«Запит на нове просвітництво таки вже відчутний»
Ірина СТАРОВОЙТ — про політику пам’яті, а також макро- та мікроподії культурного життяМ’яка сила — так, не зовсім українською, а калькою з англійської подумала я про цю делікатну молоду жінку, котра розповідала про тягар пам’яті й тягар забуття слухачам на Книжковому Арсеналі навесні. Принциповість, совісність і тверда позиція цілком гармонійно можуть поєднуватися зі спокійним, приємним голосом і доброзичливою інтонацією. Це — про Ірину Старовойт, львівську поетесу й дослідницю.
— Пані Ірино, переживаєте інтенсивне культурне життя — судячи з вашої сторінки на Facebook. Яку подію останнього часу назвали б визначальною?
— Культура в Україні під час війни жива як ніколи й потрібна як ніколи. І запит на нове просвітництво таки вже відчутний. Шкода лише, що насиченість різними смарт-подіями висока у великих українських містах і майже нульова в містечках. Facebook та Youtube цього не компенсують, але все ж таки постійно розширюють коло активних учасників живої культури, формують нові майданчики порозуміння. Понад половину дорослих українців за минулий рік стали активістами, опікуючись переміщеними особами, допомагаючи пораненим, підтримуючи добровольців, беручи відповідальність за локальні самоврядні ініціативи. Люди втомлюються, виснажуються від цієї соціальної активності. Оборонці утримують лінію зіткнення, і ми пам’ятаємо про їхні обмундирування й харчі, про спальники й медикаменти, але ж потреби мають не лише їхні тіла — вони самі мислячі люди з духовними потребами. Тому кожна виправа людей культури до українських солдат — це визначна подія.
Кожен вдалий концерт чи публічна дискусія, фестиваль або виставка у прифронтових точках також допомагають зберігати притомність і солідарність. Наразі інтереси культури, економіки і громадянського суспільства в Україні збігаються. Кінця нам доведеться ще чекати, але вже зараз нам треба закінчувати цю війну та розруху в головах, гоїти рани і ростити дітей для іншого життя. До того ж, в усьому, що ми робимо зараз, є і глобальний вимір. Бувають дні, коли про новини з життя своїх приятелів дізнаюся із The Guardian, Frankfurter Allgemeine Zeitung чи Gazety Wyborczej.
З останніх подій у тилу можу відзначити дві — мікро і макро. Невеликий, але напрочуд вдалий Стус-фест «Палімпсести» у Вінниці та Конгрес культури Східного партнерства у Львові. Фестиваль Стуса — це ініціатива кількох небайдужих молодих людей, природжених культурних менеджерів. Він тривав нон-стоп два дні на різних майданчиках, розбурхавши місто і залишивши матеріальні сліди: графіті, інсталяції, фільми в центральному кінотеатрі чи голос Стуса у віршоматі на площі Тараса Шевченка. Чималий внесок у програму зробили донеччани, викладачі університету, евакуйованого до Вінниці, та актори театру «Жуки», котрі наразі працюють на малій сцені львівського ТЮГу.
Із макроподій скажу про Конгрес культури в межах європейської ініціативи Східного партнерства. Заснований 2009 року в Празі, Конгрес сам просувається дедалі на схід: спочатку Люблін, тепер Львів. Це топова зустріч управлінців, практиків та аналітиків культури, можливо, майбутній «Давос культурних індустрій». Те, що цьогоріч він відбувся в Україні — це добрий знак для нас. Суттєво теж ставити акцент не тільки на місці, а й на часі. Переорієнтація культурної політики ЄС відбувається у певному геополітичному моменті — й саме зараз ми потрапляємо у фокус загальної уваги. Протистояння на сході — це також конфлікт між тим, що треба було на вчора, і тим, що буде потрібно на завтра. Війну за молодь, особливо освічену, Росія програє.
— Ви чимало пишете про пам’ять, осмислюєте соціокультурний її феномен. Останнє десятиліття нового тисячоліття — яке відкриття воно принесло?
