Про нову «російську загрозу»

Завдяки чому став можливим політтехнологічний успіх Навального? Чого слід чекати від внутрішніх з’ясувань російської еліти? Наскільки реальна фюреризація влади та образу Путіна?

Для України найважливішою подією в Росії за минулий тиждень, є, звичайно ж, істерична заява Державної думи, прийнята — візьмемо це до уваги — одноголосно. Та ж таки, про угоди між ЄС і Україною. Вона, звичайно ж, стоїть у одному ряду з валдайською промовою Путіна, який оголосив Росію державою-цивілізацією, покликаною об’єднати народи Євразії на основі відкидання західних цінностей. Росія є Анти-Захід і Анти-Європа — ось що проголосив Путін. Причому Росія, яка розширюється.

Все, начебто, ясно. Але чи все зрозуміло в процесах, які йдуть усередині Росії? Без точної оцінки її внутрішнього становища неможливо прогнозувати її поведінку поза її межами.

А оцінку цю ніяк адекватною не назвеш. Що відбувається в Росії оцінюється за тими ж мірками і критеріями, що й у країнах Європи, включаючи Україну, де вибори — це вибори, політичні партії — це політичні партії, опозиція — це опозиція. І де приватна власність — це приватна власність.

Тим часом за цими назвами в російському суспільно-політичному житті ховаються явища, які є чимось абсолютно іншим. Але оскільки цьому не надається наразі значення, відбуваються нісенітниці на зразок тієї, яка була на виборах московського мера, коли Олексій Навальний став іменуватися лідером демократичної опозиції. Хоча демократичного в його діяльності немає нічого, а опозицією він може бути названий вельми умовно.

Протягом передвиборної кампанії значна частина московської і — ширше — російської інтелігенції, у тому числі впливові журналісти, письменники та діячі культури, насаджували в суспільстві психоз, подібний до того, що супроводжував висунення таких діячів, як Муссоліні і Гітлер. Центральним елементом програми Навального була боротьба з мігрантами, названими головною проблемою Росії. Це само собою безглуздо на тлі відносної стабільності в Москві (мігрантів не можна звинуватити навіть у безробітті, бо його немає) і вельми спірних ухвал центральної влади в економіці і зовнішній політиці. Втім, що стосується останньої, то Навальний стилістично і за сутністю повністю збігався з путінською владою.

Іншим елементом — теж типовим для кампаній майбутніх тоталітарних лідерів на стадії їхнього розкручування — була боротьба з корупцією, на якій, власне, Навальний і зробив собі ім’я. Ця боротьба ніколи і ніде не була тотожною боротьбі за демократію, що видно і на прикладі фашистських і радянських вождів, і сучасного Китаю, і російського самодержавства. За нею стоїть або популізм, націлений на руйнування демократичних інституцій (наприклад, Веймарської республіки), або боротьба всередині правлячої еліти.

У випадкові з Навальним було і те, і інше, але він же не в політичній пустелі діяв. З часу перших протестів проти фальсифікації (на думку протестувальників) думських виборів 2011 року протесний рух остаточно втратив навіть демократичну риторику, опустився до дешевого популізму. Стратегічні проблеми розвитку країни, а головне — цінності і принципи, які мають лежати в основі їх ухвал, — опозицією не обговорюються. І, повторю ще раз, спостерігається повний консенсус із владою в зовнішній політиці.

У випадку з Навальним очевидним було те, що до кампанії вкладено великі кошти. Більшість істеричних публікацій лідерів громадської думки, які мали репутацію демократів, містили одні й ті ж безглузді аргументи, зокрема, про «дозований націоналізм» як припустимий засіб політичної боротьби. Про якогось «медіанного виборця», який ксенофоб, а тому його не гріх і обдурити. Навальний називався «тараном» проти влади — мовляв, використаємо його й покинемо. Все зводилося до одного: мета виправдовує засоби, хоча і мета була абсолютно не зрозумілою — жодної демократичної програми в Навального не було.

Очевидні були й текстуальні збіги, що видавало замовний характер матеріалів. Так, власне, ніхто таємниці й не робив із того, що Навальний перебуває на утриманні Альфа-банку. Один із топ-менеджерів цієї корпорації очолив партію, до якої колишній кандидат на посаду мера вступив після виборів. Питання лише в причинах цієї підтримки — після арешту Ходорковського російські олігархи не дозволяють собі втручатися до політики без санкції влади.

За однією версією, Навальний і справді був «тараном» у внутрішньоелітній боротьбі, і за ним стоять силовики, які домовилися з олігархами-спонсорами. За іншою — це кремлівський, тобто путінський, проект, націлений на послаблення позицій «Единой России», яку час міняти як інструмент влади в ході грядущих змін. «Партія шахраїв і злодіїв» — таке називання «Единой России» запровадив у обіг Навальний. Воно користується популярністю. Звичайний прийом і самодержавства, і радянської влади — погані бояри (бюрократи, троцькістсько-бухарінські недолюдки, які проникли до керівництва, корумповані урядовці, партаппарат, який розклався, «партія шахраїв і злодіїв») і добрий цар (генсек, президент).

