За право на волю й життя

На шляху до своєї незалежності українці пережили не одне лихоліття і не один критичний період історії, коли здавалося, що ще от-от, ще трохи — і наш народ, нація, культура навіки щезнуть у пітьмі небуття. Але долаючи усі негаразди і біди, наш народ зумів пройти свій шлях до мрії.

Голодомор 1932 — 1933 був одним із найтяжчих ударів долі. Часом доводиться чути докори: а чому ми, українці — волелюбний народ      — дозволили таке вчинити над собою? Чому не боролися, не опиралися кривавим більшовицьким катам?! У багатьох публікаціях українські селяни постають пасивними жертвами сталінського Молоха, які приречено чекають смерті у своїх домівках, у кращому разі намагаючись кудись, світ за очі утекти від моторошної реальності.

Насправді опір проти більшовиків ніколи повністю не припинявся від того часу, як у січні 1918 року війська Червоної армії під орудою М. Муравйова увірвалися до Києва.

•  Перехід до непу, який стався на початку 1920-х дещо зменшив напругу цього протистояння держави і суспільства, та повністю, протягом 1920-х років, воно не зникло, періодично втілюючись у ті інші форми спротиву  більшовицькій диктатурі. Новий сплеск спротиву був пов’язаний з прийнятим сталінським керівництвом курсом на згортання непу та запровадження форсованої, а згодом, «суцільної колективізації». Селянина з господаря на своїй землі хотіли перетворити на колективного працівника сільськогосподарського підприємства.

Більшовики обгрунтовували необхідність такого перетворення зростанням виробництва сільськогосподарської продукції на 150%, але справжня причина запровадження крилася в іншому. Фактично, метою було перетворення всієї робочої сили села на робітників державних підприємств. Це дозволяло встановити повний економічний контроль влади над громадянами, поширити її політичне панування на економічно самостійне до цього селянство, тобто на практиці реалізувати ідею диктатури влади над усією країною, де селяни становили більш ніж 85% населення. По суті, колгоспи були зручною формою, з допомогою якої можна було легко викачувати ресурси до державного бюджету.

•  Більшовицьке керівництво передбачало, що реалізація плану стикнеться з певним опором, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі, проте партійне керівництво приймало його як належне, мовляв, «не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні».

Планове здійснення колективізації окремих галузей сільського господарства накреслив V Всеукраїнський з’їзд рад (25   лютого — 4 березня 1921 року). До осені 1926 року основними формами колективізації були сільськогосподарські артілі та сільськогосподарські комуни, а в наступні роки — товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи). Перехід же до форсованої колективізації розгорнувся в період першої п’ятирічки (1928/29 — 1932/33 господарські роки).

Але старанно продуманий план опинився під загрозою провалу: селянин уперто відмовлявся йти до колгоспу. Тоді вирішили перейти до перевірених методів. Одним з останніх було провокування соціального розшарування на селі: одну верству селян намагалися протиставити іншій. Розпочалася, так звана кампанія «ліквідації куркульства як класу», яка означала знищення, «ліквідацію», найзаможніших господарств, які режим обізвав куркульськими. Розкуркулення здійснювалося через обкладання високими поборами, відбирання землі, відкриті грабунки і завершувалося депортаціями. До 1931 р. в Україні ліквідовано понад 352 тис. «розкуркулених» господарств, що становить близько 1,5 млн пограбованих комуністами осіб. Характерно, що під «розкуркулення» потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, які просто не погоджувалися йти в колгоспи. Їх називали «підкуркульниками». По суті, кампанія «ліквідації куркульства як класу» була формою репресій щодо всього селянства, яку запровадили для залякування тих, хто не бажав стати «колгоспним рабом». Загроза «розкуркулення» висіла над селянами й «стимулювала» їх вступати у колгоспи.

Паралельно з «розкуркулюванням» із 1929 р. посилюється наступ держави на духовенство та релігію через переслідування церковного кліру, закриття культових споруд, вилучення церковних дзвонів, знущання над почуттями віруючих. Антирелігійна кампанія розглядалася компартійним керівництвом як складова частина заходів щодо ліквідації куркульства як класу та проведення суцільної колективізації. Із кінця 1929 р. посилилася кампанія зі зняття церковних дзвонів у фонд індустріалізації. Вона часто виливалася у брутальне пограбування церков, що супроводжувалося відвертим блюзнірством. Свавільне закриття церков набуло масового характеру в січні-лютому 1930 р.

