І доки рідний край Єгиптом буде? Коли новий загине Вавилон?
Леся Українка, поетка, драматургиня, перекладачка

Хто має відповісти?

Експерт: «Спровокована кривава трагедія як мінімум повинна означати люстрацію і для влади, і для опозиції»
19 лютого, 2014 - 21:58
«ПРАВИЙ СЕКТОР» / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Україна ще не занурювалася так глибоко в кризу, як це відбулося зараз. Протягом 23-х років незалежності були різні протистояння, майдани, зіткнення, але щоб ситуація дійшла до того, коли відлік пішов на десятки людських життів з обох боків, — такого ми не пам’ятаємо. Це не просто фізичне втрата, це психологічний удар для суспільства. Якщо раніше українці могли бачити криваві кадри померлих по телевізору чи в Iнтернеті десь у гарячих точках світу, то сьогодні це відбувається в самісінькому центрі нашої столиці. Чому це стало можливим?

Серія помилок вітчизняних політиків та їхне послідовне втілення, плюс іноземні сценарії — ось що призвело до сьогоднішньої ситуації. Ще з 90-х років політики раз за разом марнували шанс реформувати країни. Головна мета більшості з них — збагачення і захист особистісно-кланових інтересів. Як не дивно, сьогодні якраз про президентство Леоніда Кравчука, яке тривало лише 2,5 років, не дивлячись на негативні моменти, відгукуються найбільш позитивно (внесок у здобуття незалежності України, заборона комуністичної партії, вирішення політичної кризи шляхом оголошення дострокових президентських виборів...).

Президентство Леоніда Кучми було поки найдовшим — 10 років з 23-х. Сьогодні по-різному ставляться до другого президента, але саме за час його керування країною була закладена кланово-олігархічна система, в якій країна існує і досі. Не будемо детально зупинятися — тут і корупція, і «справа Гонгадзе», і фальсифікація виборів, і підрив парламентаризму..., зазначимо лише, що результатом президентства Кучми стали «помаранчеві події» як велике сподівання на реформування закладеної системи.

А от далі наступило не менше розчарування від п’ятирічки Віктора Ющенка, якого помаранчевий майдан і привів до влади. За певною демократичною завісою його президентсва, тривали постійні політичні протистояння та сварки. Як наслідок, систему, яка перейшла у спадок, лише підрихтували, а не демонтували.  Закономірний результат — до влади у 2010-му прийшов чинний глава держави Віктор Янукович, який був основним опонентом Ющенка у 2004-му і уособленням корупційного минулого Кучми. З позитивів, який вдалося привнести Ющенку, слід виділити питання Голодомору.   

Потім почалися системні помилки президента Януковича. Першим чим він зайнявся — переформатування парламентської більшості, яке попередньо своїм рішенням дозволив Конституційний суд. Останній допоміг Віктору Федоровичу і восени 2010-го — ухвалив вердикт про фактичне повернення Конституції 1996 року. Обидва рішення на думку юристів, КС не мав права приймати. Але у 2010-му був ще один крок влади, який вважають першою дуже серйозною помилкою влади — Харківські угоди. «Російський гачок» спрацював ще на самому початку президентства Януковича.

МІТИНГУВАЛЬНИКИ ПЕРЕОБЛАДНАЛИ МИХАЙЛІВСЬКИЙ СОБОР У КИЄВІ В МЕДИЧНУ ЧАСТИНУ, ДЕ МЕДИКИ-ВОЛОНТЕРИ НАДАЮТЬ ПЕРШУ ДОПОМОГУ ПОСТРАЖДАЛИМ / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Ще однією помилкою є ухвалення «мовного» закону, через який біля Українського дому влітку 2012-го сталося справжнє побоїще між протестувальниками і «Беркутом». Взагалі гуманітарна політика — слабке місце нинішньої влади. Тут достатньо згадати діяльність в цій сфері незмінного міністра освіти та науки Дмитра Табачника чи депутата-регіонала Вадима Колесніченко.

Окрема тема — «справа Тимошенко». Так, особисто для Януковича було важливо усунути конкурента. Але як сказала колись депутат від Партії регіоналів Ганна Герман: «Якби я знала, хто це зробив... Якби я знала, хто прийняв таке рішення. Я задушила б його власними руками». Можна здогадатися кому була вигідна ця справа (за яку одразу зачепилися європейці), щоб пригальмувати євроасоціацію України. І навряд чи зараз важливо, яка доля особистої нелюбові Януковича до Тимошенко, головне, що ця партія розіграна дуже вдало — Україна не підписала угоду з Євросоюзом, а Президент опинився в дуже складній ситуації.

