вини перед Росією за злочини своїх фашистських і нацистських попередників під час Другої світової війни та вдячність «архітектору перебудови» за падіння Берлінської стіни і тому терпимо ставляться до «витівок хлопчика Володі», то їм варто нагадати, що Україна була повністю окупована Адольфом Гітлером і його союзниками, внаслідок чого зазнала тяжких людських жертв та матеріальних втрат. Враховувати потрібно й те, що на відміну від генералів Власова, Краснова та інших російських козачих «отаманчиків», що вірою і правдою служили Адольфу Гітлеру, нащадки яких сьогодні мародерствують, катують і вбивають етнічних українців та інших патріотів України в Донецькій і Луганській областях, один із очільників визвольних змагань Степан Бандера та його соратники в цей період були ув’язнені в концтаборі Заксенхаузен. Там значну частину з них було ліквідовано нацистами. Сам же провідник ОУН, не зважаючи на постійний тиск, шантаж і погрози німецького уряду, відмовився написати відозву до ОУН і всього українського народу із закликом боротися разом із гітлерівцями проти СРСР. Свідченням значного вкладу українського народу у світову економіку і культуру та у боротьбу із нацистсько-фашистською чумою XX сторіччя став той факт, що після другої світової війни Україна стала членом ООН, навіть Сталін мусив ініціювати це.
РОЗГУБЛЕНІСТЬ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ І ПРАВО ВЕТО РФ
Однак вже недопустимо тривалий час розвинені західні демократії та такі поважні міжнародні інституції, як ООН, ЄС, НАТО, ОБСЄ, здається, перебувають у стані розгубленості від зухвалих і агресивних дій фашистського режиму Путіна як щодо України, так і до західної цивілізації. Незрозуміле зволікання із вжиттям ефективних, зокрема і військових заходів проти агресора, з одного боку загрожує чинній системі глобальної безпеки, а з другого — ставить на порядок денний необхідність суттєвого коригування повноважень міжнародних організацій, особливо реформування ООН. Необхідно припинити практику, коли Росія в Раді Безпеки ООН накладає вето на резолюцію, що засуджує її агресивні дії щодо України. Адже перебуваючи на початковому етапі реформ на засадах ринкової економіки, верховенства права та створення дієздатного сектору безпеки, молоді демократії, що позбулися колоніальної залежності чи тиранії, до яких відноситься і Україна, апріорі повинні мати міжнародні, юридично зобов’язуючі, гарантії безпеки. І роль в цьому ООН повинна бути визначальною.
Попри всі об’єктивні чинники, більш лояльною і єдиною повинна бути також позиція ЄС та НАТО щодо членства в цих об’єднаннях країн молодої демократії. З цього приводу відомою є тривала дискусія на пострадянському просторі про те, що країни Східної Європи і Балтії здобули членство в ЄС і НАТО, при тому, що не всі вони відповідали критеріям та стандартам цих міжнародних організацій. Водночас до України, Грузії і Молдови застосовано дещо упереджені вимоги, що віддаляють їх членство в ЄС і НАТО на невизначену перспективу. Вкотре напрошується теж відома версія щодо ймовірного існування якихось латентних домовленостей між Заходом і Росією щодо розподільчих зон впливу. Актуалізує цю версію і збіг підходів Брюсселя, Вашингтона і Москви до нещодавньої ініціативи Президента України із відновлення Женевського формату переговорів. Захід продемонстрував стриманість, а Москва категоричне заперечення. І чомусь знову вказані суб’єкти пропонують діяти в руслі не ефективного для України мінського формату. Якщо ж така версія не відповідає дійсності, то Брюсселю і Вашингтону, перш за все в інтересах гарантування власної безпеки, є доречним позбутися усталених бюрократичних підходів до реагування на глобальні і регіональні загрози. Вочевидь настав час реалізації ідеї щодо створення з участю України широкої антипутінської коаліції, чи надання провідними країнами світу офіційному Києву відповідного союзницького статусу, що передбачає військову допомогу.
Із приводу ж імперсько-ординських зазіхань Володимира Путіна лідерам країн розвиненої демократії варто нагадати слова російського полководця Олександра Суворова про зухвалі перемоги молодого генерала Бонапарта у тогочасній Європі. Генералісимус заявив: «Хлопчик крокує жваво, час його зупинити». Аналогія із поведінкою Володимира Путіна виглядає актуальною для сучасного світового устрою. Бо невжиття ефективних стримуючих заходів щодо агресора, може призвести до того, що гуманістичні цивілізаційні цінності буде трансформовано кремлівським Геростратом у авторитарні правила життя «по понятиям питерской шпаны», а світ — у концтабір «Русского мира».