«ЗАПРОШЕННЯ НА ВАЛДАЙ ПРЕДСТАВНИКІВ РОСІЙСЬКОЇ ОПОЗИЦІЇ ЦІЛКОМ ВПИСУЄТЬСЯ В НОВУ ДОКТРИНУ САМОДЕРЖАВСТВА», — ПИШЕ У СТАТТІ РОСІЙСЬКИЙ ПОЛІТОЛОГ ЛІЛІЯ ШЕВЦОВА НА EJ.RU / ФОТО АНТОНА ДЕНИСОВА

Друга версія представляється реалістичнішою через низку обставин. По-перше, малоймовірно, що Путін допустить самостійну підтримку Навального, по-друге, останній рік перед виборами як за зовнішніми ознаками, так і за інсайдерською інформацією стало очевидним його прагнення оновити еліту, за прикладом того, що було здійснене Сталіним у другій половині тридцятих років. Але, при цьому, уникнути великого терору. І річ навіть не в бажаннях Путіна, а в логіці розвитку системи.

У такому разі зрозуміло, чому московські вибори і справді були незвично чесними і прозорими. Напередодні їх проведення я назвав їх референдумом щодо ставлення москвичів до фашизму. За результатами Навального, влада судила про перспективи громадської мобілізації під ксенофобськими та популістськими гаслами, що принесли свого часу голоси Гітлерові. Мобілізація не вдалася. Дві третини москвичів вибори бойкотували, а друге місце Навального не має вводити в оману — це трохи більше 630 тисяч голосів на десятимільйонне місто. «Медіанний виборець», як виявилось, зовсім не ксенофоб.

Якщо це і успіх, то політтехнологічний, а не політичний — безперспективний, ситуативний, досягнутий, перш за все, завдяки фінансовим вкладенням. Але створити на деякий час психоз удалося, а це означає, що фюрерський тип лідерства в російському суспільстві можливий, справа лише в кандидатові, одним із яких залишається Путін.

Що стосується виборів у Катеринбурзі, де переміг Євген Ройзман, то опозиціонером його можна назвати лише в рамках тієї боротьби, яка ведеться всередині місцевої еліти. В інтерв’ю західній пресі він заявив про свою лояльність до Путіна.

Таким чином, сталася підміна: з’ясування всередині правлячої еліти, винесені на вибори, видаються за боротьбу демократів проти путінської системи влади, яка, насправді, переживає зараз якісні зміни і посилюється день у день. Підготовлюваний закон про перехід на переважно мажоритарну (на регіональному та муніципальному рівнях) систему виборів; скорочення частки депутатів, обраних за партсписками, — все це зовсім не демократизація, а подальше позбавлення від інституцій демократичного суспільства, у даному випадкові, від партій.

Наразі це вигідно буде лише «Единой России» — у цьому експерти одностайні. Але в перспективі її поступово поглине й замінить Загальноросійський народний фронт, типовий, просто за класичною працею Ганни Арендт, тоталітарний рух. Одним із ідеологів його є Микола Злобін, який постійно публікує тексти про крах політичних партій у всьому світі і надзвичайну користь від подібних новоутворень. Ідеолог ОНФ названий за іменем, бо він є однією з центральних фігур на Валдайських форумах, у тому числі і на останньому, де Путін виклав своє бачення Росії як Анти-Заходу. На прикладі однієї людини видно зв’язок між внутрішньою та зовнішньою політикою. Як і на прикладі того, що на Валдайському форумі сталася «доместикація» деяких видних опозиціонерів.

У внутрішній політиці очевидним є ось що. Жодна державна і громадська інституція сучасної Росії не має потенціалу демократичного розвитку. Це стосується і нібито опозиційних партій і рухів, що прирівнюють критику на свою адресу до зради демократії і підтримки чинної влади. Попри всі суперечності в правлячій еліті, досягнутий консенсус багато в чому, у тому числі і в найголовнішому — в зовнішньополітичних принципах, які неможливо відокремити від внутрішньополітичних.

Слід чекати на фюреризацію влади і образу Путіна, що особливо є потрібним на тлі економічних проблем, які загострюються. Секвестр торкнувся, насамперед, вищих урядовців, помітно обмежених тепер у корупційній діяльності. Путін перетворив корупцію на королівські регалії, які даруються лише найвищим і обраним. Можлива заборона поїздок урядовців за кордон — такі пропозиції робляться. Оголошено «націоналізацію еліти», яка перетворюється на її мобілізацію.

Але з цього зовсім не випливає відмова від російської експансії. Навпаки, нова російська загроза лише зростає. Путін робить ставку на проникнення до світової фінансової системи, що вказує на перехід провідного кіпрського банку під російський контроль. А також на змову еліт за спиною націй, на втягнення західної еліти до корупційних стосунків, на ерозію норм і цінностей цивілізованого суспільства, перегляд його звичаїв, аж до уявлень про пристойність, не кажучи вже про політкоректність. Жартик про Берлусконі — не експромт, а пробна куля. Європа хаває!

І тому країни, які набули повноцінного суверенітету в дев’яності роки, з їхнім прагненням стати європейцями, — у тому числі, якщо не в першу чергу, Україна — є головною перешкодою для російської експансії. Саме їхні національні еліти прагнутиме купити Москва, саме їхню економіку придушити, їхні суспільства розколоти. Хоч як пафосно це прозвучить, місія нової Європи стати для Європи в цілому бар’єром, який захищає від нової російської загрози. Перш за все — бар’єром моральним!