Якраз угода про асоціацію і зону вільної торгівлі з ЄС могла залишити Януковича в історії України як євроінтегратора і забезпечити йому другий термін президентства. Але за тиждень до Вільнюського саміту відбувся розворот — розворот, який призвів до того, що ми маємо сьогодні. Навряд чи після останніх подій Янукович залишиться в історії з позитивної точки зору. Систему, яка передається у спадок від президента до президента, він не змінив, більш того, допустив кровопролиття і вбивства.

Небажання влади йти на поступки та хронічне запізнення в діях після загальмування євроасоціації, а особливо розгону студентів 30 листопада, призвело до бойових дій на вулицях Києва. Висновки не робилися ні після 1 грудня, ні після 11 грудня, ні після 22 січня, ні, як бачимо, після 18 лютого. З кожним разом порядок денний все більше диктує — сила. Всі переговори, які проводилися з опозицією чи так звані круглі столи, або не давали результату, або були елементом затягування часу.

МАЙДАН НЕЗАЛЕЖНОСТІ. 19 ЛЮТОГО 2014 р. / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Безумовно, відповідальність лежить на владі, яка є такою, яка вона є. Все ми давно знаємо і прекрасно бачимо, особливо, коли на допомогу силовим структурам наймаються так звані «тітушки». Інша справа — опозиція, яка претендує на роль альтернативи. В тому, що сьогодні відбувається в столиці, також є її великою «заслугою». Позиціонуючи себе як кращу за владу, всі ми пам’ятаємо як продавалися місця в списках перед парламентськими виборами 2012 року. А хто підписав, м’яко кажучи, не дуже вдалу газову угоду 2009 року, яка спровокувала владу піти на наступний безглуздий крок і підписати харківські угоди. А хіба багато нинішніх опозиціонерів не були при владі? І що вони зробили, щоб змінити систему? Той же колишній голова СБУ Турчинов, який закликав пройтися по урядовому кварталу ще на початках протестів. Хто мав відповідати за постраждалих?

Особливо показовою стала остання ситуація із закликом опозиції до суспільства прийти у вівторок до Верховної Ради. Коли парламент оточено тисячами «беркутівців», будь-яка людина може сказати, що будуть зіткнення? Тим більше, знаючи практику «спілкування» «Правого сектору» з силовиками на Грушевського. Опозиція свідомо пішла на загострення ситуації. Сподіваючись за допомогою вулиці надавити на владу і повернути у Верховній Раді зміни до Конституції 2004 року. В такій ситуації, хіба тільки влада має відповідати за десятки вбитих людей? Частина опозиції, яка в грі, також. Та і хіба відновлення Основного Закону 2004 року вирішить ситуацію? Здається, проблема у нас з виконанням законів і політичною культурою всіх політиків.

«Суспільство повинно дати жорстку оцінку так званій політичній еліті країни, — коментує «Дню» народний депутат двох скликань Олександр Єльяшкевич. — Спровокована кривава трагедія як мінімум повинна означати люстрацію і для влади, і для опозиції. Зокрема, це повинно стосуватися і безвідповідальних депутатів парламенту, які замість знаходження швидких та ефективних рішень із врегулювання кризи, вперто знову і знову продукували жорстоке протистояння в країні».   

Переговори наразі зірвані. До цього призвели як глухість влади, так і дії опозиції разом з «Правим сектором». А тепер задумаємося, кому вигідна ескалація ситуації в Україні? Хто гальмував євроустрімління України і влаштовував економічні війни на наших східних кордонах? До кого збирався звернутися кримський парламент за захистом прав автономії? МЗС якої країни називає те, що відбувається в Україні, погромами, а протестувальників — екстремістами і фашистами? Відповідь — Росія.


 

«ВЛАДА МАЄ ЙТИ НА ПРИНЦИПОВИЙ КОМПРОМІС»

Ігор ТОДОРОВ, професор, голова Донецького осередку Всеукраїнської громадської організації «Українська асоціація європейських студій»:

— Можу сказати за студентів. Вони пригнічені і шоковані останніми подіями.

