«Здобудеш або загинеш...»

Що спонукає молоду людину, яка, природно, прагне жити, зростати, кохати, втілювати мрії, ставити на кін своє життя, не лише добробут, комфорт, здоров’я, а саме життя? Заради чого молода, освічена, чарівна українка Марія Савчин (героїня нашої оповіді) мусила лишити чужим людям своїх двох крихітних дітей (бо так диктували обставини), роками сидіти в криївках, вести многотрудне життя підпільниці — зв’язкової УПА, співробітниці Головного осередку пропаганди УПА, жіночої референтури Українського Червоного Хреста, вириватися з хижих пазурів НКВД та Служби безпеки так званої «Народної Польщі» (на Закерзонні)?

Власне, що надихнуло Марію Савчин (Марічку) сотні разів кидати виклик смерті на Львівщині, в Закерзонні, Карпатах, на Волині, Поділлі, Поліссі? Ця жінка, яка часто потрапляла в трагічні ситуації, коли вирішували не тільки її долю, а й долю товаришів по боротьбі, дружина Василя Галаси («Орлана») — заступника провідника ОУН Закерзонського краю, а з 1948 р. провідника ОУН Волині та Полісся, дала відповідь на це запитання (водночас вражаюче й яскраво розповівши про своє життя) у книжці спогадів «Тисяча доріг» (Київ, видавництво «Смолоскип», 2003 р.).

І відповідь ця дуже проста і, якщо вдуматися, єдино переконлива й велична: «звичайно ж, кожен з нас, учасників підпільно-визвольної боротьби, хотів миру, нормального спокійного життя, особистого щастя. Воістину «ніхто не хотів помирати!». Але ми не мали іншого виходу, аніж взятися за зброю та битися на смерть, керуючись легендарним гаслом «Здобудеш Незалежну Соборну Українську Державу — або загинеш в боротьбі за неї». Тому що лише шляхом збройної боротьби можна було врятувати націю від асиміляції, поневолення, голодоморів, взагалі — кінцевого знищення, як це передбачали плани нацистських та більшовицьких «архітекторів майбутнього». Життя кожної людини є безмірно цінним (і це знали командири та бійці УПА, які ніколи не були кривавими фанатиками, всупереч наклепам радянської пропаганди), проте є цінності вищі: це свобода нації, її право на вільне життя на своїй споконвічній землі». Про це Марія Савчин, уродженка села Задвір’я на Львівщині, котра мріяла з дитинства про найбільш мирну професію — навчати дітей, — і веде оповідь у своїй книжці. Усім життям, «магічною вірою» у правоту святої справи, принесеною й через в’язниці та катівні НКВД, ця людина довела: серед «тисячі доріг» у житті вона обрала єдино правильну.

А втім, надамо слово самій Марії Савчин. Ніхто краще, ніж вона, не розповість про визвольну боротьбу УПА, про те, якими були люди, котрі віддали все за волю України. Пропонуємо читачеві ознайомитись з найцікавішими фрагментами з її книжки.

БОЇ ЗА ГІДНІСТЬ НАРОДУ (РІК 1947-й)

«Зібрані в тому бункері (повстанська криївка у горах. — І.С.) керівники, що репрезентували УГВР, УПА і ОУН, знали свій народ, його силу і слабість. Вони не були історичними дон-кіхотами, не планували великих боїв здесяткованих, вбого обладнаних відділів УПА проти добре озброєних незчисленних дивізій великої імперії. Мали твердо визначену мету і задумувались над реальними можливостями осягнення її. Планували інші бої — за душу народу, за привернення йому людської гідності, віри в себе. На відміну від часів німецької й початкової повоєнної більшовицької окупації, вже в сорок сьомому році бойові акції не були головною ціллю підпільної боротьби. Враховуючи незрівнянну перевагу ворога, вони ніколи не могли бути успішними на довшу мету. Зброя говорить найголосніше, тому збройна боротьба найбільше відлунювалась у народі. Проте в пізніших роках вона була лише конечним засобом, який вможливлював підпіллю сповняти інші завдання.

П’ятеро наших керівників у своїх розмовах і плануваннях сягали думками в майбутнє народу. Вони були свідомі того, що ми тільки предтечі, нам не дожити до тої пори, коли в нашій вільній державі треба буде заводити державний устрій. Однак їм було дуже важливо, якою стане майбутня українська держава. У своїх розмовах вони снували візію України з широкими демократичними правами, України, яка забезпечить свобідний фізичний і духовний розвиток одиниці та всього суспільства.

