Та, що вийшла із шафи
У прокаті з’явився новий фільм Тіма Бьортона «Великі очі»
Серед інших голлівудських режисерів Тім Бьортон виділяється обдарованістю графіка й живописця: він, власне, починав аніматором на студії Діснея і до цього часу промальовує свої фільми під час підготовки до зйомок. Виступав він і як книжковий ілюстратор.
Одним словом, дивно, що він досі нічого не знімав про художників. Звичайно, герої таких фільмів Бьортона, як «Едвард руки-ножиці» або «Чарлі та шоколадна фабрика» — безумовно художники свого ремесла (перукарство, виробництво шоколаду). Проте зараз йдеться про художника, що працює з фарбами та полотном. Точніше, про художницю.
Маргарет Кін (1927 р. р., США) здобула популярність завдяки портретам жінок та дітей, характерною рисою яких є підкреслено великі очі. У 1960-х вона продавала роботи під ім’ям свого чоловіка Волтера Кіна; 1970 року офіційно заявила про справжнє авторство й виграла судовий процес проти Волтера. Суд визнав авторство Маргарет, після чого вона отримала 4 мільйони доларів компенсації. Бьортон, до речі, зібрав колекцію полотен Кін; її біографію він і використав як основу для сценарію «Великих очей».
Фільм тримається на двох мотивах: маніпуляція як особливий, вельми своєрідний вид мистецтва, та патріархальна тиранія, перетворена на бізнес. Гроші та мистецтво незрідка вступають у союз, і подібні поєднання майже ніколи не закінчуються добром; а тут ситуація обтяжена мізогінією (женоненависництвом) як загальним контекстом. Один із головних аргументів Волтера, який він використовує, щоб утримати Маргарет в покорі — ніхто не купуватиме жіночий живопис. Він недалекий від істини: Америка кінця 1950-х — початку 1960-х років була дійсно місцем не дуже дружнім для жінок, що прагнули більшої самостійності. Тодішнє суспільство переповнювали патріархальність і найрізноманітніші забобони; заради справедливості слід зауважити, що в решті світу справи йшли не краще. Самотня розведена жінка з малою дитиною мала практично нульові шанси на влаштування кар’єри; Маргарет у фільмі просто вимушена вийти заміж удруге, інакше дочку в неї з великою вірогідністю могли забрати на вимогу першого чоловіка.
Всім цим Волтер користується повною мірою. Оскільки Маргарет підписує полотна спільним прізвищем «Кін», він видає їх за свої і вдало продає: спочатку відвідувачам модного ресторану, потім — зіркам та знаменитостям, потім у власній галереї, нарешті, доходить до масового виробництва репродукцій на плакатах та листівках. Маргарет перетворена ним, по суті, на рабиню, яка сидить вдома, і, ховаючись від власної дочки, виробляє продукцію майже як на конвеєрі. А на виставках робота дружини — розносити коктейлі та складати вигідний фон «авторові».
Маргарет грає Емі Адамс (заслужений «Золотий глобус») в усьому багатстві відтінків — від розгубленості та страху затурканої домогосподарки до тріумфу переможниці, від уразливості жертви до твердості людини, впевненої у своїй правоті. Другорядні ролі теж гарні (окремо запам’ятовується Теренс Стемп у ролі незворушного й жовчного арт-критика), але, звісно, найбільший акторський успіх — Крістоф Вальц у ролі Волтера. Такого розкішного, чарівливого й віртуозного брехуна Бьортон на екран ще не виводив. Волтер-Вальц — геній маніпуляції; він, в певному розумінні, не менший художник, ніж Маргарет (або вищезгадані Едвард та Чарлі). Майже будь-яка поява Волтера на екрані — це фільм у фільмі, вистава у виставі; тим принизливішою є його поразка. Безумовно, Вальц та Адамс складають блискучу виконавську пару.
Бьортон, з його любов’ю до насичення кадру яскравими локальними кольорами, надає всій історії належне візуальне втілення. Адже 1960-ті — епоха поп-арту — стилю, невіддільного від плакатної барвистості, масового тиражування і швидкої слави. Весь колористичний ряд «Великих очей» і представляється однією великою поп-арт-композицією. При інших акторах, в інших драматургічних обставинах фільм впав би до рівня гламурної мелодрами; проте, кричущі фарби «Великих очей» приховують невидимі світу сльози. Примушена чоловіком, Маргарет перетворюється на штамповщицю окатих малят й починає руйнуватися як художниця. Невідомо, таким був задум чи ні, але творець фільму зумів опосередковано торкнутися неочевидного критичного потенціалу стилістики поп-арту, в кращих зразках якого за зовнішньою кітчевістю проступають речі дійсно серйозні.
«Великі очі» — не з вершинних досягнень Бьортона, втім, головне йому вдалося: висловитися, хай і в дещо легковажній формі, на вічну тему людської гідності. Нагадати про те, як важливо врешті-решт вийти з шафи несвободи, куди тебе може загнати навіть найближча тобі людина.