Був і залишаюсь прибічником ненасильницького розв’язання конфлікту, адже альтернатива жахлива. На теперішньому етапі треба йти на принциповий компроміс, а не робити вигляд, що його досягнуто. Оскільки сила на стороні влади, принципові компроміси потрібні саме з цього боку. Будь-які інші шляхи вестимуть до ескалації та конфронтації. Жодної політичної та громадської сили саме в Україні, яка була б у цьому  зацікавлена, немає. Не беру до уваги так звану п’яту колону, і впевнений, що теперішній сценарій йде на користь лише одній країні — Росії. Я — не прибічник закулісних ігор, це суто логічний підхід: кому це вигідно? Відповідь однозначна.

Щодо авторитетів, бачив звернення Ріната Ахметова та компанії СКМ. Великих бізнесменів поважають за визначенням, і їх слова на підтримку припинення ескалації можуть почути. Впевнений, що для Донбасу це — принципова сила, але, можливо, потрібні конкретні дії з боку бізнесу, бо заяви не мають належних наслідків. Тут простежується логічне поєднання інтересів: держава прагне припинення конфлікту з перспективою громадянської війни, донецькі олігархи через свої бізнес-інтереси також зацікавлені у нормалізації ситуації. Не можу нічого радити з цього приводу, бо далекий від сфери бізнесу, втім, це може бути  неформальний вплив на органи влади.

«НОВЕ ПОКОЛІННЯ СЬОГОДНІ ЗМУШЕНЕ РОБИТИ ТЕ, ЩО ПОВИННІ БУЛИ ЗРОБИТИ ДО НИХ І В ІНШИЙ СПОСІБ»

Анатолій КИЧИНСЬКИЙ, поет, художник, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, Херсон:

— Виходячи з того, що мені довелося почути і побачити в нашому регіоні впродовж місяців протестів, то складається враження, що багато хто й досі не зрозумів глибинну суть цих процесів. Найприкріше, що цю суть не змогли осягнути представники влади, починаючи від Президента до місцевих чиновників. Коли територія УРСР стала незалежною, почався процес деколонізації людської свідомості. На жаль, державотворці сильно затягнули цей процес у силу різних причин. Тим часом зростало нове покоління, яке сьогодні фактично змушене робити те, що повинні були зробити до них і в інший спосіб. Та незомбована молодь, яка свідомо виросла в незалежній Україні, не хоче жити в УРСР. Це вивело їх на майдани. А відсутність розумного діалогу між політиками і наглий розгін мирного протесту підштовхує до радикальних дій. Разом з тим, насилля не повинно зростати з обох боків. На мою думку, влада нарешті повинна зробити значні поступки. Мається на увазі хоча б крок назустріч щодо голосування у Верховній Раді акта повернення до Конституції 2004 року. Адже і протестувальники теж підтримують цей крок. Але я в це мало вірю. Наразі не видно шансу для діалогу, бо влада спілкується мовою сили. А люди не відступають, тому що розуміють, які одразу почнуться переслідування і репресії.

Повертаючись до реакції нашого регіону я з прикрістю можу констатувати, що в нас так само відсутній здоровий діалог місцевих еліт. Бо та еліта з науковців, митців, громадських активістів — дуже розрізнена. Та й влада не зацікавлена у її об’єднанні. За весь час протистоянь не було проведено серйозних заходів, під час яких лідери громадської думки могли висловити свою позицію, сказати розумні слова, які могли б прорости розумними вчинками. Особисто я б залюбки взяв участь у такому круглому столі.

«МОРАЛЬНИМ АВТОРИТЕТОМ МОЖЕ СТАТИ ЦЕРКВА»

Віталій МАСНЕНКО, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії та етнології України Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького:

— З одного боку, спостерігаємо абсолютну девальвацію довіри до влади. З іншого — парламентська опозиція теж не має стовідсоткової довіри громадян. Значна частина громадськості й різних організацій займають окрему позицію, вважаючи, що лідери опозиції не виконують повністю своєї функції й часто думають про свої інтереси.

Я вважаю, що моральним авторитетом може стати Церква. Ми вже бачили кілька спільних і окремих заяв різних Церков, зокрема й православних конфесій як Київського, так і Московського патріархатів. Вони виступають за припинення насильницьких дій. З тим же закликом виступила і Греко-католицька церква та інші релігійні об’єднання. Думаю, що це може стати тим чинником, який якось стримає насильство.

