Викрадачі нашої історії

Вже протягом багатьох століть російський імперський міф про Київську Русь як «колиску трьох братніх народів», за яким Росія на правах «старшого брата» претендує на спадщину історії, культурних традицій, релігійного та духовного життя давнього Києва доби його розквіту як одного з центрів тогочасної  цивілізації. І цей політичний міф так глибоко укорінився у свідомість російської політичної еліти, що її спроби вироблення концепції власної ідентичності після розпаду спочатку Російської імперії, а згодом і СРСР (то ідея «євразійства», то повернення до «неонорманізму» з пошуками своїх витоків у варязьких поселеннях на берегах Ладоги), так чи інакше знову і знову повертаються  «на круги своя» — до спадщини Київської Русі.  Яскравим підтвердженням цього є сучасна російська ідея-фікс щодо встановлення в Москві пам’ятника хрестителю Русі — великому князю київському Володимиру. А президент Росії В. Путін знову заговорив про «братський український народ», «спільну історію» та «духовні скрепи» на тлі зальної концепції побудови так званого «руського міра», межі якого першочергово мають охоплювати межі колишньої російської імперії з її наступною трансформацією у форму СРСР. І територія сучасної України тут перебуває на чільному місці в реалізації цих реваншистських планів та спроб повернути назад колесо історії.

♦ Але ця ідея від своїх початків ґрунтувалася на фальшивках і вигадках, які брали на озброєння московські правителі, у намаганнях претендувати на «київську спадщину», а головне — на територію колишньої Київської Русі, котра в часи її розквіту простягалася від Північного та Балтійського морів до берегів Чорного моря. 

Витоки цієї ідеї спочатку були пов’язані з домаганнями Москви на домінування за підтримки ханів Золотої орди на північному сході Русі, що поставило перед московськими князями питання про обґрунтування своїх претензій на старшинство серед інших князів цього регіону. На заваді цьому стояв визначний авторитет Володимира над Клязьмою як політичного, культурного та духовного центру північно-східних руських земель. Володимирські князі були прямими нащадками великого князя Володимира Мономаха та єдині в цьому регіоні носили титул «великих», вважаючи себе на цій підставі спадкоємцями київських князів, відповідно — їхніх земель та їхньої влади. У Володимирі (приблизно з 1299-го або 1300 р.) перебував у той час митрополит Київський, знаходилися визначні християнські реліквії (зокрема, викрадена з Вишгорода і перевезена туди Андрієм Боголюбським Вишгородська ікона Божої матері), сюди їздили князі північно-східних земель вінчатися на князівство. Тож, обґрунтовуючи свої устремління, московські князі проголосили Москву спадкоємицею Володимира. Першим цю концепцію висунув Дмитрій Донський.

♦ Уже в другій половині XIV — поч. XV ст., у Москві займаються перехопленням усієї спадщини Володимира. Переймають архітектурно-будівельні форми, традиції писемності й літописання, образотворчої школи. У Москву перевозиться митрополича кафедра, володимирські святині стають головними святинями Московії. Зрештою, саме у Володимира були запозичені й політичні ідеї, головною з яких була ідея «київської спадщини», яка відкривала шлях до старшинства московських князів на північному сході та обґрунтовувала їхні претензії на південні землі Русі.

У другій половині XV ст. ідея «київської спадщини» стає основою офіційної урядової теорії Московщини. Вона набуває закінчених форм і отримує відображення в різних офіційних актах та творах мистецтва. Її суть складала теорія спорідненості московських великих князів через київських князів з імператорами Візантії та стародавнього Риму, яка мала підкреслювати давність князівського роду та їхні претензії на землі «всія Руси». Не випадково ця концепція з’являється саме в час активного приєднання нових земель до Московського князівства Іваном III. Новгород, Твер, Псков, Рязань, Перм Велика були захоплені силою і спустошені терором. У залежність від Москви потрапила Казань. Московські війська з’являються за Уралом на Іртиші та Обі. Іван III, розпочавши дії проти Великого князівства литовського, захопив басейн Оки, усю течію Десни, частину верхньої течії Дніпра. В цей момент під прапором боротьби за «київську спадщину» Москва починає претендувати на Київ, Вітебськ, Волинь у боротьбі з Польщею та Литвою за землі колишньої Київської Русі.  

