Моделі поведінки під час війни

Зараз моделі поведінки кожного з нас мають принципово змінитися. Тут доречно згадати слова одного з найславетніших істориків та письменників Давнього Риму (ще часів республіки), Тита Лівія: «Якщо ти людина, то не вважай людиною того, хто не бажає рятувати свою Вітчизну» (написано 22 століття тому). І його ж: «Хто не боїться смерті на своєму посту, той навіть вбитий, чи то у відкритому бою, чи внаслідок підступної зради, стає святинею для поколінь живих. Віддамо честь мужньому життю, римляни, й вічна зневага боягузам!».

І ми чуємо щодня: «Герої не вмирають!» — але чому тоді в наступ іде російський агресор (саме так давно вже треба називати ворога на сході, а не «бойовиками» і «терористами»; бо коли на нас нападає скажений пес, то небезпеку становить якраз він, а не його хвіст), чому тоді територія, контрольована нашими силами, повільно, проте системно зменшується (дивись навіть відповідні карти бойових дій від РНБО від вересня 2014 року і до початку року нинішнього), чому офіційна наша влада, навіть після трагедій у Волновасі, Донецьку, Маріуполі, продовжує вперто відстоювати «Мінські протоколи» (чи «домовленості»? чи «угоди»?), вкрай сумнівні, з огляду повноважень їхніх підписантів, як незамінну, а то й єдину, основу для «мирного процесу» на Донбасі... Ми всі прагнемо тільки миру — але він можливий лише після перемоги над агресором та захарченками, що йому служать. Влада не вірить у військову перемогу (або не хоче її)? Тоді це називається по-іншому...

Не варто вдаватися до глибинних політологічних досліджень, щоб зробити висновок: право для гідного життя не просять, не відстоюють на перемовинах з агресором. Його виборюють. А у нас після офіційного визнання Росії державою-агресором (рішення Верховної Ради, що запізнилося принаймні на 10 місяців) ця ухвала... виноситься на розгляд місцевих рад (Маріупольської, що можна ще якось зрозуміти, згодом — Васильківської, Полтавської, Криворізької...) — що вже геть, аж ніяк не входить до компетенції органів місцевого самоврядування. Що це? Правове невігластво, чиясь не надто розумна «вказівка» згори, а може, бажання в такий спосіб виявити п’яту колону? Хтозна...

Але повернімось до теми нашої розмови. Вчинок — дія — поведінка. Згадаймо думки знаменитих людей: «Перевір себе у дії — і ти збагнеш, чого ти вартий» (Гете); «Спробуй на смак справжньої боротьби» (Висоцький). Ми тримаємось як народ, як держава завдяки людям, для яких це — поклик до дій. Проте моделей поведінки українців у час двобою з новітньою «Ордою» зі Сходу, звичайно ж, чимало. Нижче автор цих рядків стисло означить лише деякі, найбільш рельєфні з них. Оскільки ця тема є зараз винятково, життєво, важливою, дуже сподіваюсь на продовження розмови.

Отже:

1. Модель ідеалістично-жертовна, вона ж справді державницька. Так діють наші бійці, волонтери, чесні, професійні командири, всі, хто «не словом, а ділом» бореться з російським імпер-нацизмом.

2. Модель панічна, або ж «модель втечі». Врятуватися будь-куди за будь-яку ціну — від мобілізації, від необхідності чітко означити свою громадянську позицію, взяти на себе хай би яку відповідальність; іще — провокаційний гвалт на кшталт: «все пропало», «ми програли», «Путін скоро буде тут».

Різновид: «зливають Майдан!»

3. Модель ізоляціонізму, або ж «модель фортеці». Головне — не чіпайте мене, дайте спокій (інша річ — такі слова в устах жителів сходу, котрі насправді зазнали пекельних мук; але ж ідеться не про них, а про тих, хто ще жодним чином не постраждав, а просто бажає «відгородитися» від реальності, не розуміючи, що вона, реальність, все одно наздожене...).

4. Модель «нігілістично-критиканська» («чума на обидва ваші доми», точніше, — «на обидві влади» — і колишню, й теперішню», бо «ця, теперішня, краде не менше, ніж попередники», «нічого не змінилось», і «я цю шахрайську владу захищати не буду!»). Якщо у ФСБ є цинічні майстри маніпуляції свідомістю (я не кажу про одвертих, грубих, інформаційних найманців» на кшталт Кисельова або Соловйова), то саме «педалювання» ось такої моделі поведінки — по максимуму — є їхнім найбільшим шансом у «війні умів» проти України. І це при тому, що багато (злочинно багато) із щойно наведених «гасел», взятих окремо, є правдою. Справді, й крадуть не менше (а то й більше), ніж «та влада», і обіцяних реформ немає. Але ключове: «Я цю владу захищати не буду, воювати за неї не піду!» (зауважте: про те, щоб боронити не «владу», а Україну — взагалі мови немає!). Ось це і потрібно певним «архітекторам душ»...

5. Раціонально-дієва модель. Модель тиску на владу, доволі жорстко, якщо це необхідно, проте без збройних виступів проти неї. Розуміючи помилки можновладців, котрі часом вже прямо межують зі злочином, — усе ж таки, хай би як було важко, старатись «не розхитувати човна», у разі потоплення якого жодна з проблем не розв’яжеться, навпаки...

6. «Флюгерна» модель. Як писав Некрасов:

«Что ему книжка

последняя скажет,

То на душе его крепко и ляжет»

(не книжка, то Інтернет, соцмережі тощо).

7. Наївно-патерналістська модель (Європа нам допоможе, рідна держава посприяє...) Якщо друга установка вже не викликає довіри навіть у найбільш наївних, то ось у першу ще багато хто вірить. А як щодо опори передовсім на сили свого народу? Щоправда, для цього потрібна дещо іншого плану влада, яка б не боялася робити сміливі (не «непопулярні», як полюбляють говорити правлячі «противники популізму») кроки.

8. «Ура-патріотична» модель. На превеликий жаль і сором, така теж є. «Слава Україні» — «Ми непереможні» — «Ми — потужні козаки!» — і жодних реальних справ, навіть крихітних, лише слова, слова й слова...

І — отут особлива увага — існує ще окрема модель поведінки частини (значної) правлячого політичного класу (хоч і не усього), що вийшов зі старої системи, з її «надр». Цю модель можна б схарактеризувати так:

9. «Бізнес-контрактна модель», або «модель подвійної гри». Тут війна розглядається як такий собі «різновид бізнесу», а отже, й перемога, й поразка, й відступи, й наступ, зрештою, поступки супротивнику або домінування над ним — усе це має цілком конкретну ціну. Не духовну — грошову. І про все — згідно із «законами ринку, попиту та пропозиції», зрештою, можна домовитися навіть із ворогом. І про підсумок війни, і про країну — теж. Чому ні? Але ось біда: історія людства (за тисячі років) не знає жодного прикладу правдивої війни (а у нас Вітчизняна війна, нагадаємо), яку б виграли, де б перемогли «керманичі» з таким способом мислення...

10. А яка модель підходить до «пересічного українця»? А та, про яку писав Франко:

Супокій — святеє діло

В супокійнії часи;

Та якщо під час двобою

Кличеш ти до супокою —

Зрадник або трус єси!