ПРОРАХУНКИ КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ У СЕКТОРІ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ
Із відомих причин приділивши значну увагу зовнішньому чиннику у гарантуванні безпеки сучасної України, варто вчергове наголосити, що питання захисту суверенітету і територіальної цілісності України відноситься перш за все до компетенції вітчизняних гілок влади і громадянського суспільства. І в цьому зв’язку є підстави стверджувати, що суб’єктами державотворчої діяльності мобілізовано не всі і не повною мірою наявні ресурси для боротьби із зовнішнім та внутрішнім ворогом.
Зокрема, не зважаючи на те, що країна фактично перебуває у стані Вітчизняної війни, Урядом не було вжито вичерпних заходів щодо своєчасної переорієнтації промислового комплексу на потреби Збройних сил та військових формувань, задіяних у зоні АТО. Прорахунки кадрової політики у секторі безпеки і оборони позначилися на ефективності управління задіяними у бойових операціях підрозділами, що належать до різних силових відомств. Із огляду на прикрі поразки, «котли», втрату частини відвойованої у терористів території, недостатньо ефективною виглядає діяльність розвідувальних і контррозвідувальних органів, а також апарату РНБО, на який законодавчо покладено координуючі і контролюючі функції щодо аналізу, оцінки та підготовки стратегічних пропозицій керівництву держави у сфері безпекової і оборонної політики. Не спостерігається системний і комплексний підхід у боротьбі із масованою інформаційно-психологічною війною проти України російського агресора, щодо формування патріотичної позиції українського суспільства, нетерпимості до ренегатства, а також доведення медійними та дипломатичними каналами до світової спільноти правдивої інформації про головних винуватців брутальної анексії Криму і розв’язання бойових дій на сході України.
Навпаки, почасти глибоко не вникаючи у зміст майстерно підкинутих ворогом окремих месиджів, вітчизняні медіа та політикум розкручують непритаманні Україні проблеми нібито непримиримої боротьби між партіями війни і миру, необхідності суцільної люстрації всіх державних службовців періоду президентства Віктора Януковича та військовослужбовців, які 23 роки тому працювали в колишньому КДБ СРСР чи були слухачами навчальних закладів цього відомства. При цьому умисно замовчується та обставина, що значна частина патріотично налаштованих працівників колишнього КДБ СРСР чесно і щиро принесли присягу на вірність українському народові та в складі вітчизняних правоохоронних органів і спецслужб внесли свій, ще не до кінця усвідомлений суспільством, внесок як в їх становлення, так і в гарантування безпеки Української держави. Більше того, на всіх рівнях тривалий час панує месидж, що фактично звільняє від політичної і кримінальної відповідальності Віктора Януковича та головних опричників його режиму. З метою перекласти вину на попередників, суспільству нав’язується переконання про те, що руйнація сектору безпеки і оборони відбувалася всі роки незалежності України. Звичайно, зайве говорити, що колишні очільники країни Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко могли зробити більше для безпеки і обороноздатності країни.
ПРО НЕВІДВОРОТНІСТЬ ПОКАРАННЯ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЛЮДИНИ І ДЕРЖАВИ
Обвал, масштабна руйнація сектору безпеки і оборони, галопуюча корупція і відверта зрада національних інтересів відбулися саме під час режиму Віктора Януковича, який фактично перетворився на слухняного васала і маріонетку Володимира Путіна. Без сумніву, що саме така оцінка повинна бути домінуючою у позиції вітчизняних ЗМІ та політикуму при висвітленні проблем генези сектору безпеки і оборони країни. Поряд із цим, з метою недопущення подібного у майбутньому, влада зобов’язана демонструвати громадянському суспільству конкретні приклади невідворотності покарання за злочини проти людини і держави.
Поки що недостатньо креативною і публічною є робота мас-медіа та відповідних державних відомств із доведенням до вітчизняної і світової громадськості фактів злочинної діяльності бандформувань терористів і російських спецпризначенців на тимчасово окупованих територіях.
Загалом, не зважаючи на те, що шлях до омріяної українцями мети потребуватиме часу і використання значних ресурсів, є об’єктивні підстави для впевненості в тому, що соборній, демократичній і модерній Україні бути.
