Нерви ланцюга

«Свобода», «свобооода», «свобода вибору», «...слова», «це те, чого ти хочеш», «... це як щастя», «свобода від страху», — гуде у Львові. І йдеться не про політичну партію, а про справжнє поняття «свободи». У переддень Незалежності, коли все місто блакитно-жовте, і натовпи туристів колами освоюють центр, у п’яти маленьких, проте цікавих місцях Львова відбулися читання про свободу.  Упродовж літературної прогулянки (чи то пак квесту або естафети) слухачі читань кожні 30 хвилин могли почути нові есеї. Всі — з книжки «Нерви Ланцюга. 25 есеїв про свободу».

У галереї «Дзиґа» — перші читання. У залі кілька людей. Ось директор Літературного фестивалю у Львові Григорій Семенчук промовляє вступне слово, далі — мистецтвознавець та культурний діяч Наталя Космолінська читає есе. Позаду неї — картина Мирослава Ягоди, теж блакитно-жовта, як і все в День Прапора. Автор есею, який читає пані Наталя, — Сергій Жадан, якому саме минуло 40 років. Цікаво, що буквально кілька годин тому у тій же «Дзизі» відбулася благодійна онлайн-зустріч із Жаданом, на якій було зібрано гроші для поранених, які повернулись з війни. Есе Жадана — про Едуарда Лімонова, критичне. Але як зауважила Наталя Космолінська: «Зараз Лімонов дуже проросійський у контексті України і виглядає ще гірше, ніж у тексті Жадана. Мені здається, що зараз Жадан або взагалі не писав би про Лімонова, або писав би значно жорсткіше. Це відчуття часу, все кардинально змінилося, особливо коли йдеться про Москву та її орієнтацію».

Напередодні Дня Незалежності багато хто ставив собі запитання «Що таке для мене свобода?» Навіть в Інтернеті гуляв флешмоб на цю тему. Для Наталії Космолінської свобода  «на побутовому рівні — це мандрувати, куди хочеться, і не зважати на гроші й візи; на професійному — не озиратися на псевдо-загумінкових патріотів в очікуванні чергового скандалу, коли щось пишу чи організовую; на державному — не починати ранок з читання новин АТО і політичних новин загалом».

Послухати есеї прийшла й культуролог, заступниця начальниці управління культури Львівської міськради Ірина Магдиш — енергійна жінка з короткою зачіскою, у зручному одязі та наплічником за спиною. «Два дні тому для мене свободою було те, що мої знайомі, які тимчасово зберігали у моєму помешканні рояль (тимчасово — це п’ять років), нарешті його забрали, — каже пані Ірина. — А сьогодні мені  такими милими здалися наші минулорічні  суперечки, де влаштовувати веселий концерт до Дня Незалежності. Це те, чого зараз нема, світ змінився. Зараз свободою для мене була б перспектива святкування Дня Незалежності 2015 року, з поверненням до наших невоєнних суперечок».

Йдемо далі. На паралельній вулиці імені Лесі Українки на терасі «Поліграф» відома радіоведуча та програмний директор «Радіо 24» Марта Більська читає есе Світлани Пиркало «Грааль і три креветки».  У авторки багато варіантів що ж таке свобода: щастя, забагато солі, перцю чи цукру, свобода робити дурниці, свобода робити те, що ти хочеш. Марта Більська багато в чому могла б з авторкою подискутувати. «Вона багато в чому проста і зрозуміла, проте я трохи по-іншому сприймаю свободу, — каже радіоведуча. — На жаль, чи на щастя, я ніколи її повністю не відчувала. Але мені хочеться думати, що свобода — це свобода вибору. У руках неосвічених та недобрих  людей свобода переростає у вседозволеність. Межа між свободою та «я роблю все, що хочу, незважаючи на інших», дуже тонка. Тому для мене свобода — це щось ідеалістично-утопічне, чого прагнуть інтелектуали, але що насправді повністю недосяжне.

Слухачі  чимкичують на нове місце читань — на площу Музейну перед Домініканським собором. Там звучить текст Юрія Винничука «Казки про свободу» у виконанні актору Театру Леся Курбаса Ярослава Федорчука. Тут під сонцем, біля львівської свічкової мануфактури зібралося кілька десятків людей, серед них і знані художники Володимир та Тереза Топій.

Наступний пункт у карті читань — Львівська міська рада. На кілька годин сесійну залу ЛМР було повністю відкрито для відвідувачів. І ще більша несподіванка: есей Юрія Андруховича читає начальниця управління культури Ірина Подоляк. У залі кілька людей, тихо, на вулиці чути гуркіт трамваїв та гул людей. Пані Ірина читає про хлопця, який здійснив самоспалення на Вацлавській площі у Празі 1969 року, Яна Палаха. Йдеться і про інших людей, які пожертвували своїм життя, щоб зламати політичну доктрину. В есеї Юрій Андрухович  говорить про смерть, голос начальниці управління культури тремтить, на очах проступають сльози. На думку пані Ірини, вчинок Яна Палаха настільки відчайдушний, як і вчинок хлопця, який розмалював зірку в синьо-жовті кольори у Москві. А текст Андруховича, на думку  Ірини Подоляк,  дуже проймає: «У цьому  й полягає геніальність кожного письменника, і Андруховича зокрема, бо його текст не піддається часові, немає значення його вік. Це публіцистика, написана більше десяти років тому, проте актуальна й сьогодні». Для начальниці управління культури свобода зараз — це робота: «Це моя свобода. Тому що якщо не працювати, то нема свободи. Існує пряма залежність». Саму організацію читань про свободу жінка пояснює тим, що коли у міськраді рефлексували над тим як організувати День Незалежності, то вирішили не робити веселих забав. Ми дуже хотіли, щоб цей день був вдумливим, медитативно глибоким».

Кінцева точка в естафеті читань — провулок Параджанова, більше відомий львів’янам як Вірменський дворик. Тут звучить текст Ірини Калинець «Етюд про свободу», який читає головний редактор телеканалу ZIK Ірина Сандуляк. Насправді все дійство нагадує фантасмагорію з якоїсь книжки. У дворику для туристів двоє «мушкетерів», переодягнені в одяг епохи Відродження, влаштовують показовий бій для туристів. Біля стін Вірменського собору одні за одними фотографуються молодята, роблячи знімки до весільного альбому. Хтось іде і кричить у слухавку «Да, да я вже здєсь, далі направо чи налєво?» Серед всього цього гамору чути дуже тихий голос Ірини Сандуляк з теж тихими, але важливими словами Ірини Калинець. На стільцях сидить двоє людей, ще кілька, йдучи повз, вирішують прислухатися. Свобода, свобода.