Мрія
Сьогодні в США великий день. Рівно 50 років тому, так само в середу, в столиці країни відбулася багатотисячна демонстрація, відома як «Марш на Вашингтон»
Сьогодні в США великий день. Рівно 50 років тому, так само в середу, в столиці країни відбулася багатотисячна демонстрація, відома як «Марш на Вашингтон», під час якої Мартін Лютер Кінг біля підніжжя монумента Аврааму Лінкольну виголосив свою легендарну промову «Я маю мрію».
На ту мить уже минуло сто років після прийняття знаменитої «Декларації звільнення» Лінкольна. А втім, життя колишніх рабів та їхніх нащадків змінилося мало. На півдні країні з ними поводилися як із громадянами другого сорту. Система расової сегрегації не дозволяла афроамериканцям отримувати якісну освіту і медичне обслуговування, розвивати власний бізнес на рівні із білими, обиратися на виборні посади, подекуди і голосувати. 21 штат утримував законодавчу заборону на міжрасові шлюби. У середині ХХ століття життя держави-лідера демократичного світу просякало ксенофобське варварство.
На початку 1960-х ситуація почала змінюватися. Новообраний президент Джон Кеннеді проголосив широкі реформи, хоча й не квапився провадити їх у життя. Водночас ненасильницький рух за десегрегацію стикався зі все більш жорстоким супротивом. Почастішали напади на активістів, вбивства та теракти. Поліція на Півдні відкрито діяла на боці расистів. Великий мирний протест став життєво необхідним; підготовка до нього почалася у грудні 1962 року.
Перепон було більше ніж досить. Навіть не всі чорношкірі лідери прийняли Марш: афроамериканський націоналіст Малькольм Ікс назвав всю акцію «фарсом» і «цирком». Шеф ФБР Едгар Гувер займав неприховано ворожу позицію. Активісти по всій країни отримували погрози вбивством. Уранці 28 серпня п’ять літаків були змушені здійснити посадки через повідомлення про замінування. Непевність поширювалася і серед рядових учасників, котрі автобусами, автівками та поїздами прямували до столиці. Один із них потім згадував загальний настрій: «Люди боялися. Ми не знали, з чим зустрінемося. Ми потай молилися, щоб не трапилося нічого насильницького». Всі чекали провокацій, жорстоких заворушень. За день до мітингу хтось пошкодив звукопідсилювальну апаратуру — її вчасно полагодили за розпорядженням міністра юстиції Роберта Кеннеді. У міських тюрмах та лікарнях терміново звільняли місця. У столиці було зосереджено десятки тисяч поліціянтів та військових.
Усупереч всім страхам, Марш відбувся. Поруч ішли чорні й білі, протестанти, католики, юдеї. Кінг виступав одним з останніх. Під кінець промови Мартін Лютер відійшов від заготовленого тексту: так пролунала його знаменита ораторська імпровізація «Я маю мрію».
Побачене і почуте настільки вразило Джона Кеннеді, що він максимально пришвидшив розробку Білля про громадянські права, прийнятого наступного року, вже після смерті президента.
Марш за визначенням був знаменною подією, але виступ Кінга надав йому революційної сили. Власне, 28 серпня 1963 року стало новим днем народження Сполучених Штатів.
І, якщо комусь незрозуміло, до чого тут Україна, то варто просто перечитати ці рядки:
«У мене є мрія, що настане день, коли наша нація встане і доживе до істинного сенсу свого девізу: «Ми вважаємо самоочевидним, що всі люди створені рівними».
З цією вірою ми зможемо висікти з гори відчаю камінь надії. З цією вірою ми зможемо перетворити незлагоджені голоси нашого народу на прекрасну симфонію братерства. З цією вірою ми зможемо працювати разом, молитися разом, боротися разом, йти до в’язниці разом, стояти за свободу разом, знаючи, що ми будемо вільні один день.
І коли це станеться, коли ми дозволимо свободі дзвеніти, коли ми дозволимо їй дзвеніти з кожного села і кожної сільця, з кожного штату і кожного міста, ми зможемо прискорити і дочекатися того дня, коли всі Божі діти, чорні та білі, євреї і язичники, протестанти і католики, зможуть взятися за руки і заспівати слова старого негритянського духовного гімну: «Вільні нарешті! Вільні нарешті! Дякувати Богу Всемогутньому, ми вільні нарешті!»
