Ми не забудемо вас, герої!

На війні щодня продовжують гинути наші батьки, чоловіки, сини і брати. Станом на 29 серпня кількість воїнів, яких ми втратити, становила вже 765 осіб, за даними спікера Інформаційного центру РНБО Андрія Лисенка. Кількість поранених вимірюється, на жаль, уже тисячами — минулої п’ятниці озвучували цифру 2 765. Скорбота прийшла у всі регіони України, і ми не повинні забувати наших героїв, які віддали найцінніше — своє життя — для того, щоб жити могли ми. Сьогодні наші розповіді — про наймолодшого бійця «Азова» Андрія Снітка, підполковника, заступника командира частини з виховної роботи 3-го окремого полку спеціального призначення оперативного командування «Південь» Сухопутних військ ЗСУ Сергія Сенчева, який турбувався про бійців до останнього бою, та командира батальйону спецпризначення УМВС «Херсон» Руслана Сторчеуса, який ще зі шкільних років знав, що за Україну треба боротися.

Попередні історії читайте в рубриці «Вони загинули за нас».

«До солдатів ставився по-особливому»

Підполковник Сергій Сенчев намагався витягнути кулеметника з-під вогню і сам отримав смертельне поранення

Володимир Миколайович Литвин не міг стримати сліз, коли ділився страшною звісткою — він дізнався, що загинув його друг, підполковник, заступник командира частини з виховної роботи 3-го окремого полку спеціального призначення оперативного командування «Південь» Сухопутних військ ЗСУ Сергій Сенчев. 4 серпня у бою під Савур-могилою він намагався витягнути кулеметника з-під вогню і сам отримав смертельне поранення.

«Нас обох направили у 1994-му до Кіровограда. Його — з Донецька, а мене — з Одеси. Сергій прибув на посаду заступника командира з виховної роботи роти спецпризначення, а я був командиром групи. Ми, тоді ще лейтенанти — Сенчев, Литвин, Усачов, Звіздогляд, Назаренко, Ніколаєв, — так потоваришували, що почали дружити сім’ями», — згадує Володимир. «На схід він поїхав одним із перших, ще на початку квітня. Спочатку, наскільки я знаю, брав участь у воєнних діях під Краматорськом, пізніше — у Донецькому аеропорту, тоді приїжджав у нетривалу відпустку, скинув навіть доньці на ноутбук фотографії... Цю людину не можна було не любити. Наприклад, коли ми збиралися сім’ями, то дітьми опікувався Сенчев. Якщо його не було видно десь поряд, усі знали: Сергій десь уже бавиться з малими».

Побратими Сергія згадують: на жодному з польових виходів він не спав у штабному наметі. Щоночі він ночував у так званій «днєвці» — наметі від сонця та дощу для солдатів. До бійців ставився по-особливому: колись він побачив у курилці дуже засмученого солдата, той розповів Сенчеву, що причина його поганого настрою — хвора мама. Сергій швидко вскочив у свою машину і повіз солдата до мами в лікарню, аж у Світловодськ.

А ще він ніколи не зачиняв на ключ свій кабінет. «Раптом якийсь солдат прийде, а мій кабінет зачинений», — так відповідав заступник командира частини підполковник Сергій Сенчев.

«Пам’ятаєте радянський фільм «Офіцери»? — запитує Володимир Литвин наприкінці розмови. — Згадайте, там є епізод, де генерал бере хлопчика-суворовця на руки і запитує, як його звати. А той відповідає: Іван. Думаєте, даремно Сергій назвав свого сина цим іменем? Він любив цей фільм, тому й сина назвав Іваном. А слова «Есть такая профессия — родину защищать» — це про нього.

Після операції на черевній порожнині, яку зробили йому в польовому госпіталі, Сергій Сенчев не пережив дороги до стаціонарного шпиталю у Дніпропетровську... Кіровоградці прощалися з підполковником Сенчевим 7 серпня на Театральній площі.

Інна ТІЛЬНОВА, Кіровоград

«Він дуже хотів, щоб Україна була єдиною й успішною»

Командир батальйону «Херсон» Руслан Сторчеус загинув 25 серпня від обстрілу терористів

Батальйон спецпризначення УМВС «Херсон» відправився в зону АТО 19 серпня. Не минуло й тижня, як хлопці відчули на собі всю військову напругу, що й нині висить над Іловайськом. Та найтрагічнішою подією для херсонських бійців стала втрата їхнього командира. 25 серпня, повертаючись із наради з керівництвом, під обстріл терористів потрапив автомобіль лейтенанта Руслана Сторчеуса.