♦ З цією метою було використане ім’я великого князя Київського Володимира-Василя Всеволодовича (1053—1125) — сина Всеволода Ярославича й дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха (звідки його прізвисько), онука Ярослава Мудрого. За легендою, відомою на Русі вже в XIII ст., Володимир Мономах отримав від свого діда — візантійського імператора ознаки царської гідності — барми й корону. У «Слові про погибель Руської землі» — літературному творі XIII ст. — повідомляється про «великі дари», які послав йому «імператор Мануїл», аби відкупитися від нападу на Царгород.  

Але саме за Івана III створюється офіційний родовід московських великих князів, оформлений у вигляді «Сказання про князів володимирських». Починаючи з розповіді про розподіл землі між нащадками Ноя, сказання завершується описом отримання Володимиром Всеволодовичем знаків царської гідності від Костянтина Мономаха. За цією версією, після переможного походу Володимира у Фракію Костянтин Мономах надіслав йому дарунки — хрест «от самого животворяшего древа, на нем же распятся владыка Христос», «венец царский», «крабицу сердоликову из нее же Август кесарь веселящийся», намисто «иже на плещу свою ношаше» та ін. «І з того часу, — повідомляло сказання, — князь великий Володимир Всеволодович наречеся Мономах, царь велікіе Росії. І відтоді та донині тим царським вінцем вінчаються великі князі володимирські, коли ставляться на велике князівство російське».

♦ Цій концепції відповідав і виклад російської історії в літописах XV—XVI ст., у яких історія Київської Руси безпосередньо переходила в історію Московщини. Відомості про спорідненість великих князів та про вінчання Володимира Мономаха присутні в усіх офіційних пам’ятках XVI ст. Це Великі Четьї-Мінеї, Степенна книга, Воскресенський літопис, Казанський літописець, Царственний літописець тощо. Повість про «Мономахові регалії» була вирізьблена на дверцятах царського місця в Успенському соборі в Москві.

Політика московських претензій на «київську спадщину» вперто проводилася й на дипломатичних рівнях. Зокрема, відправляючи в 1550 р. у Литву посла Якова Остаф’єва, Іван IV Грозний дав йому детальний наказ щодо відповіді про титулування: «Наш государь учинился на царство по прежнему обычаю: как прародитель его, великий князь Владимир Манамах венчан на царство Русское, коли ходил ратью на царя греческого Костянтина Манамаха, и царь Костянтин Манамах тогды прародителю государя нашего, великому князю Володимеру, добил челом и прислал ему дары, венец царский и диядему, с митрополитом эфесским кир (паном. — Авт.) Неофитом, и иные дары многих царьские прислал, и на царство митрополит Неофит венчат, и от (того) времени именован царь и великий князь Владимер — Манамах; и государя нашего ныне венчал на царство Русское тем же венцом отец его Макарей митрополит, занже (тому що. — Авт.) ныне землею Русскою владеет государь наш один».

♦ Одним із найбільш відомих символів, які наочно уособлювали ці домагання та мали підкреслювати велич московських правителів стала так звана шапка Мономаха — золотий філігранний гостроверхий головний убір із соболиною опушкою, прикрашений дорогоцінним камінням та увінчаний хрестом. Вінець московських великих князів та російських царів, один із символів самодержавства в Росії. Згодом — один із найкоштовніших експонатів Збройної палати московського Кремля. Але й тут маємо справу з одним із найбільших в історії політичних фальсифікатів.

