Із Соловків не повернувся...

В Україні жертв соловецької трагедії поминають у жовтні— листопаді, коли за доби «великого терору» було страчено понад 1100 «контрреволюціонерів». Та були й інші масові розстріли — у грудні 1937-го й у лютому 1938 го. Тоді також закатованосотні в’язнів, з-поміж них — українських письменників, учених, робітників, селян...

Доля Миколи Зайця — краплина, в якій відбилися масштабні події новітньої історії.

МОГИЛ НЕ ЗНАЙДЕНО

У жовтні 1990 року жителька Чернігова пенсіонерка Зінаїда Гаврилівна Турчина надіслала листа до прокуратури Донецької області.

«Прошу рассмотреть вопрос о реабилитации моего мужа Зайца Н. В., 1896 г. рождения, уроженца с. Новоселки, Галиция», — написала жінка, яка понад піввіку не мала жодних відомостей про свого першого чоловіка. — «Мой муж Заяц Николай Васильевич, украинец... работал управляющим коммунальным банком г. Артемовска Донецкой области... 1 февраля 1933 г. он был арестован Артемовским ГПУ Донецкой области по обвинению в участии в контрреволюционной организации. Постановлением тройки при коллегии ГПУ УССР от 1 октября 1933 года Заяц Н.В. приговорен к лишению свободы на 10 лет. До февраля 1934 года я изредка получала от мужа известия о его местонахождении. В феврале, получив от него письмо из лагеря на Соловках, я отправила ему посылку, которая была мне возвращена, и на мой запрос я получила из лагеря сообщение, что мой муж Заяц Н.В. выбыл. Но куда? Неизвестно. С тех пор никаких известий о его дальнейшей судьбе я не имею. Прошу, по возможности, сообщить о его судьбе или о месте захоронения моего мужа».

Відповідь із прокуратури не забарилася, але в ній — тільки два речення про те, що постанову трійки скасовано, кримінальну справу припинено, Зайця М. В. реабілітовано. Запитання ж про його долю залишилося поза увагою...

В архівній справі, яка зберігається в Донецьку, немає відомостей про «соловецький слід» Миколи Зайця. Шкода, що в той час ніхто не порадив Зінаїді Гаврилівні «постукатися» в архангельські двері. Там відчинили б, адже прокурор Архангельської області ще 17 липня 1989 року затвердив висновок про реабілітацію її колишнього чоловіка, котрого вдруге, як нині відомо, покарали в місцях ув’язнення. У висновку щодо Зайця зазначено: «содержался в СЛОНе (Соловецком лагере особого назначения. — C.Ш .). Особой тройкой УНКВД по Ленинградской области 14 февраля 1938 г. (протокол № 303) за сохранившиеся антисоветские взгляды постановлено — расстрелять. Постановление исполнено 17 февраля 1938 г.».

Усе в цьому казенному папері — правда. Але марно було сподіватися, що архангелогородці самі розшукають в Україні когось із сім’ї Миколи Зайця, аби надіслати довідку про реабілітацію. У графі «дані про родичів» у висновку прокуратури зазначено: «Сведений в деле нет».

Зінаїда Гаврилівна пережила крах радянської імперії, але правди, якої шукала, не знайшла — померла 22 січня 1997 року. Наприкінці ХХ століття в Києві побачив світ науково-документальний тритомник «Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії» (1997—1999), в якому опубліковано архівні матеріали про українських «соловчан». Та навіть якби пані Турчина дожила до виходу цих книжок, малоймовірно, щоб їй до рук потрапили томи, котрих у книгарнях не знайдеш (їх видано коштом благодійних організацій і надіслано переважно до бібліотек та в облуправління СБУ).

Отже, ми знаємо, коли й у який спосіб людину позбавили життя. Але де саме стріляли й ховали (якщо ховали) приречених? На жаль, і досі немає в дослідників точних даних щодо місця страти 198 в’язнів Соловецької тюрми, зокрема й Миколи Зайця. Відомо, що то був третій масовий розстріл «соловчан» від початку каральної операції 1937—1938 років. Протокол № 303 підписала 14 лютого 1938-го особлива трійка Ленінградського обласного управління НКВД на чолі з Михайлом Литвином. Акти про виконання вироку засвідчив власною рукою Микола Антонов: «Приговор Тройки... приведен в исполнение 17 февраля 1938 года...».

ПЕРШІ ДОПИТИ

Про життя Миколи Зайця дещо відомо з матеріалів його архівної кримінальної справи № 30700-фп, що зберігається в Донецьку. Народився 1896 року в селі Новосілки (Галичина). Остання посада до арешту — завідувач операційного сектору відділення Цекомбанку в Артемівську на Донеччині. Звинувачений за статтею 54-11 КК УСРР як учасник контрреволюційної організації, що проводила підривну роботу, спрямовану на повалення радянської влади. Постановою трійки при Колегії ГПУ УСРР від 1 жовтня 1933 року позбавлений волі на 10 років.