Що стосується черкаського регіону, то якихось особливих радикальних подій тут не спостерігається, і всі зосереджені на Києві. До речі, митрополит УПЦ Московського патріархату Софроній і митрополит Київського патріархату Іоан могли б стати тими авторитетами, які б зменшили ескалацію напруги.

Черкаська влада теж поводить себе досить дивно — забарикадувалася, заварила двері. Складається враження, що влади немає взагалі. На мій погляд, не варто дублювати дії влади в інших регіонах. Черкаська міська рада теж могла б зайняти більш активну позицію, як і обласна.

Мені здається, найбільша перепона для того, щоб повернути події в ненасильницьке русло, — це те, що влада неадекватно оцінює ситуацію. Адже йдеться не про горстку радикалів, а про мільйони людей. Це глибоке масове громадянське збурення. Силовий варіант не буде мати жодного результату.

Сьогодні оптимально повернутися до статусу кво — до початку останніх подій. Не знаю, наскільки це можливо, тому що дуже різко ситуація перейшла межу. Дуже складно почати з чистого аркуша, але варто на чомусь зупинитися, зафіксувати позицію і не продовжувати ескалацію. Це було б початком переговорів. А далі, можливо, варто залучати міжнародне посередництво. Тому, що поки Україна сама не може урегулювати кризу. Аргументи були різні, але влада проігнорувала ці речі, зокрема й позицію міжнародних організацій. Можливо, йдеться про несамостійність Віктора Януковича у прийнятті рішень. Є небезпека, що відпрацьовують сценарії інших країн. Можливо, причетний і Кремль.

«ЄДИНИМ РЕЦЕПТОМ МОЖЕ СТАТИ ЧІТКА ПОЗИЦІЯ МІСЦЕВОЇ ВЛАДИ»

Ігор ГУЛИК, політичний експерт, Львів:

— Боюся, що стабілізація в регіоні, зокрема на Львівщині, значною мірою залежить від того, як розгортатимуться події у столиці, зокрема, на Майдані. Проблема в тому, що минула ніч (проти 19 лютого), коли було майже миттєво захоплено фактично всі осередки влади — від ЛОДА до управління СБУ — була прогнозованою реакцією на спробу силового вирішення проблеми у Києві.

Зрештою підозрюю, що відносну легкість, з якою повстанці захопили майже всі районні відділки міліції, а також обласні управління СБУ, МВС, прокуратуру, а сьогодні ще й ДАІ, спричинено не стільки лояльністю галицьких силовиків до народу, скільки тим, що їм фактично нікого було протиставити революційній стихії. Адже не секрет, що всі резерви нині зосереджено у столиці, і, гадаю, для захисту однієї-єдиної особи у цій країні.

У мене є доволі сумне передчуття того, що, коли ситуація у Києві не увійде у відносно мирне русло, у провінції ми матимемо доволі сумні прецеденти мародерства, погромів тощо. Єдиним рецептом (і в принципі, на це можна розраховувати) може стати чітка позиція місцевої влади, яка не забарилася заявити, що повністю перебирає на себе відповідальність за ситуацію. Наскільки мені відомо, сьогодні голова обласної ради (вона ж — Народна Рада) спільно із очільником ГУ МВСУ у Львівській області мали виробити алгоритм спільної роботи для стабілізації ситуації. Доволі жорстко і конструктивно виступив і міський голова Львова Андрій Садовий.

Такої ж реакції хотілося б очікувати від структуризованих вже у Самооборону Майдану формувань, які формально тепер є комунальним підприємством облради.

Але не забуваймо: запобіжники зірвано, причому — владою, яка не хоче прислухатися до вуличних протестів. І злість народу на кривди, несправедливість, корумповану, прогнилу систему обов’язково мусить знайти вихід. Головне, щоб об’єктом цієї злоби не стали сусіди, ближні, словом, невинні люди.  

ЕМОЦІЇ НЕ ПОВИННІ ЗАШКАЛЮВАТИ

Мирослав МАРИНОВИЧ, український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, віце-ректор Українського Католицького Університету у Львові:

— Відповідальність за ситуацію лежить, в першу чергу, на Президентові та уряді. Вони мають взятися за голову й врятувати рештки шансів врятувати Україну. Люди доведені до крайнощів, вони мають захищати свої родини від тих бандитів, що окопалися у владі.

