«Правда історій» у кривавому дзеркалі Путіна: від Київської Русі до Аушвіца
Дивна річ — наука історія! Вона, сказати б, «багатофункціональна», безмежно розмаїта — водночас і прожектор для висвітлення істини, і незамінна, мудра «вчителька життя», і полум’яний заклик до національної гідності, і «домкрат», що витягує цілий народ з болота тупої рабської покори, і наркотик, галюциноген, дурман, що труїть свідомість народу… Лише одне можна сказати про історію — ніколи вона не була, не є й не буде суто «академічною» наукою лише для високочолих інтелектуалів.
І що цікаво: диктатори наших днів (надто той, що сидить в Кремлі) дуже люблять боротися з «перекрученням історії», нав’язуючи – фактично силою – «єдино правильну» інтерпретацію минулого. Багато слів при цьому мовиться про «мораль» і «закон» — але той же Путін б’є власні рекорди цинізму, використовуючи навіть пам'ять про жертви Освенцима для великодержавної пропаганди і брутального наклепу на українців, мовляв «послідовники Бандери» масово нищили євреїв,
Або візьмемо таку проблему історії: першовитоки Київської Русі, її хронологія та державницька спадщина. Чи є ця проблема абстрактно-академічною? В жодному разі! За твердженнями російських (і, що важливо, також і частини наших, українських) істориків: «В Київській Русі українців не було!» криється чіткий, прозорий, геть не завуальований політичний сьогоденний зміст. І побачити його не так вже й важко.
Справді, «святе місце порожнім не буває» — це воістину так. Якщо спадщина (державницька, духовна, культурна) Київської Русі є неукраїнською, то чия ж вона? У радянські часи відповідали на це запитання з геніальною лукавістю: це — спільна спадщина (!) усіх трьох східнослов’янських народів, що вийшли з однієї «спільної колиски» — Київської Русі, тобто росіян, українців та білорусів (Причому критика такої концепції розцінювалась у нас як «український буржуазний націоналізм» з усіма наслідками, що звідси випливали). А до 1917 року традиційна російська імперська історіографія відповідала так: це однозначно «русская» («российская») спадщина, отож і Ярослав Мудрий, і Володимир Святой — «часть славной общерусской истории».
Але вражає ось що. Ці погляди швидко і жорстко відроджуються у сучасній Росії (теорія «спільної колиски» вже відкинута, так треба розуміти?). Ось яскравий приклад, який у нас пройшов повз увагу громадськості. Ще в липні 2013 року Володимир Путін підписав указ про створення робочої групи з підготовки заходів, «присвячених пам’яті святого рівноапостольного великого князя Володимира—Хрестителя Русі» (до 100-ліття смерті князя). Путін розуміє значення таких вікопомних історичних дат для підживлення імперської концепції «тысячелетней Святой Руси» (читай — Росії). Це зрозуміло. Така суть дій і поглядів нашого супротивника й ворога.
А ось чим мотивовані твердження деяких українських (!) істориків про те, що «Київську Русь не могли створити якісь «українці», тому що такої національності тоді й близько не було» — це зрозуміти значно важче. Відстоювати концепцію «спільної колиски» зараз, як мінімум, вкрай наївно, адже в самій Росії від цих поглядів відмовляються (і не приховують цього), «приватизуючи» Давню Русь і оголошуючи її складовою «русского наследия». Невже ми не хочемо і не можемо зрозуміти, що йдеться не про історію, а про речі вкрай актуальні: про витоки нашої рідної української (а не чиєїсь) культури й держави?