На першому допиті Заєць розповів про себе таке. У 1918— 1919 роках служив у Галицькій армії й потрапив до польського полону. Звідти втік, переховувався, працював у сільському господарстві. З 1920 по 1928 рік — у Червоній армії. Згодом навчався в Київському інституті обміну й розподілу (1928—1931), працював на Артемівському м’ясокомбінаті, а з 1932-го — до арешту — служив у комерційному банку. На другому допиті додав, що 1918 року добровільно вступив до лав Січових стрільців. У полку дослужився до посади бунчужного. Разом із петлюрівцями бився проти червоних (один день), заслаб і потрапив у тил. Після втечі з полону переховувався в Кам’янці-Подільському, де кілька місяців працював у приватній друкарні; згодом, коли поляки амністували галицьких вояків, прибув до Львова. Екстерном склав іспити за сім класів гімназії (1922) і вступив на юридичний факультет українського університету. А за рік студент Степан Коцюба залучив Зайця до «Бойової організації», якою керував Олексій Яворський (майбутній в’язень Соловків, звинувачений у приналежності до керівних структур УВО).

Восени 1924-го у Львові Заєць брав участь у нараді за участю Приступи, Березинського та інших, які обговорювали питання щодо створення повстанських осередків на території УСРР. На нараді, зазначено в протоколі допиту, Заєць зрозумів, що «Бойова організація» є активним осередком УВО, котра ставила за мету створити «Велику Самостійну Україну з території УСРР, Західної і Східної Галичини та Польської Волині». А наприкінці року до Львова прибув з директивами якийсь Ясенчук (також майбутній «соловчанин»), після чого Зайця направили до Києва — для зв’язку. Перетнути кордон з першої спроби не вдалося. Відсидівши 30 діб під арештом, у квітні 1925 року Заєць, уже з іншим зв’язковим, перейшов на територію УСРР біля Волочиська, де у прикордонному загоні йому видали документи для поїздки до Києва.

СПРАВЖНІЙ КОНТРРЕВОЛЮЦІОНЕР

Далі у протоколі допиту викладено, з ким зустрічався Микола Заєць в УСРР. Він, зокрема, відвідав конспіративну квартиру розвідупру Робітничо-селянської червоної армії на тогочасній вулиці Воровського (нині Хрещатик), 25, де докладно розповів Олексію Яворському про стан справ у Львові. Спілкувався із Зеленіним, який його інструктував, а в травні 1925-го — знову перетнув кордон біля Волочиська. За сприяння Яворського український підпільник Заєць «працював» на розвідупр Червоної армії до 1928 року: виконував обов’язки кур’єра, уповноваженого. У 1927 році став кандидатом у члени КП(б)У. На підставі клопотання цього управління галичанину видали документи про його службу в РСЧА з 1920 по 1928 рік.

Донецькі дослідники звернули увагу на таку обставину. Щодо Миколи Зайця та іншого арештанта — Леоніда Міхенка (колишнього вояка Галицької армії, а згодом керівника сектору постачання Київської філії Всеукраїнського аптекоуправління) — чекісти провели слідчі дії майже одночасно. Зайця допитали 11 і 15 лютого 1933 року в Артемівську, а Міхенка — 17 лютого в Києві. У показаннях обох докладно розкрито організацію каналу нелегального зв’язку між Галичиною і УСРР, збіглися названі підпільниками прізвища. Отже, якщо відкинути суб’єктивізм і режисуру слідчих ГПУ, постає картина реальних подій, що відбувалися у середині 20-х років минулого століття, вважають автори нарису.

Безумовно, справжня УВО мала певні позиції в Україні. Заєць і Міхенко якийсь час брали участь у підпільній діяльності, а отже, на думку дослідників, «могли бути використані як джерела інформації для «Української військової організації», згодом — ОУН. Тільки в матеріалах справ не проглядається їхня антидержавна діяльність у підпіллі. Та й, як уже нині доведено, самі справи були сфабриковані органами ГПУ».

На Соловках співробітники оперчастини характеризували Зайця як націоналіста, але в наявних архівних матеріалах відомостей про нього обмаль. Лише в довідці щодо Михайла Качанюка (члена УВО, «увіста», який в УСРР «проводив шкідництво на культурному фронті») зазначено: Качанюк ненавидів комунізм і радянську владу, в таборі спілкувався з українськими націоналістами Корсовецьким, Поліщуком, Олійником, Середою, Курбасом, Прокопенком, Зайцем та деякими іншими. Капітан держбезпеки Петро Раєвський, який у жовтні 1937 року тимчасово виконував обов’язки начальника Соловецької тюрми, підписав довідку щодо Зайця: «Находясь на Соловках, занимается контрреволюционной деятельностью среди заключенных. Доказывает, что все процессы, проходящие в Советском Союзе, — это туфта, правительство их устраивает для своих выгод».

У всіх 38 «соловецьких» справах, які фігурують у протоколах трійки: № 81—85, 134, 198— 199 та 303, рішення щодо звинувачених одне — розстріляти.

... Десь на Львівщині, напевно, й нині живе рідня Миколи Зайця (хтось із Самбірського району приїздив до Зінаїди Турчиної по фотокартки й документи, що в неї залишалася). Можливо, галичани відгукнуться на цю публікацію «Дня»?