«...I особисте спілкування»

Зустрілися з Сергієм Грабарем після музичного марафону — 14-го Міжнародного джазового фестивалю «Єдність». Вразило мене на тому музичному дійстві багато чого: і музиканти-віртуози, і наші вояки серед присутніх, і... мама Сергія, котра молодечо витримала, як завжди, всю програму. Так, Сергій Грабар — не лише письменник, а й організатор цієї музичної події. Він — український філолог, певний час викладав у школі. Працював у видавництві «Наукова думка», впродовж 15 років — у заповіднику Києво-Печерської лаври, на інших посадах. Очолює Українську будівельну асоціацію. Автор трьох поетичних збірок, дев’яти книжок новел. Твори перекладено азербайджанською, англійською, грузинською, македонською, німецькою, турецькою, хорватською, російською та мовою фарсі.

— Сергію, ти киянин із діда-прадіда, києвознавець. Обіцяв написати про Київ монументальний роман. Як він «поживає»?

— Добре сказано: «Як поживає роман?» Він справді вже не мертвий, тобто не в далеких планах. Так, роман буде про Київ. Зараз ще триває збір матеріалу. Та якщо щиро, то матеріал можна збирати десятиліттями, і нічого з цього не вийде. На мій погляд, головне — знайти відповідну форму подачі. Роман не повинен бути абсолютною публіцистикою — це зрозуміло, та з другого боку, фактаж можна давати лише за умови цілковитої вивіреності. Побачимо, що з того вийде, але Київ вже давно потребує окремого роману-біографії.

—  З романом з’ясували: він виношується. Тим часом ти — послідовний прихильник малої форми. Як вважаєш, чи новели почали цікавити українських видавців, як це є в Західній Європі? Які твої пропозиції щодо читацького інтересу до цього жанру?

— Ми від Західної Європи відстаємо, на жаль, багато в чому, тож література і ставлення до її окремих жанрів не є винятком. Один із наших відомих видавців мені так прямо і сказав: новели не продаються. А за кілька років канадійка Еліс Манро стала лауреатом Нобелівської премії! А як бути з Антоном Чеховим чи нашим, вважаю, абсолютним генієм новели Василем Стефаником? А Григорій Косинка із Розстріляного Відродження чи оповідання Юрія Яновського? Із сучасних авторів вирізнив би Василя Портяка та Маріанну Кіяновську. Мала форма несе надзвичайно велике навантаження, сказав би — відповідальність. Вона не може бути ні про що. В малій формі сконцентрована інколи ціла життєва сага. Крім того, в новелі легше передати настрій. І ще одне: в сучасному надшвидкому житті читач скоріше залишиться з книжкою новел, ніж з товстелезним романом. Це, до речі, треба враховувати нашим видавцям.

— Знаю, що готуєш вибране. Що туди має увійти, якщо не секрет?

— Так, вибране має з’явитися у видавництві «Ярославів Вал», серія «Бібліотека української літератури». Книжка, скоріше за все, буде називатися «Ритуал», і до неї увійдуть вибрані новели з моїх попередніх збірок: «Від першої особи», «Стан душі», «Сецесії», «Кава меланж», «Три кольори спокуси» і трохи нових творів.

— Нині, у зв’язку з війною, загострилося питання української мови. Ти зізнавався, що жив і формувався в умовах цілковитої русифікації. Як і чому став письменником українським?

— Так, я народився і жив у Києві в умовах русифікації. Ще до мого народження на Рильському провулку, моїй «малій батьківщині», кербуд, більше нам відомий як «управдом», у росіяни записував цілими під’їздами! Таким чином моя мати із прізвищем Романюк стала росіянкою. Пізніше, коли я вступив на українське відділення філологічного факультету Київського педагогічного інституту, приятелі мого батька сказали, що його син — націоналіст: тільки через вступ саме на цей факультет. І тоді батько чистою російською мовою пояснив їм, хто вони і куди їм треба негайно йти. Більше вони у нас вдома ніколи не бували. Що посприяло такому вибору? Мабуть, трохи батьки, трохи — вчитель української літератури Ігор Данилович Москальов, трохи — генетичний код, який закладений у кожному українцеві. Треба його просто розбудити. Взагалі питання утиску російської мови в Україні не існує. Це все надумане, політичні ігри.

— Ти поєднуєш «красиве і корисне», мистецьке та бізнесове. Очевидні плоди — джазовий фестиваль «Єдність» та літературний клуб «Бібліограф». Бодай кілька слів про ці проекти.

— Я не є бізнесменом у тому розумінні, як дехто може уявити. Працюю в громадській профільній організації, начебто далекій, на перший погляд, від питань культури. З другого боку, працюю з людьми, і всі ці люди так чи інакше перебувають у культурному оточенні. Вони ходять до театрів, бувають на концертах, читають книжки. Чому хтось повинен формувати їхній світогляд у культурному просторі, а не ми з тобою? У мене є певний смак, сформований роками, поколіннями моєї родини, приятелями і друзями. Тому коли я говорю тим, хто поряд: прочитайте Михайла Слабошпицького, Володимира Єшкілєва чи Теодозію Зарівну, — то відповідаю за свої слова. Або: послухайте, як грає Володимир Соляник, Мирон Блощичак чи Енвер Ізмайлов! Ось звідси — Міжнародний джазовий фестиваль «Єдність», якому вже минуло 14 років, і літературний клуб «Бібліограф». Усе дуже просто...

— Далеко не всі письменники мають менеджерські здібності. Але кожен хоче мати якомога більше читачів. На твою думку, хто має «просувати» митця?

— На мій погляд, письменник не повинен сам себе «розкручувати». Це має недобрий присмак. Промоцією письменника повинне перейматися видавництво, яке вирішило заявити його своїм автором, незалежно від того, хто сплачує кошти за видання. На сьогодні маємо три види видавництв: ті, що просувають своїх авторів, ті, що трохи-трохи просувають своїх авторів, і ті, яким на авторів абсолютно начхати. Але ж автор теж не повинен бути такою собі манірною панночкою в очікуванні щастя. Треба відгукуватися на будь-які можливості зустрічей, спілкування з читачем, хоч як далеко не довелося б їхати тощо. Свого потенційного читача треба любити, інакше він стане читачем іншого автора.

— Свого часу творчі спілки заснували, аби взяти їх під контроль держави й розділити митців. Вони й досі розділені «перегородками»?

— Думаю, що митці завжди знаходять привід, аби відділитися від інших. Творчі спілки не заважають і не допомагають. Від того, чи ти член НСПУ або АУП — краще писати не будеш. Але творчі спілки необхідні хоча б для того, щоб людина не відчувала себе самотньою. Людина, особливо творча, потребує постійного спілкування. Крім того, творчі спілки виконують ще й соціальну функцію, допомагаючи хоч трохи своїм членам.

— Впевнена: Майдан і війна так чи інакше змінили кожного з нас...

— Я вихований позитивною людиною, яка не тримає зла на інших і вибачає неправедні вчинки. Але те, що в о н и роблять з Україною, з нашими людьми останнім часом — за це прощення ї м не буде. Я змінився внутрішньо і став більш оголений для неправди і несправедливості. І ще я точно знаю, що ми Єдина Країна — Єдиний Народ!