Мужність робить нікчемними удари долі
Демокріт, давньогрецький філософ

Анна БАГРЯНА: Європейцям буде цікаве загальнолюдське в українському контексті

Письменниця — про розвиток сучасної літератури в Україні та Македонії
22 червня, 2012 - 00:00
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Вона буває в Україні нечасто. І завжди вдало. Ніколи не приїздить просто так. Везе до нас якусь частинку Європи — і себе, своєї поезії, свого прагнення бути вільною, вільною мисткинею...

Анна БАГРЯНА — лауреат багатьох українських і закордонних премій, поетка, прозаїк, драматург, перекладач, координатор культурних проектів. Цього разу вона привезла в Україну антологію «Нова українська поезія» болгарською мовою та свій новий роман «Дошкуляка». А також нові міркування й сподівання...

— Аню, чи почуваєтеся ви в Україні зіркою?

— Ні, не почуваюся. Слово «зірка» до письменника не дуже в’яжеться. Я свідома того, що зробила те, що можу, і ставлюся до себе з певною мірою самокритики. Гадаю, «зірок» у попсовому розумінні у справжній літературі немає.

— Гаразд, то де нині живе «не-зірка» Багряна, що пише, чим дихає?

— Вже три роки я живу в Республіці Македонія — в місті Скоп’є. Пишу. Працюю у всіх жанрах, у яких працювала раніше — у драматургії, поезії, прозі. Пишу також твори для дітей і багато перекладаю. Є кілька вже реалізованих перекладних проектів. Минулого року ми спільно з видавництвом «Твердиня» (Луцьк) заснували серію «Сучасна балканська поезія». Поки що серія представлена всього двома книжками — македонського поета, який мешкає в Сербії, Рісто Василевскі «Храм, справді, Храм», а також болгарського поета Димитра Христова «Крізь кордони». Наступною книжкою в серії буде «Антологія сучасної македонської поезії» або, якщо точніше, «Антологія сучасної поезії Республіки Македонія», адже в ній будуть представлені не лише власне македонські автори, а й літератори інших національних меншин, які проживають на території цієї країни, переважно албанські поети. Це 73 автори, яких я переклала українською мовою. Видання підтримане Міністерством культури Македонії й буде здійснене у співпраці двох видавців — української «Твердині» й македонського «Феніксу». Сподіваюся, ми представимо його на львівському Форумі видавців.

— Як у Македонії підтримують переклади своєї літератури?

— На відміну від України, Македонська держава активно популяризує свою літературу за кордоном. На це з бюджету виділяються великі суми. Щороку міністерство культури проводить конкурс на видання книжок; це не лише оригінальні твори, а й переклади як македонською мовою, так і переклади македонських авторів іншими мовами. Хочеться згадати також і про проект «130 томів македонської літератури». Це серйозна академічна серія, повністю профінансована державою. Авторам виплачується гонорар. Нині виділено кошти на переклад цих 130 томів десятьма основними мовами світу. Держава дає гроші й на презентації книжок, і на поїздки авторів за кордон... Тут можна тільки позаздрити. В Україні цього відчутно бракує, в нас також є некомерційна література, яка потребує державної підтримки.

Македонія — дуже маленька держава, там немає великого книжкового ринку, тому без державної підтримки видавці й письменники просто не вижили б.

— А вам не здається, що в маленьких державах — Македонії, Бельгії, Грузії — з цим якось простіше. Підтримка може дійти до кожного...

— Напевне. Македонці бояться загубитись у світі, заявляють про себе, відстоюють свою ідентичність. Ідеології тут немає.

— Що являє собою македонська література?

— Переважно некомерційні герметичні тексти. І їх підтримують, бо це македонська культура, македонська мова, македонські автори; держава зацікавлена, щоби про них знали у світі.

У Македонії поезія й проза не розраховані на масового читача, це здебільшого інтелектуальна література. В поезії — філософські верлібри; від римованого вірша там давно вже відмовилися. Це немодно і взагалі не вітається.

Дуже популярний у Македонії жанр есе. В Україні ж есеїстики мало. Там кожен поет обов’язково пише й есе. Майже нерозвинена дитяча література. У них писати для дітей вважається за нижчий рівень. У прозі македонці віддають перевагу історичним романам, особливо про період турецької окупації, Другу світову та балканські війни 1990-х.

— Так само, як у нас — у гостро націоналістичному дусі, без натяку на політкоректність?

— Так. Часом навіть занадто. Відчувається ніби проплачена ідеологія. Хтозна, може, це й справді їхні наївні міркування... Є таке поняття «македонізм», яке дуже активно пропагується. Свого роду відстоювання свого, місцевого.

— Це властиве багатьом країнам. У Бельгії, приміром, є «бельгітюд»...

— Головне, щоб це не переходило у форму заперечення всього іншого. Бо часом «македонізм» перекреслює все сербське, албанське, грецьке. В Україні також є подібні ухили...

— Чи відчувається на Балканах їхня інтеграція в Європу?

— Звичайно. Балканські письменники намагаються бути зрозумілими насамперед європейському читачеві. І все ж Балкани в літературному сенсі дуже неоднорідні. Колишня Югославія, до складу якої входила нинішня Македонія, мала прозорі кордони. Тамтешні письменники вільно їздили за кордон, добре знали світовий літературний процес. Болгарія ж була закритою країною. Тому на сучасному рівні болгарська література ближча до російської. Українська ж література йде на кілька кроків уперед.

— На думку багатьох письменників, загальноєвропейська література таки існує, при цьому певна національна специфіка кожної літератури не лише не заважає, а сприяє цьому. Що ви про це думаєте?