Це благо для України, що тут є люди, спроможні піти на протест, коли бачать відверте насилля. Проте емоції не повинні зашкалювати. Тиснути на владу потрібно, але треба тримати руку на пульсі: якщо нерви здадуть в одного активіста, нерви здадуть в усієї України, і нічим добрим це не закінчиться.  

Окремо потрібно звернути увагу на відповідальність парламентарів, зокрема депутатів Партії регіонів. Їм не вдасться встановити в Україні сталінський режим. Тож, якщо вони не хочуть, щоб озвірілі люди відстрілювали їх на вулицях, їм потрібно терміново зібратися у Верховній Раді та проголосувати за припинення повноважень президента. Він втратив контроль над державою та розуміння того, що в ній відбувається.

Від самого початку Майдану я казав, що в мене враження, наче відомі всім «кризові менеджери» ставлять галочки напроти пунктів російського плану. Але світом правлять не вони, а Бог. Він дав людині розум і сумління. Це те, до чого всім потрібно звернутися.

«МАЄ БУТИ ЧЕСНА РОЗМОВА — ЯК З БОКУ ВЛАДИ, ТАК І ЗІ СТОРОНИ ОПОЗИЦІЇ»

Володимир ЗУБАНОВ, радник Президента України:

— Має бути чесна розмова — як з боку влади, так і зі сторони опозиції. Можна з європейським посередником, або без нього. Краще — без. Ми самі повинні в усьому розібратися. Звичайно, участь у перемовинах має брати Президент, три лідери опозиції і представники громадських організацій Майдану («Правий сектор», наприклад). Їх також треба долучати. Далі — перед камерами розпочати цю «чесну розмову».

Спочатку треба з’ясувати, чому люди вийшли на Майдан і що їх не влаштовує у власному житті. Очевидно, що люди прагнуть у Європу, бо думають, що там більш справедливе суспільство. Взяти ту ж судову систему влади, роботу прокуратури, бізнесовий клімат і пішло-поїхало.

Також треба чесно поговорити про проблеми, які є, розділити їх на напрямки і шукати варіанти їхнього вирішення. Опозиція має в парламенті приблизно 200 депутатів, але фактично не може вирішити жодного питання, бо парламентської більшості у неї немає — це теж дратує людей. Опозиційні сили, як-не-як, представляють величезну кількість виборців.

І таких питань є багато. Тому треба чесно йти і говорити про це людям Не казати про те, що, мовляв, усе в нас нормально, а визнати, що насправді все в країні відбувається дещо не так, як би нам того хотілося і вже зараз розв’язувати ці проблеми.

Якщо сьогодні до політиків від влади та опозиції довіри немає, треба долучити також представників громадських організацій або ж експертів тих країн, які є взірцевими у певному напрямку (реформа судової, правоохоронної тощо сфер).

Якби Президент запропонував таку «чесну розмову», то навіть за нинішніх умов, думаю, ситуація мала б шанс потихеньку врегулюватися  Треба дійти до спільної думки і вирішувати проблеми у всіх напрямках. Варіант того, що, начебто, «правий лише я і більше нікого слухати не буду» лише загострить ситуацію. Треба шукати компроміс.

Я письмово передавав Президенту відповідні пропозиції через АП. На жаль, поки мене не чують. Я не знаю, які люди, головно радять щось  Президенту.

Варто пам’ятати, що з нинішньої ситуації в Україні може скористатися будь-яка інша країна світу. Ми, як самостійна одиниця, нікому зараз не потрібні — ні своїми думками, позицією чи, наприклад, вагою. У країні — безлад. Ця ситуація є ненормальною і нам від цього лише погано.

Влада і опозиція повинні себе опанувати, сісти за стіл переговорів та сказати про свої пропозиції. Треба разом працювати, розділити відповідальність і важелі впливу на ситуацію в країні.

Ми всі — українці, і рано чи пізно нам доведеться об’єднуватися. Навіть більшовики не розділяли нас у 1917 році. Україну формували в тих кордонах, які є сьогодні. У Луганську і у Львові — ми всі етнічні українці. Це наша ментальність, тому ЗМІ мають у цьому процесі зіграти свою роль, щоб у прямому ефірі люди мали змогу побачити цю «чесну розмову» без ніяких приховувань. Слід також і уряд формувати, призначати прем’єра... Розділити повноваження в новому Кабміні.