Відомо, що «шапкою Мономаха» вперше Іван III Васильович вінчав на престол свого спадкоємця. Шапкою Мономаха на царський престол вінчався й Іван IV Васильович (Грозний). Доповідаючи про свої відвідини Московщини та про виявлену йому урочисту зустріч, посол імператора Максиміліана II Герберштейн пише про вражаючий своєю цінністю золотий царський вінець: «Бачив я корону іспанського короля з усіма регаліями, і корони Тосканського великого герцога... і багато інших, у тому числі й корони його цісарської величності угорського і чеського королівств, а рівно і французького короля, проте запевняю найсвітлішу та найчеснішу милість Вашу, що жодна не може зрівнятися з короною московського великого князя».

♦ Сьогодні важко сказати, чи саме шапку Мономаха мав на увазі посол — у XVI ст., окрім неї, в скарбниці московського Кремля зберігалося ще сім царських вінців, з яких до нашого часу дійшли так звані шапка Мономаха другого наряду (1680), шапка Алтабанська (1684), Казанська шапка. Із 1721 р. значення коронаційного вінця від «шапки Мономаха» перейшло до імператорської корони. А «шапка Мономаха» стала російською реліквією у Збройній палаті московського Кремля.

Питання про вірогідність традиційної версії походження «шапки Мономаха» та її датування давно хвилювали істориків. Особливо багато праць на цю тему з’явилося в другій половині XIX ст. Одним з небагатьох, хто відстоював «візантійське» походження «шапки Мономаха», був академік М. Кондаков. Проте вже тоді переважна більшість дослідників критично ставилися до цієї тези. У тому числі М. Грушевський, який у першому та другому томах «Історії України-Руси» узагальнив матеріали дискусії і відкинув цю версію. За висновками противників «візантійського» походження царського вінця, генеалогія московських князів та розповідь про походження царської гідності великих князів від  Володимира Мономаха носила суто легендарно-фантастичний характер. Костянтин, який начебто послав Володимиру царські регалії, насправді помер 1055 р., коли тому було всього два роки. Митрополит ефеський Неофіт, котрий мав покласти на Володимира  Мономаха вінець та барми, у переліках ефеських митрополитів взагалі не значиться. У пізніших компіляціях імператора Костянтина замінено на Комніна. Існують також інші версії легенди, за якими Володимир Мономах здобув царські регалії під час походу в Крим, від генуезького губернатора м. Кафи. За другою оповіддю, царською короною було увінчано св. Володимира Святославовича, разом із тим його війна з греками за Херсонес взагалі перетворилася на похід на Царгород. На думку М.С. Грушевського, цілком можливим було сполучення переказів про звитяги останнього з ім’ям Володимира Мономаха. У деяких версіях додається, що Володимир доручив своїм нащадкам переховувати ці регалії, але не коронуватися ними аж до часу, коли доставить Бог царя, — таким, на думку авторів цих інтерпретацій легендарної оповіді, був власне московський цар Іван ІV. Тенденційність та політична заангажованість цих оповідань у московських джерелах особливо очевидна.

♦ Наступні дослідження не внесли суттєвих змін у загальну оцінку оповідей про «дари Мономаха» як легендарних розповідей, покликаних до життя виключно політико-ідеологічною кон’юнктурою. Разом із тим, вони додають нових важливих штрихів у розуміння генези цієї ідеї. Зокрема, вказується, що тема перенесення реліквій до Києва виникла ще наприкінці X — на поч. XI ст., у зв’язку з захопленням Володимиром Святославовичем м. Херсонеса та перевезення до Києва мощей Климента Римського та його учня Фіва, ікон, книг, інших церковних речей. Вона отримала своє продовження наприкінці XI ст. у Києво-Печерському монастирі у зв’язку з побудовою Успенського собору. Згідно з легендарною розповіддю (за визначення М. Карґера, «грекофільською фальсифікацією»), сама Богородиця послала з Константинополя будівничих для його спорудження й обіцяла в ньому жити, переселившись зі Влахерського храму столиці Візантії. Інші дослідники звертають увагу на літописну традицію, що розповідає про «перенесення» до Києва в правління Володимира Мономаха константинопольської святині — так званого перста Іоанна Предтечі, — яка зберігалася в одному з Київських храмів. У Київській Русі побутували уявлення про цю реліквію як своєрідний символ імператорської влади, що ним «ставили на царство». На думку вчених, ця реліквія цілком могла сприйматися як частина візантійських коронаційних регалій. Очевидно, що пізніші автори (у тому числі «Сказання про князів Володимирських») щось чули про появу якихось візантійських реліквій на Русі саме за Володимира Мономаха й творчо обробили ці свідчення на потребу політичної кон’юнктури, ототожнивши легендарні візантійські реліквії з реальними, хоч і не такого давнього походження, предметами, які перебували у власності московських князів.