— Цілком згодна. Останнім часом я зацікавилася, приміром, албанською літературою. Країна ця непроста, твори албанських письменників доходять до європейського читача у перекладах. Дуже своєрідна література з відчутним впливом Сходу, ісламу. Багато патріотичних текстів.

— І європейцям це цікаво... Напевне, їм і українські реалії були б цікаві?

— Треба просто провести межу між ідеологічно-пропагандистською літературою, яка, зрештою, і в Україні нецікава, і справжньою українською літературою, яка описує оці, як ти кажеш, «реалії» так, що це цікаво й іншим народам. Мені, наприклад, було цікаво читати п’єси одного албанського драматурга, видані в Болгарії — саме через специфіку, реалії. Але при цьому він не нав’язував свої політичні погляди. Згадаймо Орхана Памука — він же про Туреччину пише! Я прочитала «Сніг» — і дізналася багато нового. А Харукі Муракамі? Він цікавий саме японськими реаліями. При цьому фанатичного патріотизму там немає.

Так само має бути в нас. От у Марії Матіос — загальнолюдські теми в українському контексті. Гадаю, іноземців це має зацікавити.

— Ви згадали Марію Матіос, яку нині намагаються просувати в Європі, зокрема у Франції. На ваш погляд, кого ще з українських письменників варто популяризувати в Європі?

— На перше місце я поставила б Валерія Шевчука: він піднімає загальнолюдські теми, але при цьому пише дуже по-українськи. Добре, що перекладають Оксану Забужко. А от нові книжки Юрія Андруховича, незважаючи на успіх його перших романів, гадаю, навряд чи зацікавлять європейців. Назву ще Володимира Даниленка, проте в нього переважно мала проза, а видавці не наважуються братися за цей жанр...

— Проживши три роки в Македонії, чи почали ви писати по-македонськи?

— Ні, й не бачу в цьому потреби. Все одно іншою мовою так не напишеш, як своєю. Хоча намагалася перекладати власні верлібри, переклала «Золотий гомін» Павла Тичини, але просила колег-македонців відредагувати.

— Отже, живучи в Македонії, пишете про Україну? Принаймні, в новому романі дія відбувається саме тут... Це ностальгія?

— Українські реалії мені ближчі. Я ще не готова писати великі прозові тексти про Македонію. Можливо, найкраще про той край напишеться, коли я вже звідти поїду. Хоча оповідання пишу, на збірку назбиралося. Колись видам, і назву «Македонські історії».

А щодо нового роману, то він писався ще в Україні. Це свого роду творчий експеримент. До цього я писала переважно про кохання, родинні стосунки, містику. Цей твір можна назвати соціальним романом, він набагато гостріший за два попередні. Хоча там є і філософія, і сатира, і психологія.

Писала я від імені чоловіка. Це сповідь головного героя, але зрозумілим це стає лише наприкінці тексту. З об’єктивної точки зору це негативний персонаж, він увібрав у себе всі вади своєї доби. Він живе у світі симулякрів, усе довкола несправжнє, а він щиро прагне бути доброю людиною, проте через надмір спокус навколо йому це не вдається. Він шукає в собі оте загублене світло, яке дається кожному від народження...

Працюючи над книжкою, я хотіла, щоб мій герой викликав у читача симпатію. Адже це трагічний персонаж, він усвідомлює свої хиби й постійно картається ними, на відміну від більшості людей.

— Грішити — це не гріх, а слабкість... Чи подавали ви цей текст на «Коронацію слова»? Адже ви вже лауреат цього конкурсу, а практика показує, що той, хто хоч раз там щось «відхопив», обов’язково повернеться...

— Так, цей роман я на «Коронацію» також подавала, проте він не став лауреатом. Тоді я надіслала його до видавництва «Нора-Друк». З ними я вже працювала, у них виходив мій роман «Дивна така любов», я була дуже задоволена нашою спільною роботою. Сподіваюся, наступний мій роман вийде також у «Норі-Друк», бо вони не лише видають, а й займаються подальшою долею текстів.

— Справді, це в нашій країні велика рідкість... Ви вже працюєте над цим новим романом?

— Він уже написаний. За формою викладу дуже схожий на «Дошкуляку», але простіший, подібний до веселої гри, з елементами кіносценарію. Там також двоє персонажів сповідуються перед читачами. Одна з тем — як легко ошукати нещасну, вразливу людину.

— А п’єси ще пишете? Кажуть, непросто нині драматургам...

— Справді, в Україні виникають проблеми з тим, «як і де поставити». Але... Я часто думаю про причини такої ситуації. І запитую себе, а чи достатньо я активна в цьому плані? Чи досить наполегливо пропоную театрам свої п’єси? Бо треба не просто вміти їх подати, а, можливо, навіть і нав’язати. А це не кожному дано...

Дивно, але в тих випадках, коли п’єси ставилися за моїми текстами (у тому числі мюзикл), режисери знаходили їх самі. Скажімо, мою п’єсу «Рододендрон» поставили в Чикаго в українському театрі «Гомін», а я про це дізналася вже згодом з Інтернету, така сама ситуація була з п’єсою «Над часом».

— А гонорар заплатили?

— Оскільки театри були непрофесійні, то, звичайно ж, ні. Остання постановка — це дитяча п’єса, поставлена в Македонії вже у професійному театрі. Я була на прем’єрі, й мені дуже сподобалося, як сприйняли виставу діти. Це був мій перший досвід дитячої драматургії.

— Про що, на вашу думку, мав би писати сучасний український драматург?

— Ясна річ, більшість людей ідуть до театру, щоб розважитися, подивитися щось легеньке. Тому, коли йдеться про комерційно привабливі п’єси, то це легкі, комедійні соціально-побутові твори, бажано видовищні. Людям потрібне шоу.

Розмовляв Іван РЯБЧІЙ
Газета: 
Новини партнерів