Говорячи про Руслана Сторчеуса, друзі й рідні єдиної думки: це була «гаряча голова», мужній патріот, який завжди ставав на бік справедливості. Недарма за другою вищою освітою був юристом. Із перших днів Євромайдану Руслан підтримав народне прагнення до європейського вибору України, боротьбу за гідне ставлення до особистості, проти корупції й заржавілої радянської системи. Не на словах, а на ділі він допомагав активістам у Києві й Херсоні. А коли в регіонах почали формуватися добровольчі загони самооборони, одним із перших вступив до лав херсонської.

Руслан болюче переживав вторгнення Росії у Крим і на Донбас. Наприкінці весни йому доручили очолити батальйон спецпризначення при УМВС. Зіткнувшись із міліцейською системою, він не раз критикував своє керівництво за малоефективну роботу. Втім, кидати хлопців, яких відбирав особисто, не збирався. За цих однодумців він був готовий поручитися. Бійців «Херсона» готували і споряджали місцеві активісти й волонтери. Коли надійшов наказ про термінове відправлення 50 захисників на схід, Руслан не вагаючись повів своїх побратимів у горнило війни.

Без глави сім’ї лишилася його дружина Світлана, п’ятирічний Ярослав та дворічна Саша, а без батька ще й чотирнадцятирічний Ростислав — син від першого шлюбу. Великим горем стала втрата сина і для батьків Руслана.

«Він навчався у 30-й школі в Херсоні. Я знаю, що поведінка в нього була не завжди задовільною, однак оцінки отримував хороші. Потім закінчив ліцей при Херсонському держуніверситеті, вступив туди ж на вчителя біології та географії. А згодом отримав ще одну вищу освіту у місцевому філіалі Харківського юридичного інституту. За цим фахом працював на механічному заводі і в страховій компанії, — згадує дружина Руслана Світлана. — Останні місяці він жив активним громадським життям. Так вимагала ситуація в країні. Я часом ображалася, намагалася відмовляти, плакала, але розуміла — він не може інакше. Він мав загострені національні почуття. Так повелося зі школи. Розказував, що якось у шкільному «ленінському кутку», де висіли прапори всіх соцреспублік, він прикріпив прапор України. Не УРСР — а саме синьо-жовтий. Після цього був скандал, викликали до директора... Потім дорослим уже прочитав Субтельного, багато переосмислив з історії. Сьогодні важко все це згадувати. Але, знаєте, я усвідомила, що він зробив це для нас. Заради мене, дітей, майбутнього. Хоч би хто що казав, я переконана — все це недаремно. Я бачила, як він старався для свого батальйону, намагався поламати систему в міліцейському середовищі. Ясно, що одному це зробити складно, але він не зупинявся. А ще — був упевнений, що туди потрібно їхати. Більшість хлопців його дуже поважали».

Як розповідає товариш Руслана Станіслав Трошин, коли він із ним познайомився, то одразу зрозумів, що це надійна людина, яка не підведе у складну хвилину. І це підтвердилося вже незабаром. «Після 30 листопада, коли з Херсона багато хто не хотів вести охочих на Майдан, Руслан ніколи не відмовляв. Більше того, робив це із власної ініціативи, — розповідає Станіслав. — Його не цікавило, чи є бензин, чи є гроші, ми просто сідали й їхали. Особливо мені запам’яталася одна ніч. Після важливого вечора на Євромайдані в Херсоні ми їхали в Київ стомлені. На трасі Київ — Одеса трапилася дуже темна ділянка. Раптово на дорозі з’явилася величезна платформа, що перевозить комбайни. Всі ми уявили, що за кілька секунд зіткнення не уникнути. Руслан думав менше секунди, після чого вправно взяв ліворуч, лише боковим дзеркалом зачепив дорожній знак і відповідно — зберіг наше життя і здоров’я. Це був чоловік, який дуже хвилювався за київських майданівців. У найскладніші зимові тижні волів частіше залишатися там. А в день, коли на сесії херсонської облради мали підтримати «диктаторські закони», Руслан був одним із перших, хто сказав, що наш Майдан не можна проводити у звичайному місці, а треба прийти під самі вікна адмінбудівлі й, незважаючи на численну охорону і «Антимайдан», висловити свій протест опонентам. Мені пригадується тодішній діалог між Русланом і Володимиром Сальдом (екс-регіонал, нардеп від Херсона. — Авт.), коли Сальдо запитував у Руслана, хто він такий, щоб виказувати якісь претензії. Так от я переконаний, що Руслан — це справжній патріот. Він часто безкорисно допомагав людям, брався як юрист за «мертві» справи і перемагав, бо міг переконати і дотиснути».

«Він завжди йшов напролом, якщо відчував, що за ним правда. Все, що можна вкласти в слово «активіст» — було в Руслана. Такі, як він, стали іскорками у збудженому середовищі, вони могли повести за собою, — згадує друг Руслана Сторчеуса Володимир Чайковський. — Разом знімали Леніна в Херсоні, допомагали патріотам із районів, не спали ночами й днями... Після революції їздили до заступника міністра МВС Величковича, вимагали прискорити процес люстрації, розуміли, що не можна гаяти часу. Дуже гостро переживали, щоб у нас не підняли голову сепаратисти. Тому він прийняв пропозицію очолити батальйон «Херсон». Під час відбору хлопців заходив до аудиторії й вітався «Слава Україні!» Хто найгучніше відповідав «Героям Слава» — уже був головним кандидатом на зарахування... Руслан дуже хотів, щоб Україна була єдиною й успішною».