♦  Не витримують критики й спроби довести «візантійський» характер «шапки Мономаха» і власне як витвору декоративно-ужиткового мистецтва. Натомість висувалися версії щодо її створення на основі княжого клобука, можливої орієнтальної роботи. Стверджувалося, що це шапка арабської роботи, зроблена в Каїрі та надіслана звідти 1317 р. хану  Узбеку, а вже той подарував її Івану IIІ Калиті (Філімонов). Пізніше «шапку Мономаха» почали атрибувати як виріб середньоазійської роботи XIV ст. А з середини 40-х років саме ця точка зору стала загальновизнаною, наводиться в енциклопедичних виданнях. Зокрема, саме як виріб ХІV ст. її датував і такий відомий дослідник, як академік Д. Ліхачов. Зазначимо, що й інший царський вінець, котрий зберігся до сьогодення — «Казанська шапка» — також, на думку дослідників, створений східними майстрами або під їхнім впливом. Імовірно, в її виготовленні брали участь татари — вихідці з Казані.

Слід зазначити, що останнім часом в Росії є намагання будь-що подовжити вік «шапки Мономаха», зокрема, у офіційних каталогах Збройної палати вона починає фігурувати як виріб кінця ХІІІ ст. Але ця «шапка Мономаха» та пов’язані з нею міфи не мають жодного прямого відношення  до спадщини Київської Русі, а є виключно продуктом політичної містифікації з метою ствердження прав Москви на «київську спадщину».

♦ У своїх намаганнях фальшувати історію московська, а згодом російська влада (особливо, починаючи з Катерини ІІ) на рівень державної політики поставили завдання приховування, переписування та фальшування літописних джерел, або й знищення їх як небажаних. А починаючи з ХVІІІ ст., системного та масового характеру набуло вивезення культурних цінностей з України до Москви та Петербургу, де вони мали наочно доводити «споконвічне» право Росії на володіння українськими землями. Цю практику згодом продовжила більшовицька Росія, яка на руїнах Російської імперії створила імперію «радянську».

Показовою стала доля однієї з найкращих мозаїк ХІІ ст. зі стін Михайлівського Золотоверхого собору в Києві «Дмитро Солунський», яка була вивезена у 30-х роках ХХ ст. із Києва до Москви та досі відкриває зал давньоруського мистецтва Третьяковської галереї.

♦  Питання про передачу частини пам’яток мистецької спадщини Михайлівського Золотоверхого собору до Третьяковської галереї у Москві виникло ще у 1934 р., коли стало відомим рішення про його знищення у зв’язку з будівництвом нового урядового центру в Києві. 17 липня 1934 р. завідувач музейного відділу Наркомосу РРФСР Фелікс Кон звернувся з листом до Наркома освіти України В. Затонського, в якому  запропонував «виділити» для Третьяковської галереї дві мозаїки — «Дмитрія Солунського» та «Архидиякона Лаврентія» (так атрибутовано в листі), а також одну з фресок. В листі, зокрема, зазначалося: «Музейный отдел НКП РСФСР просит Вас выделить для Государственной Третьяковской галереи две мозаики из Михайловского собора, Дмитрия Солунского и архид. Лаврентия, а также одну из фресок. Указанные мозаики не связаны с основной композицией собора, «Евхаристией», а потому могут быть выделены без ущерба для будущей экспозиции мозаик, которая может быть организована в Києве. Означенные памятники имеют колоссальное значение для экспозиции ГТГ, в которой искусство Киевской Руси представлено слабо, несмотря на существенное значение, которое оно имеет в общем развитии русского искусства».