Причому ініціатива «чесної розмови» може йти не лише зі сторони Президента, але й від опозиціонерів. Просто в опозиції ніяких ініціатив немає. Перевибори, відставка Президента, «банду -геть!» — це хіба пропозиції? Якщо б у них були реальні пропозиції, круглий стіл проходив би вже сьогодні. А максими на кшталт того, що «ми хочемо влади» ніякого конструктиву не вносять.

Так само учорашнє звернення Президента треба було починати зі слів, що він розуміє: є багато негараздів, які вивели людей на майдани. І ці негаразди стосуються роботи в напрямках судової, виборчої системи, свободи слова і так далі. Мовляв, я сформую свою делегацію, ви — свою і почнемо розмову по розв’язанню актуальних  питань.

Події останніх місяців засвідчили, що в Україні не все так добре, як комусь могло здаватися раніше. Тож під вирішення конкретних завдань треба відразу ж формувати завдання для нового глави уряду. Необхідно зробити щось для країни, для громадян.

«ЗАРАЗ Є ОДНА МОЖЛИВІСТЬ — ВВЕДЕННЯ МИРОТВОРЧОГО КОНТИНГЕНТУ ООН»

Сергій СОБОЛЄВ, народний депутат, «Батьківщина»:

— Компроміс був можливий, коли були просто поранені чи одна-дві жертви. Але коли це все перетворюється в десятки жертв — це вже не компроміс. У нас зараз є одна можливість і, я вважаю, що вона  називається словом «компроміс». Йдеться про введення миротворчого контингенту ООН, роз’єднання ворогуючих  сторін і початок переговорів лише в такому форматі. Тоді є можливість бодай про щось говорити. Коли ж Янукович вважає, що може потопити в крові народне повстання, то який компроміс може бути з тираном?

Спочатку треба роз’єднати армію і народ. Після цього вже можна буде сідати і про щось домовлятися. В умовах, коли у людей постійно стріляють, катують чи, навіть, убивають — ніяких переговорів бути не може.

Мені це нагадує переговори в концтаборі: є жертви, а є охоронці. У других є зброя. Згадайте, всі переговори, які йшли останні три тижні, були переговорами в час перемир’я. Зараз у нього ніхто не вірить. Для Януковича перемир’я — це стягнути нові сили, зброю і стріляти в людей. Цього допустити не можна.

«ПОЛІТИЧНА РОЗРЯДКА МОЖЕ ВІДБУТИСЯ ЛИШЕ У РАЗІ ПРИЗНАЧЕННЯ ДОСТРОКОВИХ ВИБОРІВ»

Андрій НОВАК, економіст, громадський діяч:

— У час, коли в країні йдуть воєнні дії, сторони конфлікту мають оголосити про перемир’я та сісти за стіл переговорів. Оскільки попередній досвід продемонстрував, що ефективність переговорів між владою та опозицією низька, потрібен посередник  із найвищих міжнародних структур. Європейські структури повинні передавати Януковичу аргументи у вигляді прямих фінансових, майнових та візових санкцій проти президента, його синів, найвищих посадовців, що формують фінансово-силовий блок. Таким чином їх посередництво матиме інший контекст й це забезпечить більше шансів на поступки з боку влади.

Єдиним виходом для вирішення чинної політичної кризи є оголошення дострокових парламентських та президентських виборів. Тягнути до березня 2015 р., коли мають відбутися чергові президентські вибори, та жовтня 2017 р., коли відбудуться планові парламентські вибори, немає сенсу. Інакше продовжуватиметься гостре політичне протистояння, зокрема в регіонах: коліївщина, партизанщина. Політична розрядка може відбутися лише у разі призначення дострокових виборів. Це змінить форму політичного протесту та мислення, перевівши її у виборчу площину.

Усі розуміють, що чинна ситуація грає на руку Росії. Але якщо одним це подобається й вони у цьому зацікавлені, іншим, сподіваюся — ні, й вони почнуть якось діяти. Окрім того, європейці починають потроху розуміти, хто такий Янукович, й, можливо, почнуть діяти інакше, якщо вони не хочуть мати сильну диктатуру в центрі Європи. Це буде другий Лукашенко, але із жорстокістю Асада. Їм потрібно діяти більш рішуче, а не висловлювати різної міри стурбованість.