•  Насильницька колективізація, розкуркулення та нищення духовних засад, зокрема, через тиск на релігію, зустріли активний опір українських селян. Узимку-весною 1930 р. селянські протести і повстання набули масового характеру, фактично вся Україна повстала проти гніту Кремля. Селяни виходили з колгоспів, забирали своє майно, звільняли арештованих односельців. За даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися як «широкі збройні повстання проти радянської влади». Вони об’єднували до двох тисяч людей, і відбувалися під гаслами: «Верніть нам Петлюру!», «Дайте другу державу!», «Хай живе самостійна Україна!», «Геть СРСР!», «Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!» В ті часи люди організовувалися як могли, збиралися навіть кінні загони. Зброєю були вила, лопати, сокири. Натовпи селян зі співом «Ще не вмерла України...» ліквідовували місцеві органи влади. Партійці і комсомольці втікали. Усього ж 1930 р. ДПУ зафіксувало в Україні 4098 масових виступів, тобто майже 30% загальної кількості селянських виступів у СРСР.

Зрозуміло, залишити цей виклик без відповіді сталінське керівництво не могло. На боротьбу з пробудженим українським селом було задіяні найкращі кадрові ресурси радянської карально-репресивної системи. Згадані виступи топилися в крові, їх учасники або знищувалися, або отримували тривалі терміни покарань. Використовуючи всілякого штибу негідників, кар’єристів або просто зламаних страхом людей, безжальна чекістська машина впроваджувала в усі сфери суспільства свою агентуру, як для збору необхідної інформації, так і для підготовки різного роду провокацій і секретних чекістських операцій. Останні, як правило, являли собою репресивні акції, здійснювані на основі сфабрикованих обвинувачень у контрреволюційній діяльності.

Пік збройного протистояння людоненависницького режиму і доведеного ним до відчаю населення України припадає на 1930 р., тобто на переддень Голодомору, і тоді ж цей відчайдушний спротив було придушено. Пізніше заворушення ще будуть, але вже не матимуть такої масовості, організованості, не набуватимуть такого розмаху.

До березня 1930 р. близько 3,2       млн селянських господарств України відступили перед загарбниками своїх сіл і понуро вступали до колгоспів, чекаючи подальшої долі.

•  Унаслідок Великої депресії ціни на сільськогосподарську продукцію на Заході стрімко впали. Радянський Союз став на порозі економічної кризи, адже значно зменшувався потік валютних надходжень. Щоб заробити валюту, було вирішено збільшити обсяги продажу зерна, внаслідок чого хлібозаготівельні плани різко і невмотивовано зростали, з колгоспів (а колгоспники надіялися там врятуватися від великих поборів) забирався майже весь урожай, що мотивувало селян відмовлятися від праці на землі, і породило масову неконтрольовану урбанізацію.  На тлі цього, продовольче становище українських сіл ставало все гіршим. Унаслідок хлібозаготівель з урожаю 1931 року, що затяглися до весни 1932, у певних сільських районах України почався голод, який забрав життя близько 150 тисяч селян. Він тривав до того часу, поки визрів урожай 1932 року.

•  Голод став наслідком масового вилучення хліба в українських селян. У критичній ситуації, що склалася навесні 1932 року, єдина можливість зупинити масову загибель людей полягала в кардинальному перегляді надмірних планів хлібозаготівель, оголошенні голодуючих районів зонами гуманітарного лиха і наданні їм допомоги. Але комуністичний режим не бажав цього, навпаки, норми хлібоздачі неодноразово завищуються і лише в бік збільшення. Означені дії влади не можна інтерпретувати інакше як залякування, тероризування непокірного населення голодом.

Терор голодом здійснювався у рамках загальносоюзної хлібозаготівельної кампанії і мав на меті не лише вилучити максимально можливу кількість запасів, а й підготувати підґрунтя для звинувачень українців у саботажі і контрреволюційності, щоб знову ж таки максимально розкрутити маховик репресій. Із огляду на такий перебіг подій, дуже важливим є розрізнення справжніх масштабів спротиву селян владі, яка їх винищувала, і фантому контрреволюційної загрози, який фабрикувався у засекречених документах ОДПУ.

Виходячи з дійсної інформації про те, що значна кількість господарств відмовляється виконувати спущені плани хлібозаготівель, в силу їх нереальності, — про що керівники цих господарств офіційно сповіщали вище керівництво, — ОДПУ розпочинає фабрикувати справу щодо наявності в Україні потужної контрреволюційної організації, метою діяльності якої є зрив хлібозаготівельної кампанії 1932 року. Режим у другій половині листопада розробляє спеціальну таємну операцію зі знешкодження усіх, хто міг би чинити опір повному вилученню хліба. 18 листопада 1932 р. Політбюро ЦК КП(б)У видає таємну директиву щодо розробки спеціального плану ліквідації «кулацьких і петлюрівських гнізд», а вже 22 листопада голова ДПУ С. Реденс просить С. Косіора затвердити план операції «з нанесення оперативного удару по класовому ворогу», яка охоплювала 243 райони України.