♦ Вочевидь, художню цінність цих пам’яток добре розуміли і в Україні. Тож не бачили підстав для передачі їх до Москви. Тому В. Затонський відповів Феліксу Кону категоричною відмовою. В листі від 27 липня 1934 р. він писав:

«Ф[еликс] Я[ковлевич]

Откуда Вы взяли, что мозаики Михайловского собора не связаны с композицией и пр.

Пока что мы мозаики и фрески снимаем.

Вопрос их экспозиции будем решать особо. Но, понятно, я буду стараться их использовать в Киеве».

Проте в Москві не заспокоїлися.

З архівних документів відомо, що в плани робіт Третьяковської галереї на 1938 р. в екстреному порядку за дорученням радянського керівництва  було внесено завдання підготувати виставку до 750-річчя «Слова о полку Ігоревім». За розпорядженням заступника голови Всесоюзного комітету в справах мистецтв Меркулова, до Москви для участі у виставці повинні були бути спрямовані також  експонати періоду Київської Русі з музеїв Києва.  У Київ для добору експонатів прибула представницька делегація, в складі якої були старший науковий співробітник відділу давньоруського мистецтва ДТГ В. Антонова, завідувач реставраційною майстернею ДТГ Є. Кудрявцев, а також  відомі вчені та фахівці проф. В. Фролов і проф. М. Каргер (обидва з Ленінграда). В акті від 8 липня 1938 р. зафіксовано  попередній перелік та стан збереження відібраних для виставки з Державного Українського музею пам’яток Михайлівського музею, серед яких фігурували мозаїка «Дмитро Солунский» та ряд інших предметів мистецтва, пов’язаних з Михайлівським Золотоверхим собором. Згідно з архівними документами, ці реліквії вивозилися до Москви на тимчасове експонування під час виставки і мали бути повернуті до Києва протягом трьох наступних місяців. Але Третьяковська галерея не виконала своїх зобов’язань і не повернула їх до київського музею.

♦ В лютому-березні 1941 р. у зв’язку з підготовкою за розпорядженням уряду УРСР нової архітектурно-художньої експозиції у Державний архітектурно-історичний заповідник «Софійський музей», про цінні експонати згадали в Києві. Питання про їх повернення назад до Києва було офіційно піднесене українськими відомствами перед всесоюзними інстанціями. 8 березня 1941 р. відділ образотворчих мистецтв і музеїв  Управління в справах мистецтв при РНК УРСР звернувся до Третьяковської галереї і музейного відділу Всесоюзного комітету в справах мистецтв із категоричною вимогою «не відкладаючи, вислати» «передані в тимчасове користування» художні цінності з музею Українського мистецтва і Софійського музею у Київ, «у Київський Софійський музей», у зв’язку зі створенням у ньому нового великого відділу давньоруської архітектури і мистецтва.

♦ Однак Третьяковська галерея відповіла категоричною відмовою. Зокрема, повідомила, що мозаїку «Дмитро Солунський» «включено в основну експозицію ДТГ». Водночас у листі-відповіді було наголошено, що мистецтво Київської Русі представлено в галереї винятково пам’ятками, отриманими нею з Києва на виставку, і стверджувалося: «Якщо експозиція Третьяковської галереї позбавиться цих пам’яток, — буде порушено правильне уявлення про розвиток давньоруського мистецтва і його джерел».