Найоригінальніший у дискусіях був Полтава (справжнє ім’я — Петро Федун, блискучий пропагандист, член УГВР та Головного Проводу ОУН. — І.С.). Він не сидів, як усі інші, тільки вимірював кроками кімнату туди й сюди, стягнувши зосереджено брови. Виглядав майже суворо і при тому своєрідно елегантно. Проте не манера поведінки, а насамперед блискучий підхід до затуркуваних проблем захоплював мене. Він наче зі звою розвивав нитку думок і майстерно ткав на всю широчінь полотно своїх міркувань. Характерною в усьому процесі була дисципліна логіки. Він не повторював уже сказаного, лише прямував уперед, розкриваючи все нові горизонти, поки не вичерпав питання. Він знав німецьку і кілька слов’янських мов. Тоді вивчав англійську мову. Також у бункері була доволі багата бібліотека (! — І.С.).

Його родину, а також сім’ю його старшої, заміжньої сестри вже вивезли в Сибір. Закинутий на фронт ще під час війни, Полтава не збирався захищати совєтську тюрму народів. При першій нагоді він, враз з іншими червоноармійцями, здався в полон і надіявся, що німці відпустять їх додому. Не здавав собі справи, яке пекло готують нацисти полоненим. Обведені високим колючим дротом, у холоді, серед бруду, виморені голодом, заражені тифом і без лікарської допомоги, полонені сотнями вмирали. Вони були переважно його (Полтави. — І.С.) земляки, українці, які більш за інших солдатів не хотіли обороняти більшовицький «рай» і масово здавалися у полон. Тим, що Полтава залишився живий, він завдячував батькам, їхнім впертим і розпучливим старанням, підкупам німецьких чиновників, поки врешті вдалося вирвати його з кігтів смерті. Казав мені: «З мене залишився тільки скелет, обтягнутий жовто-сірою шкірою. Коли приїхав додому, люди лякались на мій вигляд».

Пережиті ним і його товаришами місяці полону залишили на душі рану на все життя. Саме полон штовхнув його в ряди ОУН. Він, як і Горновий, і Орлан, по своїй природі не вкладався у збройну боротьбу. Але іншого способу в тій воєнній політичній ситуації не бачив: «За тими дротами, в полоні, я зрозумів, що ми мусимо боротися. У нас немає іншого виходу, якщо не хочемо зникнути з лиця землі».

БОРОТЬБА З АГЕНТУРОЮ НА ВОЛИНІ (1943—1945 рр.)

«Під маскою «дезертирів» з Червоної армії НКВД кинуло на Північно-Західні українські землі багато вишколених своїх агентів. Це були радянські офіцери, які добре володіли українською мовою і заявляли свою готовність боротися за самостійність України. Багато з них мали солідний військовий вишкіл, вміло керували партизанськими боями проти німців, проявляючи часто геройську відвагу під час битв. В умовинах боротьби УПА неважко було здібним та відважним вибитися на командні становища, тож немало агентів пролізли у команди сотень, загонів і куренів УПА (на Волині. — І.С.).

ОДИН ІЗ АГІТАЦІЙНИХ ПЛАКАТІВ УПА / ФОТО З САЙТА LAMEROID.RU

Ситуація, однак, докорінно змінилася, коли 1944 року затримався фронт на Волині й Поліссі. Відтепер треба було вже стріляти не в німців, а в «карательні отряди НКВД», які безнастанно переслідували УПА, нав’язуючи їй бої за боями. Тоді оті розумні та відважні «командири» завжди програвали бої та зазнавали колосальних людських жертв.

Просування фронту через Волинь та Полісся — дуже важкий період для УПА. Крім постійних боїв з переважаючими кількісно і краще озброєними військами НКВД, воякам УПА часто доводилося ще й цілими днями жити впроголодь у заблокованих лісах, що впливало на моральне послаблення людей. У такий критичний час підходив до вояка агент і говорив, в якій безнадійній і зовсім безвихідній ситуації опинилась УПА та що немає сенсу далі вести боротьбу. Краще вийти з лісу та зголоситися на НКВД, виправдовуючись, що боровся тільки проти німців, і тоді напевне помилують. Це були вишколені агенти, вони наперед знали, до кого підійти, придивлялися, і коли після такої розмови стрілець все одно вагався, агент тероризував його психічно. Казав, що в нього вже багато своїх людей у відділі і якщо цей хоч одним словом до когось прохопиться про їхню розмову, за півгодини його не буде серед живих. Керівництво збройною боротьбою стало перед дилемою        — швидко і радикально зліквідували протибільшовицьку боротьбу. Агентуру остаточно зліквідовано, принаймні в широких засягах, бо як довго існувало підпілля, так довго ворог старався пролізти до нього своєю агентурою».

«БАНДЕРІВСЬКУ» МОЛОДЬ ВИВОЗЯТЬ НА ДОНБАС (1948 р.)