Тоді ж таки, 18 листопада 1932 року в Україні за рішенням ЦК КП(б)У, прийнятим за вказівкою В. Молотова, набуває статусу офіційної репресії режим «чорних дощок» та запроваджуються натуральні штрафи — вилучення продовольства і худоби в господарствах, що «заборгували» за нереальними планами хлібозаготівель. Відповідно, було запущено механізм масового вбивства українських селян штучно спланованим голодом.

•  Оперативний бюлетень ДПУ УСРР від 5 грудня 1932 р., підписаний Головою ДПУ УСРР С. Реденсом, повідомляє, що за час з початку проведення спеціальної таємної операції заарештовано 8881 людину. Окремо зазначено кількість заарештованих колишніх петлюрівців та махновців — понад 2 тис. «Контрреволюційні» й повстанські угруповання ліквідовано в 110 районах. Зафіксовано такі форми і методи діяльності «контрреволюційних» і «куркульських» елементів: «антирадянська» агітація проти хлібозаготівлі, зрив зборів; підбурювання до активної протидії вивезенню хліба; організоване «розкрадання» хліба; відтягування здавання хліба; приховування у відходах зерна, закопування в ями, підпільні сховища; навмисне заплутування обліку зерна.

Фабрикуючи фіктивні справи, заарештовуючи та ув’язнюючи тих, кого він вважав потенційною опозицією, режим намагався завдати превентивного удару по всіх незгодних, забезпечити безперешкодність і безкарність у проведенні заходів з винищення голодом непокірного народу, кажучи мовою сьогодення — «зачистити» тили. Справу було поставлено так, щоб звести нанівець будь-які ризики у проведенні терору голодом.

Та, попри все, опір українських селян владі у 1932 — 1933 рр. році тривав, виявляючи себе у різних формах. Перша з них — масова втеча селян з колгоспів у міста, причому найбільш активної та працездатної частини сільського населення. Друга форма спротиву — це виходи з колгоспів. Тільки за перше півріччя 1932 року кількість колективізованих господарств в Україні скоротилася на 41,2 тисячі. Так, у Вінницькій області за червень 1932 року було зареєстровано 10 079 заяв, у Харківській — 3792, у Київській — 3325. У липні ці тенденції посилилися. За першу декаду липня (відповідно до даних ОДПУ) було подано 13 743 заяви. Із них: у Вінницькій області — 7720, Харківській — 3579, Київській    — 1377. Десятки колгоспів узагалі самочинно припинили існування.

•  Третя форма спротиву — це відверте і так само масове небажання збирати врожай у колгоспах, що зафіксовано партійними документами найвищого рівня. Четверта форма     — це відкриті масові виступи проти влади. Так, тільки в першому кварталі 1932 року зафіксовані 257 таких виступів, в яких брали участь 23 тисячі 946 осіб. І, нарешті, п’ята форма — це збройна боротьба з радянською владою.

І 1932, і  1933 року в різних регіонах України режим змушений придушувати масові виступи, «волинки», які ставали відчайдушними спробами доведених до межі голоду українських селян не стільки відстояти свої права, як просто вижити. Голодуючі селяни опиралися вивезенню хліба в рахунок заготівель, нападали на зерносховища, магазини, комори спиртзаводів чи винокурень де зберігалося, часто просто неба, відібране зерно. Продовжують поширюватися листівки із закликами до боротьби із комуністичним режимом. За перші сім місяців 1932 року органи ГПУ зафіксували в УССР понад 900 масових протестних виступів, що становило понад 56% усіх антивладних виступів у СРСР за цей час.

Але основними, усе ж, стають пасивні форми спротиву — затягування вивезення запасів, неякісний обмолот, з метою збереження у відходах збіжжя, зрештою, приховування від конфіскацій здобутих важкою працею крихт харчів. Навіть на рівні місцевого партійного і радянського керівництва був спротив. Улітку — восени 1932 року в Україні близько 500 сіл, колгоспів, відмовлялися від нав’язуваних ним хлібозаготівельних планів. Попри те що вище партійне керівництво примушувало до прийняття планів прямими погрозами і терором.

•  Голови колгоспів чи сільрад в окремих селах виходили із КП(б)У, кидали партійні квитки, протестуючи проти приречення односельців на голодну смерть. Непростим було становище місцевих керівників: голів колгоспів, сільських рад, бригадирів, директорів підприємств та шкіл, адже вони усвідомлювали небезпеку повного вилучення зерна у селян. Усвідомлюючи той факт, що їх хочуть зробити співучасниками страшного злочину, багато хто з них робили все можливе для порятунку односельців: йшли на прямі порушення вимог компартійного керівництва, зокрема, щодо видачі натуральних авансів колгоспникам, обмолоту зерна тощо. Відомі непоодинокі випадки, коли керівники при отриманні планів непосильних хлібозаготівель відмовлялись їх виконувати, радили селянам приховувати власні запаси. Поширеною формою уникнення місцевих керівників та уповноважених від участі у грабунках селян стали їхні утечі із сіл та навіть самогубство.