Іван АНТИПЕНКО, «День», Херсон

«Завжди усміхнений...»

Наймолодший боєць батальйону спеціального призначення Андрій Снітко загинув у 18 років під Іловайськом. Своїм тілом він накрив гранату і врятував життя побратимам

Які тільки драми не пише життя. Волинянин Андрій Снітко з дев’яти років став круглим сиротою. І хоча у рідному селі начебто й були рідні по крові люди, але чомусь ніхто не взяв до себе сироту. Хлопця віддали б у дитячий будинок, але його у свою прийомну родину взяла зовсім чужа жінка із райцентру Маневичі. У неї — своя життєва історія. Двічі ставала вдовою. Виховувала двох своїх рідних дітей, двох — покійного другого чоловіка, і ось ще й Андрія. Класний керівник хлопця Наталія Митрофанівна Савчук говорить, що все ж сирітство наче висіло тягарем над хлопцем, він завжди хотів себе реалізувати, чогось більшого досягнути.

«Дуже веселий і компанійський, завжди усміхнений. Ровесники до нього тяглися й любили. Завжди був акуратний, підтягнутий і дуже добрий! Знаю, що і вдома він був найперший помічник, — згадує жінка. — І скрізь в усьому брав участь. Від КВК до численних спортивних секцій. Андрійко і вчитися пішов в Інститут фізичної культури Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки».

Луцьк прощався з Андрієм напередодні чергової річниці Дня Незалежності України. Поховали його у Маневичах. Присутні на похороні пригадують, як чули розмови хлопців, які несли труну, покриту Державним Прапором України, мовляв, вона — дуже легка, бо скільки того Андрійка, як кажуть, було. І нині в Луцьку можна зайти в магазин чи у маршрутку і почути, як люди говорять про здійснений подвиг 18-річного хлопця, якого розірвало ворожою гранатою. Він свідомо ліг на неї, коли загрожувала небезпека не тільки йому, а й побратимам. Служив Андрій Снітко у батальйоні спеціального призначення «Азов», він був тут наймолодшим бійцем. Мав псевдо «Хома». Побував, звичайно, і на Майдані, а навесні, не склавши й сесію в університеті, одним із перших добровольців поїхав на схід захищати територіальну цілісність України. Звичайно, такого юного хлопця приваблювали і чорна форма бійців «Азова», і певні ритуали, і бойовий вишкіл. Але тут він отримав найголовніше: відповідність своїм поглядам, принципам і переконанням. І коли говорив товаришам, що для нього загинути за Україну була б велика честь, про що вони пригадували на похороні, то це, значить, таки були не просто слова.

Ось, що пише побратим по зброї про загиблого бійця батальйону «Азов»: «Що я пам’ятатиму про тебе завжди?! Ти весь час посміхався! Дощового травневого дня на вокзалі, коли, як виявилося, востаннє покинув рідну Волинь, вирушаючи на схід. Посміхався під час пробіжки на ранковій зарядці і, склавши руки на автоматі, коли ми їхали на полігон. Ти привітно посміхався дівчатам, коли колона «Азова» мчала звільненими вулицями Маріуполя. Посміхалися твої стомлені очі в промінні сонця, що сідало, коли, стомлений, зіскакував із КамАЗу після бойового виїзду... Я впевнений, ти так само з посмішкою зустрічав Валькірій і посміхався весь шлях від Іловайська до Вальгалли!» Бойові побратими розказують, що Андрій мав стільки волі до перемоги, стільки духу, впевненості у тому, що робить, стільки любові до України, як мало хто мав. Він уже збирався повернутися на Волинь, щоб вирішити питання з навчанням в університеті. Але ж треба було визволяти Іловайськ. І він радів, що вдасться відвоювати ще частинку своєї землі. Тому вирішив: ось визволимо Іловайськ і тільки тоді поїду додому. У складі штурмової групи він ще з двома побратимами потрапив під обстріл автоматичних гранатометів. Один із зарядів упав бійцям під ноги. Андрій, не замислюючись, ліг на гранату, віддав своє життя, але врятував друзів.

У першій маневицькій школі цьогорічне 1 вересня — зі сльозами на очах. Вшановують випускника, який став героєм у такому молодому віці. Наталія Митрофанівна каже, що її колишні учні, друзі Андрійка, готують про нього фільм, який покажуть її теперішнім вихованцям, учням шостого класу. Так і твориться історія України.

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк