Австралійська самотність Путіна і Україна
Про те, що начальнику Російської держави в австралійському Брісбені буде не дуже затишно, легко прогнозувалося задовго до саміту G20. Проте Путін ухвалив рішення у зустрічі брати участь. Розрахунок був досить простий. Серед керівників держав не тільки західних, але й з інших частин світу далеко не всі підтримують санкції проти Росії. Темою саміту були економічні та фінансові проблеми, тому була можливість висловити позицію Москви і показати всю безглуздість, за висловом російського президента, скорочення економічних і фінансових зв'язків.
Однак, як каже українське прислів'я, не все так сталось, як гадалось. Вже зустріч в аеропорту показала, що все піде за зовсім іншим напрямом. Дипломатія - це не тільки ноти, меморандуми і перемовини. Велике значення мають символи, протокол, точніше, його порушення. Коли президента країни, що встала з колін, як вона себе уявляє, зустрічає другорозрядний чиновник, а водночас інших лідерів приймають по вищому розряду, це багато про що говорить. Символізм не тільки у всесвітньому приниженні, а й в істинному ставленні.
Західні лідери відверто показували Путіну, що його політика абсолютно неприйнятна. Це було б, з точки зору Москви, ще півбіди. Справжня біда полягає в тому, що потенційні союзники і партнери з країн БРІКС також не підтримали російського національного лідера. Американський президент Обама поставив Росію та її лідера в один ряд з вірусом Ебола, і ніхто з начебто друзів жодного слова не сказав проти. І коли до Путіна, який самотньо сидів за столом, підійшов Президент Бразилії, це тільки вкотре підкреслило становище всесвітнього ізгоя. Китай, на який чомусь Кремль покладає настільки великі надії, також не поспішив на допомогу. Навіщо? Це абсолютно не в інтересах Пекіна. Навпаки, чим сильніше ізоляція Росії, тим більше від неї можна отримати. Все одно подітися їй нікуди.
Розгубленість і навіть образа реалізувалися в раптовому від'їзді під сміховинним приводом, що потрібно виспатися. Можна подумати, що президентський літак обладнаний тільки кріслами економ класу. Бідному національному лідерові в тузі і незручності доведеться летіти 18 годин до Білокам'яної. Дещо дивно. На шляху туди виспатися зумів, а на шляху назад ніяк не може. Недобрі думки долають? І ніхто до саміту в Брісбені з його челяді навіть не здогадувався про те, що на Путіна чекають на батьківщині численні зустрічі і йому бідному і сонному доведеться брати в них участь. При цьому в перший робочий день тижня ніяких публічних заходів за участю Путіна не відбулося. Напевно висипався. У дипломатії така поведінка має спеціальну назву - демарш. Образився я на вас, тому й відлітаю. Негостинні ви.
Судячи з істеричної реакції російської рептильної преси, те, що відбулося в Брісбені, в чомусь заскочило Кремль зненацька. Перемоги не очікувалося, але й такого приниження теж ніхто не припускав. Більше того, не вдалося Путіну донести до світових лідерів непотрібність і небезпеку, як він вважає, санкцій проти Росії. Справа навіть не в самих санкції як таких. Російський політолог Олексій Макаркін вважає, що «може йтися навіть не про юридично зафіксовані рішення (нові санкції будуть швидше символічними і не небезпечними для РФ), а більше про неформальні кроки, коли приватним компаніям будуть рекомендувати не підтримувати занадто тісні стосунки з Росією». Грошей на Заході не дають, фірми не хочуть зв'язуватися з непередбачуваним партнером. Китай теж нікуди не поспішає, Індія сама потребує коштів. Наступного року треба віддати понад 300 млрд доларів по взятих раніше позиках, рефінансувати їх російським фірмам теж не виходить. Залишається платити з накопичених раніше коштів, а приплив через падіння цін на нафту, а потім і на газ серйозно зменшився.
Та тут ще й Україна, з точки зору Путіна, про це він сказав публічно на прес-конференції в Брісбені, припинила фінансувати території, підконтрольні терористам. Є від чого обуритися. Крики на федеральних каналах, що тим самим Донбас відрізається, покликані приховати вельми своєчасний хід Києва. Москва стає перед перспективою годувати й утримувати Донбас. Якраз цього Кремль не хоче. Не дуже зрозуміло, як робити це з Кримом. Бюджет доведеться переглядати і Донецьк з Луганськом у ньому ніяк не враховувалися, і чи будуть враховані, теж дуже велике питання.
Якийсь час так звані ДНР і ЛНР можуть протриматися, якщо будуть вивозити промислове обладнання і продавати його на металобрухт. Та в копанках видобувати вугілля і за копійки вивозити до Росії. Одна проблема. Зрізати і вивезти обладнання можна тільки один раз. Другого не буде. З вугіллям теж не все просто. У Росії є своє, і конкуренти вугільним королям абсолютно не потрібні. Та й на копанках багато не заробиш. Тож залишається одна надія на російську допомогу. Та от чи буде вона? Дуже велике питання.
Вже зрозуміло, що ДНР і ЛНР економічно не самодостатні і політично нестабільні. У них відбувається перманентний конфлікт між лівацьким устремліннями значної частини сепаратистів-терористів і явно на користь олігархів устремліннями керівної верхівки. І якщо Росія залишиться єдиним спонсором Донбасу, то в умовах санкцій їй доведеться ще більше девальвувати рубль.
Формально Москва, звичайно, може зробити вигляд, що вона тут ні при чому, ні в що не втручається, і нехай Україна якимось чином розв’язує свій внутрішній конфлікт. На цьому будується вся московська політика. Зайнятий Донбасом Київ не матиме змоги посилювати євроатлантичний курс, а це саме те, чого Кремль домагається своєю українською авантюрою.
На жаль, для Путіна є проблема населення Донбасу. Більше того, в самій Росії з урахуванням сильних родинних та інших зв'язків. Від того, як поведеться путінська Росія щодо жителів підконтрольних терористам територій, залежить дуже багато в сприйнятті кремлівської влади всередині країни.
Як неодноразово писалося й говорилося, Путін сам себе загнав у цугцванг. Альтернатив годуванню й утриманню Донбасу у Росії лише дві - деескалація конфлікту з наступним відходом або приєднанням до ДНР і ЛНР за кримським сценарієм. Можливий в останньому випадку варіант за типом абхазького або придністровського з формальної незалежністю. Той чи інший варіант вимагає досить великих фінансових ресурсів. На деескалацію Кремль не піде, оскільки це означатиме, за російською термінологією, злив ДНР і ЛНР. Патріотична громадськість такого не зрозуміє. Фінансувати сепаратистів-терористів теж проблематично.
Залишається один вихід. Почати наступ на українські війська, домогтися якихось військових успіхів і тим самим змусити Київ піти на новий формат мінських переговорів. При цьому кремлівські маріонетки будуть вимагати гарантій безпеки через введення російських миротворчих контингентів.
Політично новий наступ на Донбасі вкрай необхідний Кремлю. Почати його планувалося вже якийсь час тому, але зупиняла загроза нових санкцій. Тепер з'явилася ще й проблема утримання Донбасу. Поки нові санкції видаються не настільки небезпечними, виникає велика спокуса поставити Захід перед доконаним фактом. Військові успіхи терористів і російських військ, як видається в Москві, дозволять нівелювати негативну реакцію Європи і США. Заодно буде здійснено спробу показати військову неспроможність України.
Є ще один фактор. Контрольований республіканцями конгрес буде тиснути на президента Обаму з вимогою надати серйозну військову допомогу Україні. З урахуванням американських реалій це може статися не раніше пізньої весни або початку літа майбутнього року. Тоді військовим шляхом вийти з цугцванга Путіну буде ще складніше, тому, як кажуть шахісти, у нього зависає прапорець. Час – не відновлюваний ресурс, годину втратиш - конем не наздоженеш. Ось і доводиться російському президентові поспішати.
Українське керівництво стверджує, що до російського наступу наша армія і Національна гвардія готові. Хотілося б вірити, бо загнаний у кут Путін стає удвічі небезпечним. Передовсім для України.