•  У травні 1933 року, протестуючи проти нищення України, вчинив самогубство визначний письменник Микола Хвильовий, що у 1920-х роках був переконаним комуністом. За два тижні до смерті в розмові з друзями він зауважив: «Голод — явище свідомо організоване. Голод і розруха — хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою. Зрозумійте мене, будьте на часинку «єретиками». Колізія тільки починається. Ця сталінська п’ятирічка   — тільки третій акт нашої драми. Два маємо ще попереду. Але чи вистачить на них навіть нашого залізного терпіння? Хтось, напевне, знайдеться відважний, хтось перший крикне: «Годі! Завісу!»

Також відомі непоодинокі факти спроб оприлюднення правди про голод, шляхом звернень до різноманітних міжнародних організацій або до відомих публічних осіб. Так, Яків Сапсай, працівник Харківського електро-механічного заводу, обурений брехнею про успіхи у статті М. Горького в газеті «Правда», написав у липні 1933 р. останньому листа, в якому розкривав правдиву ситуацію в Україні. 1935 року за цей лист Я. Сапсая було засудженно до розстрілу із заміною на 10-річне ув’язнення. Зокрема у листі йшлося: «...Чи це не ріст, чи це не досягнення, що на Україні ляснуло без бою, без війни сім мільйонів людських життів, серед яких половина дітей, про яких ви так щасливо розписуєте. Та це тільки історія фіксує цей трагічно безумний факт. Хто винен у цьому, підлий клас, котрий колись правив чи славна сила Диктатури пролетаріату? Я не був за кордоном, але думаю, що там такого жаху немає як тут, у цьому соціалістичному благополуччі. Сім мільйонів живих людей, серед тисячі майбутніх можливих творців кращої долі людства, без бою, без крові, померли без хліба...»

•  Ще однією формою спротиву, особливо актуальною, коли у вимираючого села вже не було фізичних сил на більш активні дії, була усна народна творчість: оповідки, прислів’я, приказки, анекдоти, співанки, частушки. Були серед них і тужливо-розпачливі і сповнені глибокого філософсько-життєвого смислу, але були насмішкувато-іронічні й уїдливо-саркастичні, так властиві для суто української душі. Навіть у той страшний, трагічний час наш український народ не загубив притаманні йому гумор, іронію, сарказм: скрізь сльози від мук голоду він сміявся над сталінськими мерзотниками, над їхніми даремними зусиллями поневолити вільну душу народу, над «дутими» вождями — Леніним і Сталіним та їхніми утопічними ідеями. Цей народний сміх крізь криваві сльози (як це часто траплялося в його історії), був єдиною зброєю українців, нащадків тих козаків, що вміли сміятися над своїми ворогами навіть будучи посаженими на палю чи зачепленими гаком під ребро, як легендарний Байда.

Усна народна творчість завжди була неписаним підручником життя, виховуючи покоління українців у межах національної культурної стихії, системи традиційних цінностей, зберігала в закодованій формі історичний досвід. Та це не єдина функція народного фольклору. На думку Т. Конончук, «...у роки голодомору особливо характерною з-поміж інших була функція духовного захисту нації, коли усне народне слово залишалося чи не єдиним засобом протесту геноцидові; ця функція разом з функцією історичної пам’яті закладали основу для відродження нації в майбутньому». А на думку В. Пахаренка, «трощений вершителями «великого перелому» сталіністами, народ все-таки сказав, точніше прохрипів скрізь зведені судомою зуби своє слово, слово моторошної, проте щирої правди, болю і нескореності. Скільки попрацювали професійні фарисеї від науки й ідеології, аби не допустити цього слова до нас, нащадків, аби знищити його в людській пам’яті, але це їм не вдалося».

•  Для України 1933 рік став часом національної катастрофи, наслідки якої відчуваємо і понині. Наслідком злочину геноциду, крім фізичного вбивства мільйонів людей, стало руйнування традиційного українського устрою життя. Голод став зброєю масового біологічного знищення українців, на довгі десятиліття порушив наш природний генетичний фонд, призвів до морально-психологічних змін у свідомості нації. Та разом з тим, мусимо зазначити, що навіть така страшна зброя виявилася, врешті, безсилою, щоб здолати наш волелюбний, непокірний, бунтарський дух. І опір у часи геноциду ще одне цьому підтвердження.