Насамкінець варто наголосити, що з точки зору економіки в Україні настав дефолт. Із таким українським урядом ніхто не працюватиме — ані Європа, ані світ — окрім, хіба що, Російської Федерації.

«СКАЖУ ПРЯМО — ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В УКРАЇНІ КУПЛЕНА ПУТІНИМ»

Олександр СУШКО, директор Інституту Євро-Атлантичного співробітництва:

— Ніяке остаточне врегулювання ситуації без переговорів неможливе. Інша проблема полягає в адекватності влади, яка взяла абсолютно чіткий курс на висунення завідомо неприйнятних вимог. Адже будь-яка вимога «розійтись і здатися» лише провокує до подальшої ескалації насильства. Поки ж ця позиція залишається актуальною і ніким не спростованою. Можна лише констатувати, що жодної політичної волі з боку влади шукати порозуміння за столом переговорів немає. Станом  на цей момент коридору можливостей чи світла в кінці тунелю я не бачу.

Про мирне врегулювання ситуації ніхто з владного боку зараз мови не веде. Є очевидна ставка на силовий сценарій в різних його варіантах, з можливою відстрочкою чи без неї.

До вівторкового ранку цілком реальним шляхом виходу з кризи була пропозиція прийняття змін до Конституції із обмеженням повноважень Президента. Однак її, як ми знаємо, влада відкинула і навіть не внесла до порядку денного. Нині ситуація пішла вже далеко і повернутися до зірваних владою питань уже навряд чи можливо. Принаймні я собі цього уявити не можу.

Але, якщо навіть теоретично до них можна повернутися, то не факт, що ми знову не зіштовхнемося із абсолютною відсутністю політичної волі з боку влади.

Сьогодні ми бачимо нераціональну сліпоту влади, яка просто не бачить своєї країни. Це — найбільша біда, яка для мене і низки спостерігачів є вражаючою в цій конфліктній ситуації.

Утім, шляхом силового тиску переламати країну вже неможливо. Наразі ніяких серйозних переговорів, які би виводили на конкретні рішення, в принципі, не існує. Трагедія України в тому, що перші два місяці влада взагалі не вважала за потрібне вести серйозні, змістовні переговори з іншою стороною. Ми бачили лише карикатурні круглі столи, на які замість реальних учасників запрошувалися колишні Президенти і фіктивні громадські діячі. Тобто діалогу не було із самого початку. Немає його й зараз.

Ми бачили лише невеличкі спроби до діалогу (скасування «диктаторських» законів чи прийняття закону про часткову амністію людей), які призводили до певних тактичних компромісів, але не вирішували ситуації в цілому. У мене взагалі є величезний сумнів щодо готовності влади до такого механізму, як  переговори.

Те, що відбувається, може обернутися колапсом для держави в цілому і, взагалі, її перспективи бути державою. Скажу прямо — громадянська війна в Україні куплена Путіним. Названі конкретні ціни та механізми оплати. Взамін ми втратили не тільки європейську перспективу, але і стабільність та мир у державі. Влада не хоче цього визнавати, але без розуміння цього неможливо докопатися до першопричин насильства і, відповідно, далі бачити в діях людей винятково злий умисел купки радикалів (що насправді не відповідає дійсності)

У вівторок ми чули декілька заяв від людей, близьких до влади, які ще мають якесь раціо в головах. Але це зовсім не стосується Віктора Федоровича Януковича. А без нього на сьогоднішній день будь-яка надія на нормальне, спокійне розв’язання  цієї кризи навряд чи є можливою. Тому зараз фактично всі готуються до війни.

Можна скільки завгодно радити, що треба робити. Це вже було неодноразово озвучено. Не тільки мною. І рецепти прописані, і проекти рішень готові. Альтернативи є. Вони оприлюднені. Проте, коли влада не хоче побачити ситуацію такою, як вона є, то дуже важко розраховувати на те, що ці рішення та пропозиції будуть кимось взяті до уваги.

Юлія ЛУЧИК, Анна ЧЕРЕВКО, «День», Іван АНТИПЕНКО, «День», Херсон, Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів, Олександр СОЛОНЕЦЬ, Черкаси, Марія ПРОКОПЕНКО, Донецьк

Газета: 
Новини партнерів