«...По дорозі до Самбора на одному полустанку всіли до вагона два юнаки. Їм було десь по сімнадцять років, мали з собою дерев’яні валізки.

— Куди їдете, хлопці? — поцікавився хтось у вагоні.

— Висилають нас на Донбас. Хочуть створити нам «щасливу молодість», — відповів з іронією один з юнаків, докинувши до того: — Це не те, що в капіталістичних країнах. Ось в Англії молодь нашого віку ходить до школи, займається спортом, а ми — на Донбас.

Серед переважно місцевих пасажирів вирізнявся у вагоні молодий чоловік, вдягнений в уніформу залізничного чиновника. На те він озвався різким тоном:

— А ты что хотел? Надо работать для Родины! Кто будет?

— А такі, як ти, — з сарказмом відпалив йому юнак.

Люди у вагоні лиш посміхнулися схвально.

Навпроти мене сидів на лавці чоловік у ранній тридцятці, в цивільному пальті, під яким виднілась військова... рубашка. Він опер голову об стіну, зажмурив очі, вдаючи, що спить. В міру того, як юнак викпивав свою «щасливу» молодість, чоловік цей червонів з люті, аж щелепи йому дрижали. А вже коли юнак відпалив москалеві, не витримав довше, зірвавсь як обпарений, підступив близенько до хлопця і, вимахуючи йому п’ястуком під самим носом, зашипів: «Молчать! А нет — так получишь двадцять пять».

У вагоні люди тільки переглянулися між собою, а попередній оборонець «родины» почувся певніше. «Двадцять п’ять» вистачило, щоб усі замовкли. Тільки юнаки далі посміхались недобре. Хтось з пасажирів щось шептав одному з них, а той відповів уголос: «Мені все одно. Хіба я повернуся колись звідтіль?»

Це були роки гарячкової відбудови Донбасу. Як недавно німці ловили людей і вивозили на невільничу роботу в Німеччину, так тепер більшовики примусово висилали молодь на Донбас. Умови життя і праці були жалюгідні, тому ніхто туди не їхав добровільно. Особливо погано ставилися на Донбасі до західних українців. У листах додому хлопці писали, що коли приїжджав ешелон із Західної, за ними викрикували, що «бандеровцы приехали».

ХТО ІЗ СЕЛЯН ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ ВІЙНИ НАЙБІЛЬШЕ СПІВЧУВАВ УПА

«За всяких часів, до колективізації 1948—1949 рр. і після неї, вбоге та середньо-заможне селянство співчувало протибільшовицькій боротьбі більше, ніж багаті. Воно ділилося з нами скромним куском хліба, наражалося на небезпеки, на той великий ризик, даючи притулок у своїх хатах та господарствах. Серед багатих також були наші прихильники, але було й чимало егоїстів та боягузів. Цей факт слід зафіксувати в ім’я правди, яка цілковито суперечила більшовицькій пропаганді, що приписувала учасникам підпілля буржуазне або куркульське походження. Що важчою з кожним роком ставала боротьба і що тяжче жилося населенню, то більше ми зближувалися з убогими людьми. Вкінці не матеріальний стан, а ідейність, національна свідомість і здібність до посвяти даної одиниці визначала її ставлення до підпільної боротьби».

МЕТАМОРФОЗИ ІДЕЙ (РІК 1948-й)

«Дядьки були дуже зажурені, розповідали, що в селах під кордоном уже позакладали колгоспи. Нарікали, що держава здирає з них високі поставки, але в колгосп усе одно вони не вступлять.

— Знаєте, пані (в моїй ватянці я аж ніяк не виглядала на паню, але галичан не відучиш від панькання), хоч як мені тепер стидно, але мушу вам признатись, що ми всі отут (він вказав на гурт) до війни були в селі найбільшими комуністами. Ми влаштовували мітинги, пропагували, переконували інших, бо вірили, що за Збручем Україна самостійна. Але як прийшли сюди, коли ми їх пізнали, то... щоб їх шляк трафив з їхнім паршивим комунізмом. Та то москалі! Ми тепер перші будемо їх гнати звідси, як прийде час!

Дядько був сердитий і ображений, як ображеною є людина, коли почувається окраденою з ідеї, в яку свято вірила, леліяла роками і очікувала її здійснення. Сама система, думала я, найуспішніше виліковує людей від комунізму».

***

Це — лише невеличкі фрагменти зі спогадів Марії Савчин. Їхня вартість тим більша, що перед нами    — не холодний хронікер історії, а справжній борець, особистість, наділена гострим розумом, спостережливістю і головне — непохитною вірою в право українського народу вільно жити у власній державі. Є підстави думати, що майбутні історики не пройдуть повз цієї книжки  — не тільки цілющого джерела знань про той час, а й цінного людського документа.