— Люди схильні вірити в нове і бажати нових початків. Комп’ютер віддзеркалює і компенсує цю нашу потребу, в ньому без проблем можна натиснути клавішу reset. У реальному житті не так. Я ще добре пам’ятаю істерію навколо настання міленіуму, третього тисячоліття, а далі якесь заціпеніння від того, що нічого такого в рік переходу не сталося. Але насправді ставалося і до, і після: у вересні 1999 року в Москві й двох інших російських містах було скоєно серію терактів, загинуло понад триста людей, почалася друга чеченська війна, і на тлі ісламської загрози до влади в Росії прийшов Путін. Десятирічна війна коштувала життя понад ста тисячам цивільних чеченців. Осама бен Ладен проголосив «священну війну» проти США, і у вересні 2001-го сталися чотири скоординовані терористичні напади, які за один день забрали життя трьох тисяч людей. Геополітичні наслідки цього теракту теж гірко відомі. У чому ми були тоді як європейці — це в тому, що й нам здавалося, ніби все це десь там, не тут... Ніби табу на кровопролиття в нашій частині світу не може бути порушено. Але, на відміну від наших західних сусідів, які на початку тисячоліття приєдналися до ЄС, наше відчуття безпеки ставало крихким, нерівність у суспільстві зростала, а погляди поляризувалися. За останнє десятиліття і Україна, і Європа, і Росія та Середній Схід пережили великі зміни, причому ці зміни відбулися найшвидше за всі роки після Ялтинського мирного договору, аж доки світопорядок 1945 року не дав тріщини...
За десять років між помаранчевою революцією та Майданом у цій частині світу відбулася серія революцій і декілька воєн, унаслідок чого понад чотири мільйони людей втратили дім і стали переміщеними особами. Цьогоріч ЄС зіткнувся з новим Екзодом — великим напливом біженців, здебільшого із Сирії. Масштаб цієї кризи не має аналогів, востаннє щось подібне в межах Європи чинилося під час та після Другої світової. Із самої лише України в таборах ДіПі — для переміщених осіб — перебувало тоді майже чверть мільйона людей. Отож, війна в Україні має обтяжливий контекст. Замість того, щоб опинитися в технологічному майбутньому умовної Силіконової долини, ми, попри всі інновації та в минулому абсолютно фантастичні винаходи, які вже стали нашим повсякденням, наче вступаємо в друге коло великої деградації. Це випробування, яке вимагає солідарності, самопожертви й відповідального лідерства. Невтомних рук, добрих, щирих сердець і дуже ясних голів.
— Вразив рядок із вашої поезії: «Нам не треба приймати законів про право на забуття...» Як би прокоментували його?
— Політика пам’яті — чутлива тема в пострадянській дійсності. Комплекс жертви полягає тут не тільки в масових вбивствах і насильстві. Він криється також у тому, що ті, хто вижив, ставали жертвами примусового забування. Наша проблема не зовсім та, що на Заході, де з відходом у Вічність останніх прямих свідків трагедії знелюднення задумалися про пам’ять після пам’яті, або постпам’ять. Наша пам’ять починає проговорюватися в культурі після двох і більше поколінь непам’яті.
Українське суспільство після 1945 року стало досить гомогенним, але цієї однорідності було досягнуто жахливими способами — геноцидами, війнами, етнічними чистками і масовими депортаціями. Поділ не в тому, що пережили різні групи населення, а в тому, як вони цей досвід засвоїли і запам’ятали.
Не знаю, наскільки у нас стежать за офіційними експериментами з колективною пам’яттю в Росії. У липні Дума ухвалила федеральний закон про право на забуття в Інтернеті. Номінально для кожного громадянина, а насправді мався на увазі медіа-шлейф публічних політиків та інших офіційних осіб, які тепер мають право цензурувати й «підчищати» заднім числом на всіх, навіть закордонних пошуковиках інформацію, що «втратила значення». Як сказав про це голова польського ПЕН-клубу Адам Поморський, ці люди були обрані керувати державою, а поводяться так, ніби керують реальністю.
ДОВІДКА «Дня»
Ірина Старовойт — львів’янка. Поетеса, перекладачка, літературознавець, учасниця кількох міжнародних проектів, викладач Львівського національного університету ім. І. Франка, лауреат Першої премії видавництва «Смолоскип» (1999).