Отак — ні багато, ні мало. Просто й відверто. Тож після виставки реліквії стародавнього Києва так і не було повернуто в Україну і вони дотепер перебувають у музеях Російської Федерації.

♦ Ця імперська битва за «київську спадщину», починаючи з ХVІІІ ст. супроводжувалася цілеспрямованою політикою колонізації та асиміляції українців як етносу та  знищення будь-яких проявів його самобутності, мови, культури, традицій та історії. Привласнюючи собі історію Київської Русі, Москва в той же час відбирала її в українців як дійсних її спадкоємців. Було створено просту формулу: Русь — це Росія і росіяни, згідно з якою українцям не знаходилося місця в історії ні Київської Русі, ні після неї на територіях, де вони споконвіку проживали впродовж століть і тисячоліть. Для цього знову застосовувалася війна з символами, які уособлювали вияви української тотожності. Зокрема, нищилися або спотворювалися пам’ятки мистецтва і старовини.

♦ У перекрученому, спотвореному вигляді представлялася офіційна концепція історії церковного будівництва в Україні. Акценти робилися лише на давньоруських пам’ятках, які автоматично ототожнювалися саме з Росією та російською історією, мали засвідчувати її «одвічну присутність» на українській землі. Натомість за рішенням Святійшого Синоду старовинні українські церкви планомірно перебудовувалися відповідно до затверджених типових проектів або доводилися до руїни без догляду та ремонтів і повністю розбиралися, замінюючись типовими новобудовами. Ці, за виразом волинського археолога та мистецтвознавця Олександра Цинкаловського, «архітектурні сироти, привнесені чужинцями», суперечили споконвічним традиціям українського зодчества, навколишньому історичному та природному середовищу. Були знищені барокові багатоярусні іконостаси та ліплення на головних спорудах Києво-Печерської лаври як «один із небажаних слідів латино-польського впливу на велику православну святиню Києва». Зазіхали навіть на барокові куполи Святої Софії як занадто «українські».

Показовим є гасло, під яким представники російської влади намагалися спрямовувати діяльність Подільського єпархіального статистичного комітету: «...Це є доказ у пам’ятках нашої країни, що з докором будуть їм казати: не чіпай! — це російське!».

♦ Російсько-більшовицький тоталітарний режим СРСР успадкував і продовжив від російської імперії цю боротьбу з виявами української самобутності. Зокрема, у розпал сталінських репресій у 30-х роках ХХ ст. особливо ворожим було ставлення до перлин українського бароко, котрі були проголошені поза законом і вважалися носіями «відверто ворожих форм і композицій у феодальному, попівсько-поміщицькому дусі українського панства». Лише в Києві в ці роки було знищено щонайменше 30 церков і монастирів. Справжнім злочином перед історією стало руйнування Михайлівського Золотоверхого монастиря ХП ст. у 1934—1937 рр. під приводом будівництва нового урядового центру в Києві, який якраз і був, за сфальшованими висновками, віднесений до споруд доби українського бароко. В цей же час загинули майже всі дерев’яні храми (переважно XVII—ХVІІІ ст.) на Харківщині та Дніпропетровщині.

Ця війна із українською спадщиною продовжується навіть сьогодні, в умовах незалежної України. Зокрема, у 90-роках ХХ ст. широкого розголосу набули факти «перемалювання» фрескових розписів ХVІІІ ст. у переданих релігійним організаціям храмах Києво-Печерської лаври. Незабаром сталася нова резонансна подія — у ряді храмів та споруд Лаври були «перемальовані» розписи авторства відомого українського художника І. Їжакевича, виконані ним на замовлення Києво-Печерської лаври в кінці ХІХ — на поч. ХХ ст.

Тож претензії Росії на «київську спадщину» традиційно мають багатовимірний характер і лишаються незмінними за своєю імперською суттю впродовж століть, починаючи від витоків. Росія доби президента В. Путіна не лише не стала винятком на тлі історії, але й зробила головний політичний міф середньовічної Московії інструментом своєї політики щодо України.